Тарас Прохасько: Зустріч зі школою була для мене найтравматичнішою, бо була пов'язана із втратою раю

news-image: Тарас Прохасько: Зустріч зі школою була для мене найтравматичнішою, бо була пов'язана із втратою раю
Сучасного українського письменника та журналіста Тараса Прохаська вважають яскравим представником "станіславського феномену". Його творчі вечори із задоволенням відвідують українці не лише на батьківщині, але й у Канаді та Нью-Йорку. У 2011 книгу Прохаська "БотакЄ" визнано книгою року. Втім, мало хто знає, що за фахом Тарас - біолог. А мрія його життя - писати про тварин - народилася ще у шкільні роки, коли він захопився етологією.

 Чи здійснив письменник свої дитячі задуми, яку літературу читав у школі та які книги перечитує досі, Тарас Прохасько розповів Укрінформу.

- Я народився в Івано-Франківську, але раннє дитинство провів у Делятині. Коли постало питання школи, батьки не сумнівалися, що ці роки пройдуть в Івано-Франківську. Зустріч зі школою для мене була найтравматичніша, бо вона була пов'язана із втратою раю в мальовничому селищі. Я собі думав, коли вже така біда з людиною стається, що треба йти до школи, то вона, принаймні, буде там (у селищі. - Ред.), але я опинився в Івано-Франківській школі №5 з поглибленим вивченням предметів німецькою мовою. Німецьку читали від першого класу кілька разів на тиждень, в останніх класах - щодня. Були ще такі предмети, як усний переклад, науково-технічний, німецька література.

- А які предмети тоді були улюбленими?

- У перших класах я вчився дуже добре, а в старших перестав розуміти математику. Втім, мені подобалася поява фізики, хімії. Але того захоплення вистачало лише на рік, коли були загальні байки про предмети. А вже як почалися формули, я знову нічого не тямив. Десь із п'ятого класу домашні завдання з математики доводилось переписувати у коридорі школи на підвіконні у добрих і ретельних дівчат.

- Може, там з'явилось і перше кохання?

- Перше кохання було, але тоді я не знав, що воно так називалось. Було захоплення, приязнь. У романтичні історії воно не переростало. Пам'ятаю, до сьомого класу я сторонився дівчат. Мене тоді більше цікавили приятелі і книжки.

- То на якій літературі зростав український письменник?

- Я принципово не читав радянської літератури. Хіба лише Носова. І навіть не "Незнайка", а дивні оповідання автора 50-х років. Радянської літератури не читав навіть програмної. Лише вірші і Яновського "Вершники". Дуже подобався ще твір Стельмаха "Гуси-лебеді летять" та його абсолютно нерадянські оповідки про дитинство.

Пам'ятаю, в школі був активним читачем обласної дитячої бібліотеки, з 11-12 років читав уже дорослу літературу. Страшенно захопився Бальзаком. Він був моїм улюбленим письменником у підлітковому віці. Ще мені подобалось читати літературу про мандрівників, особливо - розповіді про Антарктиду, Кука. Шалене потрясіння отримав від історій про Шерлока Холмса Конан Дойла, їх перечитую й досі.

- Чи завжди свою правоту з однокласниками доводили словом?

- Тоді я мав усякі бзіки. Мені дуже подобались козацькі історії. Серед них була повість Марії Пригари про Михайлика Джуру, обробки козацьких дум. Там набрався історій про всякі поєдинки. До третього класу у нас було двоє найсильніших - я і ще один хлопчик. Його я принципово викликав на поєдинок, аби той дуалізм відпав. Але це було в молодших класах. Потім хлопці росли, сильнішали, та й у мене була така карма, що не викликав ні в кого агресії. Ще я придумав жахливу схему, як визначити переможця вуличних боїв та чемпіона класу з боїв без правил. Тоді навіть склав турнірну таблицю, хто з ким має битися. Поєдинки були жорстокі, але спортивні. Коли батьки втрутились, уся наша турнірна піраміда рухнула.

Загалом, п'яту школу вважали "найукраїнськішою" в Івано-Франківську. Там вчилися діти найбільш патріотичних родин. Тому ми всі були антирадянщинами, навіть мали плани антисоціалістичних переворотів.

- Що ж Вас змусило після школи йти вчитись на біолога?

- Окрім мандрів та досліджень, я читав ще й белетристичну біологію. Тоді була хвиля перекладів видатних біологів світу. Я захопився етологією - зоопсихологією або наукою про тварин, Конрад Лоренц був моїм улюбленим автором. А коли виграв олімпіаду з української мови та літератури, отримав шанс вступити без екзаменів на філологію або журналістику. Мріяв писати про тварин. З того почалися мої плани життєві, я хотів писати не наукові монографії, а історії про звірів. Думаю, я до того ще прийду, бо дуже прагну. Хотів ще бути лісівником. Втім, коли дізнавався про всілякі там зловживання, відкинув цю ідею. Радянська журналістика видавалась мені страшенною "тоскою". Ідеологічні теми, цензура, залежність, вихваляння брехливих речей. І я подумав, най буде біологія - нейтральна наука, яка не збреше. Дотепер я їй вдячний. Біологічна освіта склала моє уявлення про життя, спосіб мислення, світогляд.

- Чи зустрічаєтеся з однокласниками?

- Стосунки з однолітками були дуже добрі. На кінець сьомого класу в нас утворилось товариство шістьох. Ми разом багато пережили, чимало їздили, спілкувались, займалися спортом. Три рази на тиждень від сьомої години ранку грали у баскетбол. З найближчими друзями так і залишились близькими в житті. Щоправда, один із них загинув в армії відразу після школи.

З учителями теж підтримую контакти. Пам'ятаю, був чудесний викладач української мови, улюбленицею класу була викладачка російської літератури. Її я вважав шістдесятницею. Улюбленим був і вчитель фізкультури, тепер йому минуло 80. Часто бачимося, згадуємо.

Ірина Дружук


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 01.09.2013 15:00