Андрій Годованець: "Журналіст має відповідальність перед суспільством"

news-image: Андрій Годованець: "Журналіст має відповідальність перед суспільством"
Відомий журналіст української служби «Голосу Америки», виходець з Івано-Франківська Андрій Годованець прожив у США майже дев’ять років. Цього літа він повернувся в Україну і з липня працює ведучим новин на каналі ТВі. На жаль, українці, які досягли успіху за кордоном, значно частіше їздять додому в гості, ніж вертаються назавжди. Тим приємніший виняток прикарпатця.

– Андрію, рік тому ви сказали «Репортеру», що хотіли би повернутися в Україну, але так, щоб не від кого не залежати. Бажання збулося повністю?

– Так, мені це вдалося. Щодо залежності мав на увазі небажання обирати роботу виключно за рівнем зарплати. Тобто, де платять більше, туди й ідеш, навіть якщо цей телеканал нахвалює владу, а тобі подібний варіант геть не подобається. Саме цього я й намагався уникнути.

– ТВі був першим українським каналом, який запропонував вам роботу?

– Насправді я її не шукав. Просто якось говорив із приятелем, сказав, що місяць буду в Україні та можу розглянути цікаві пропозиції. А він уже через кілька днів по своїх питаннях мав зустріч із керівництвом ТВі, тож розповів їм про нашу розмову.

Після цього мені написав генеральний директор телеканалу Артем Шевченко, спитав, чи дійс­но хочу повернутися в Україну. Я сказав – так. Тоді він запропонував роботу на ТВі. Ця розмова відбулась у травні. Думав кілька днів, погодився. Напевно, сьогодні ТВі є найкращим для мене варіантом, оскільки цей канал – об’єктивний.

– Однак, навколо ТВі не так давно був серйозний скандал. Звідти пішов цілий колектив. Не думали про це, коли погоджувалися?

– Я – журналіст, а не керівник телеканалу, ці речі треба розділяти. Мене запрошували на посаду ведучого. І я не зовсім погоджуюся з діями колективу, який вирішив звільнитися. Не знаю, чи зробив би так само. Адже журналістам не забороняли висловлюватися вільно, вони могли працювати у тому ж руслі, що й раніше, не було розмов про зміну редакційної політики, владу хвалити ніхто не вимагав… Але вони вирішили піти.

Я не поділяю їхньої позиції, тому що журналіст ще має відповідальність перед суспільством – перед глядачем, який тобі довіряє та прислуховується до тебе. Не можна кидати глядача лише тому, що на каналі помінялися власники. Звісно, якщо немає утисків свободи слова.

– Наскільки свобода слова важлива для ведучого новин?

– Це ж не диктор, який прос­то озвучує те, що йому написали! На ТВі немає посади диктора. А ведучий новин має такі ж права, як і випусковий редактор. Він спілкується з журналістами, розпитує, що було на зйомці, журналісти радяться з ним, в якому ключі краще подати матеріал. Ведучий часто моніторить сітку новин за день та акцентує, які теми на сьогодні є більш важливими, а які менше. Адже він повинен точно знати, що читає. Більше того, той формат, який ми запустили на ТВі, коли ведучий в ефірі спілкується з журналістом, обов’язково передбачає обізнаність ведучого в усіх аспектах інформації, яку він подає.

– Утисків на каналі не чекаєте?

– Перше, що я спитав, коли мене запросили на ТВі, – треба буде писати для влади? Бо я ж не знаю, хто є власником каналу. Мені сказали: ні, все лишається, як було, владу не хвалимо, далі даємо об’єктивні матеріали. Цього було достатньо.

– Ведучий новин – це єдине, чим плануєте займатися в Україні?

– Я прожив у США майже дев’ять років, тому поки що тільки адаптовуюся до життя в Україні. Не знаю, що буде через півроку. Зупинятися б не хотів. Думаю, буде ще щось. Що саме? Наразі сказати не можу, не знаю. Можливо, авторський проект, а може, щось інше.

– Чому вас найбільше нав­чила Америка?

– Думаю, основний досвід – це те, що я навчився багато працювати, понаднормово, стільки, скільки треба. У США більшість людей, які чогось хочуть досягти, трудоголіки. Я перейняв це на себе, зараз працюю по 13‑14 годин. Адже, крім основної роботи на ТВі, маю ще одну – це онлайн-магазин, мій улюблений бізнес, працюю з ним в інтернеті по 3‑4 години щодня.

– Не забагато роботи у вашому житті?

– Я не отримую задоволення від того, щоб сидіти на дивані, їсти чіпси й пити пиво. Це не мій стиль життя. Я хочу зробити щось корисне для глядача. Навіть не помічаю самого процесу – ходжу та думаю про роботу, їду за кермом – думаю про роботу, працюю – думаю про інші робочі процеси. Крім того, моєму організму цілком вистачає на відновлення 5‑6 годин сну.

– А як із цим мириться дружина?

– Коли я зрозумів, що робота заважає сімейним стосункам і, напевно, дружині від того не дуже приємно, то поміняв свій графік. Хоч вона нічого страшного про це ніколи й не говорила, не бідкалася, завжди розуміла мене та підтримувала. Однак в якийсь момент збагнув, що, чим далі, то мені все складніше вдається знаходити час для сім’ї. Тому відформатував свій робочий процес.

Приходив додому о шостій вечора, забирав сина із садочка, ми їхали додому й до дев’ятої проводили час разом. Потім малий ішов спати, а ми ще годину-півтори спілкувалися з дружиною. Прокидався я десь о третій-четвертій ранку, працював до восьмої. Відвозив сина у садочок, їхав на роботу…

– Ну, доволі жорсткий графік для організму. В Україну на­завжди приїхали?

– Думаю, так. Принаймні, приїхав саме з таким наміром. Я хочу бути тут.

 

Тетяна СОБОЛИК, "Репортер"


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 02.09.2013 16:34