Полон, кордон і присяга. Прикарпатські військові про службу в армії

news-image: Полон, кордон і присяга. Прикарпатські військові про службу в армії
У четвер, 6 грудня, в Україні традиційно відзначають День Збройних сил. «Репортер» вітає усіх військових розповіддю про двох із них.

Це лише двоє із тисяч, які від самого початку війни собою закрили країну від ворога. Один не зламався після полону, а другий став прикладом для доньки, пише Репортер.

Капітан ні про що не жаліє

З 26-річним Миколою Соболюком розмовляємо в обласному військкоматі одного суботнього ранку. Молодий капітан після наряду, трохи втомлений.

Родом він із Рівненської області. Каже, з рік тому перевівся на службу до Івано-Франківська. Трохи раніше познайомився з майбутньою дружиною, вона з Прикарпаття, теж військова, але зараз у декретній відпустці – виховує їхню донечку.

Микола зізнається, що ніколи не планував стати військовим. Це була мрія його мами. Тому після школи і поступив у Львівську академію сухопутних військ. Каже, вчився, бо не хотів підвести батьків, але далі воно просто почало подобатись і затягло.

«Потім ніколи не жалів, що вибрав таку справу, і зараз не жалію, попри все, що зі мною сталося», – говорить Соболюк.

А пережив він чимало. В кінці червня 2014 року після закінчення академії потрапив у 17 танкову бригаду – в Кривий Ріг. Півтора місяці навчань на полігоні і вже в серпні їх відправили у зону АТО, в резерв. Але дорогою все перемінилося, тож їхали вже як ударно-штурмова рота – звільняти Іловайськ.

Якимось холодним голосом Микола розповідає, що тримали оборону скільки могли. Додає, що тоді був його перший і найтриваліший заїзд у зону АТО – там він потрапив у полон, де пробув чотири місяці.

«120 днів… – тим же спокійним тоном уточнює капітан. – 29 серпня ми колоною виходили з Іловайська. Я один із небагатьох, що на БМП пробили ці три так звані кільця – трирядну оборону ворога. І вже навздогін у машину влучив снаряд. Нас було троє. Один відбувся легкими пораненнями, другому сильно пошматувало руку, а мені – таз. Почали виходити пішки, як могли. Певно з три кілометри йшли понад чотири години. А потім нас побачили місцеві – і здали».

Спершу їх відвезли в Старобешівську лікарню, але медичної допомоги не надали. Передали чеченцям. «А ті…, – говорить Соболюк з паузою, – дурньою займалися».

Далі було донецьке СБУ, там тримали усіх полонених. Каже, було більше 200 людей. Пригадує, що викликали на допити й розпитували все в різній послідовності.

«Допити влаштовували росіяни з контррозвідки. Було видно, що знають свою справу. Не хочеться це згадувати, – говорить Микола. – Я там майже втратив надію, помножив себе не нуль і просто чекав – або вернуся живим, або ні. Вибір був не великий».

З 26 на 27 грудня 2014 року полонених звільнили. Обміняли 152 наших на 225 сепаратистів. Ще 30 людей обміняли в лютому 2015-го.

Микола й нині часто спілкується з побратимами, з якими виходив з Іловайська на тому БМП. «Один, до речі, продовжує службу в коломийській 10 бригаді. А сам він із Кривого Рогу, – говорить Соболюк. – Вже вдома, після повернення з полону, мене в рівненському госпіталі оперував лікар, з яким я теж був у полоні. Випадково дізнався. Він теж продовжив службу».

Микола також служить. Каже, бо це його. Після полону був на 11 ротаціях: у Лисичанську, Попасній, Сєвєродонецьку, Артемівську, Старобешевому, Маріуполі.

Також викладав певний час в академії сухопутних військ у Львові, а зараз на посаді начальника відділення оперативних чергових Івано-Франківського обласного військкомату.

«Я, моє покоління, ми побачили іншу – бойову армію, – говорить молодий капітан. – І є зрушення на краще. Ми мусимо це підтримувати й не давати, аби назад верталася та радянська паперова рутина. Для мене 6 грудня – багато офіціозу, свято наполовину. От, 12 грудня – День сухопутних військ – це моє».

Комісар паперів не любить

А для заступника обласного військового комісара Івано-Франківської області Юрія Верановського, 6 грудня – особливе свято.

«Це день моїх Збройних сил України, – каже він. – Я одним із перших присягав на вірність українському народу – 23 грудня 1991 року. Наш 55 окремий полк зв’язку першим серед військових прийняв присягу в місті Рівному».

Верановський зараз на Луганщині і буде там до квітня. Він – бойовий «Комісар», такий має позивний.

В зоні АТО у 2014 році стояли під самим російським кордоном. Про ті часи навіть згадувати не хоче, не може, бо занадто великий біль. Далі – у 2015-2016 роках – брав участь у бойових діях в Мар’їнці, Красногорівці. Минулого року в АТО Юрій Верановський не їздив. Каже наклалося все, і здоров’я, і тут роботи було. Натомість, на ротації була його старша донька Юлія. Дів­чина, маючи престижну посаду в банку, підписала контракт і пішла служити. Її мама, дружина пана Юрія, теж військова.

«Донька хотіла йти на контракт, коли лиш почалася війна, – розказує він. – Скажу відверто – я заперечував. Але таки підписала пізніше. Пройшла навчальний центр, сім місяців служила у військкоматі, але потім перевелась у бойову частину. Служить в 10 бригаді. Півроку вже була в АТО і зараз в кінці грудня знову має відправлятися туди».

Народився Юрій Верановський у Молдові, але каже, в АТО знайшов своє коріння. Його мати з Молдови, а батько – українець. «Казав, що наше коріння є в Красному, але не знав – чи у львівському, чи в польському, бо в мене ще й прізвище таке, польське, – розповідає пан Юрій. – В Мар’їнку до нас приїхали волонтери і знайомились, мовляв, я Верановський, а вони: «О, а тут у нас є такий, Ярослав». Питаю звідки, а вони – з Красного. І так через них знайшов родичів у Красному Буського району Львівської області».

Каже, коли повертаєшся додому з війни, то тягне назад. «Бо тут ти бачиш результат і ставлення між військовими зовсім інше, – продовжує. – Я паперовою роботою у Франківську не займаюся. Я більше по територіальній обороні – проводимо збори резервістів, стрілецькі дні влаштовую, навчання з тактичної медицини».

Зараз на Луганщині Юрій Верановський – один із командирів групи цивільно-військового співробітництва СІМІС. Каже, працюють з місцевими мирними мешканцями, з військовими, у школах виховні уроки проводять, займаються поверненням загиблих хлопців додому.

Говорить, за весь час, що їздить на схід, помітив, як міняються люди. На краще.

«А діти ще більше помінялися. Вони хочуть жити в Україні, – впевнений Верановський. – Минулого тижня був у військово-спортивному ліцеї. Такий, як у Надвірній. Там навчаються хлопці лише з Луганської області, і 90 % йдуть у вищі військові нав­чальні заклади. Вони були дітьми, коли почалася війна – 11-12 років, а зараз вони у 10-11 класі. І вони хочуть боронити Україну!».


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 08.12.2018 21:20