Володимир Кузнєцов: «Зараз мало хорошої пісенної лірики»

news-image: Володимир Кузнєцов: «Зараз мало хорошої пісенної лірики»
Гурт «Дзвони» вже давно став популярним на Прикарпатті завдяки пропаганді гуцульського фольклору. Синтез сучасних танцювальних ритмів і мелодійного року на основі українського став їхньою візитівкою.

Створивши колектив ще у радянські часи, його ідейний натхненник і незмінний керівник Володимир Кузнєцов не втомлюється «відриватися» на сцені так, як це робить чимало сучасних молодіжних гуртів. На концертах «Дзвонів», де б вони не виступали, майже немає таких слухачів, котрі б не підтанцьовували. І це для учасників гурту є найважливішим. Колектив багато часу і сил віддає студійній роботі на власній студії «Кузня» в ролі музикантів, аранжувальників, вокалістів. Про творчість колективу нам розповів його засновник, вокаліст, гітарист, композитор і аранжувальник, заслужений артист України Володимир Кузнєцов.

– Пане Володимире, розкажіть, будь ласка, про саму ідею створення гурту. Хто ті люди, котрих ви взяли у свою команду? Яким чином підбирали однодумців?

– Ви дуже добре сказали, що підбиралися однодумці. Коли ми були молоді, то нам дуже подобався мелодійний рок. З цього, напевне, все і почалося. Через «Дзвони» пройшло дуже багато людей. Взагалі колектив – це дуже складний живий організм. Якщо, наприклад, якась ланка працює не так, як треба, то її одразу відштовхує вбік. Теперішній склад колективу існує вже напевно років вісім. Але до цього в нас були різні музиканти. Один гарний музикант якось сказав, що спочатку в колектив треба набрати хороших людей, а потім з них можна зробити хороших музикантів. А з хороших музикантів хороших людей зробити неможливо.

– Тобто для вас у першу чергу важливими були люди?

– Так, це і був колектив. Він мусив бути. Для нас дійсно важливо було, щоби у людей були однакові погляди.

– Наскільки «Дзвони» змінилися від початку створення у 1984 році до сьогодні?

– 1984-й рік – це ще непевний час. Це час, коли «Дзвони» вже були такою одиницею, на котру можна було подивитися на сцені. До того часу в нас були пошуки, репетиції, підвальні концерти. Думаю, зараз дуже багато молодих музикантів через це все проходить. Цей процес більше називається щаблем розвитку. А 1984-й рік став тим роком, коли вже можна було «Дзвони» і побачити, і послухати.

– Тоді рок був дозволений?

– Ні, він ніколи не був дозволений. Я пам’ятаю, зараз цього вже, напевно, немає, постійно здавалися концертні програми. Тому й назва гурту «Дзвони» була як більмо в оці. Часто нам доводилося відповідати, чому саме така назва колективу. Важко було пояснити, що це не церковні дзвони, а звук, те, що закликає до свята, торжества. Як ми себе бачимо? Ми хочемо пробудити в людях щось добре, світле, показати ліричну сторону людини, усе найкраще.

– Чи легше тепер стало творити якісний музичний продукт у порівнянні із періодом становлення незалежності України?

– Ми стали старші (Сміється. – авт.). У творчому плані, напевне, змінилися вимоги до самих себе. Дуже тяжко знайти пісню, котра би стала піснею «Дзвонів». Не у всіх піснях нас пізнають. Або інше – наші пісні знають, їх співають на концертах, а потім підходять до нас люди і кажуть, що вони просто не знали до цього, хто їх виконує.

– Чи легше стало в незалежній Україні творити хороший музичний продукт?

– Творити завжди було однаково тяжко. Хочеться чогось справжнього, щоби йшло від серця, а не бутафорського. Не завжди вдається знайти для себе слово, текст. Зараз мало хорошої пісенної лірики. Тому що поезія і пісенна лірика – дві різні речі, дуже далекі одна від іншої.

Я не можу слухати деяких молодих виконавців. Найбільше мене вбиває те, коли неправильно ставляться наголоси. Можливо, хтось це може послухати один раз. Але воно дратує людину, котра знає мову. Кажуть: ну, так склалося. Та не може так скластися, бо мусить бути так, як потрібно.

– Ви – випускник російськомовної школи. І раптом так щиро вболіваєте за українську.

– Ні, я випускник української школи. Питання полягає в тому, що мій батько росіянин. У нашій сім’ї мама говорила тільки по-українськи, а батько – тільки по-російськи. Вони ніколи ні в чому не сперечалися. А вже я говорив двома мовами.

– Як так сталося, що ви захопилися українським фольклором, котрий і трансформувався в подальшому у пісні «Дзвонів»?

– Перш за все, ми тут живемо і хочемо показати, що музика нашого регіону – це скарб з великої букви. Це непочатий край роботи. Правда, деякі музиканти до цього ставляться дуже скрупульозно. У наших прикарпатських піснях звучать молдавські мелодії, а це зовсім інші речі. Можна заграти молдавські чи єврейські мотиви, але якщо людина в цьому розуміється, то вона все ставить на свої місця.

– Ви готові заграти і «Чардаш», і «Сім сорок»?

– Ми можемо заграти. Для нас немає таких проблем, але хочемо розділити і поставити усе на свої місця.

– Ви говорили, що творити важко у всі періоди. Що для вас давалося важче – просування гурту на початках його створення чи все-таки важче утримуватися сьогодні на плаву і посідати не останнє місце у музичних рейтингах?

– Ми ніколи не були колективом модним. Модні колективи яскраво засвічуються і одразу згорають. Можливо, наша музика не настільки модна, але її співають від 5 до 10, від 10 до 20, від 20 до 30 і від 30 до 50. І в кожному віковому цензі ми знаходимо свого слухача. Можливо, це неправильно. Але ми такі.

– Подейкують, у Коломиї вас уже не сприймають як артистів. За деякими висловлюваннями, гурт «Дзвони» перетворився у суто весільних музик. Наскільки це правда?

– Говорити можна багато. Я хочу сказати, що говорить, напевно, та людина, котра нічого не зробила. А з другого боку, ми в своєму житті відіграли стільки весіль! На весіллях завжди береться найкраще. Там звучать найкращі народні пісні, там відшліфовується щось таке, що згодом стає народним. Вчитися грати можна тільки на весіллі. А можна і не грати.

– Взимку у Львові ви презентували новий компакт-диск «Музика природи» у спільній із Національним академічним гуцульським ансамблем пісні і танцю «Гуцулія» програмі «Українські вечорниці». Чи буде схожий проект на Прикарпатті?

– Якщо говорити про «Музику природи», то так сталося, що цей наш компакт-диск вийшов із дворічною затримкою. Ми дові-ряли людям, із якими працювали. Коли у творчих людей немає виходу енергії, то вони починають затухати. Вихід альбому нас трохи загальмував. Ми вже готові працювати над новим альбомом, але відголосок того непотрібного, сірого у стосунках залишився. Думаю, що з часом ми це переборемо. Адже повинно добро перемагати над злом.

– Ви стали учасником «Галицького шлягера», основним завданням якого є відновлення популярності української пісні.

– Так не можна казати, що в Україні відновлюється українська пісня. Це нонсенс. Напевно, кожна людина для себе повинна знати, що це є своє, рідне. Не стоїть питання любити чи не любити. Тут більше спрацьовує генний рівень. Ти можеш любити що завгодно, але своє варто поважати.

– Ви вважаєте свій гурт затребуваним у культурному просторі краю, держави загалом?

– Ми співаємо для людей і хочемо, щоби людина, котра прийшла на наш концерт, послухала. Нам не треба овацій. Людина сама для себе зробить висновки: це подобається, а це ні. Я не кажу, що ми подобаємося всім, ні. Ми подобаємося тим, хто любить слухати таке, як ми граємо. Якщо би ми подобалося всім, то це був би перший сигнал про те, що щось не добре.

– У колективі ви працюєте разом із своєю дружиною. Вам це не заважає у творчості? Ви не втомлюєтеся одне від одного?

– Для мене вона дружина вдома, а на сцені це – колега по роботі, людина, з якою я мушу порадитися. Мені важлива її думка. У нас всі музиканти мають великий досвід концертної і студійної роботи. Тому коли ми щось робимо, то думка кожного для мене як для керівника має велике значення.

– Чого слід очікувати від «Дзвонів» найближчим часом і чого ви самі собі бажаєте?

– Творчості, лірики, гарних мелодійних українських пісень. Ми стараємося, а як воно буде – вирішувати нашим слухачам.

 

Розмовляв Володимир Бодак

"Західний Кур'єр"


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 16.06.2013 12:07