Будівничий. Владика Миколай Сімкайло завершив земний чин служіння Богові й народу

news-image: Будівничий. Владика Миколай Сімкайло завершив земний чин служіння Богові й народу
У вівторок, 21 травня, раптово відійшов у кращі світи до Господа правлячий єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ владика Миколай Сімкайло.

Він помер у реанімаційному відділенні Коломийської райлікарні в обідню пору. Причиною смерті став обширний інфаркт.

Галичани низько схиляють голови перед світлою пам’яттю безстрашного Христового воїна й видатного мужа Церкви архієрея Миколая Сімкайла.

В ці жалобні дні разом з вірними УГКЦ та читачами пригадаємо важливі моменти з життя владики Миколая, які часто були знаковими і в історії нашого народу.

Народжений на засланні

Преосвященний владика кир Миколай Сімкайло народився 21 листопада 1952 року в м. Караганді (Казахстан), де відбували заслання його батьки за участь в УПА. На той час у Казахстані було 22 концентраційні табори, через пекло яких пройшло кілька мільйонів громадян «щасливої Країни рад». Там у страшних кліматичних умовах без будь-яких засобів до життя й існування від важкої фізичної праці люди вмирали тисячами.

Там його матір Анна народила двох синів — Миколу й Григорія, яких пізніше віддасть на служіння Церкві й народові. Вона рідко згадувала ті часи, але одного разу сльози мимовільно полилися з її очей, коли згадала, як, народивши дитину, вгамовувала її крик м’якушем ерзац-хліба, бо в грудях від виснажливої праці не мала молока... Та вижили, не зламалися. Пізніше владика Миколай підкреслить благодатний вплив його бабусі на формування й закладення духовної складової його характеру, яка завжди вчила онуків молитви, основ віри й любові до свого народу. У 1963 році батьки повернулися в Україну, і майбутній владика вступив до восьмирічної школи в Підпечарах, яку закінчив 1967 року, а згодом — Угорницьку середню школу. Оскільки до жодного вищого навчального закладу як «син націоналістів» майбутній священик УГКЦ не міг потрапити, то він зупинив свій вибір на Івано-Франківському технічному училищі №1, де здобув фах слюсаря-ремонтника промислового обладнання.
 
Священиче покликання

На той час родина Сімкайлів була близько знайомою з єпископом підпільної УГКЦ Павлом Василиком, який часто відправляв Богослужіння в їхній хаті. Побачивши ревність у духовному житті Миколи та Григорія (молодший брат), владика Павло ознайомив їх зі становищем УГКЦ і запропонував стати священиками. «Будеш священиком?» — запитав владика Павло. «Буду»,— спокійно відповів Микола. З тих пір обидва брати наполегливо студіювали богословські науки в підпільній духовній семінарії. і ось 15 травня 1974 р. в с. Підпечарах під час Божественної Літургії владика Павло Василик висвячує Миколу на священика підпільної УГКЦ. Так розпочався тернистий шлях служіння Миколи Сімкайла Церкві й народові в підпільних громадах УГКЦ Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей. Оскільки офіційно бути священиком УГКЦ в СРСР було заборонено і каралося тюремним ув’язненням, то священики намагалися обрати собі такий рід мирської професії, яка б дозволяла мати більше вільного часу на душпастирювання. Отець Миколай обрав професію пожежника. З того періоду пригадується один героїчний випадок, коли з палаючої дерев’яної церкви в Микитинцях,  підпаленої комуністичною владою, за мить до того, як вона мала завалитися, пожежник Микола Сімкайло (тоді вже отець) виніс стародавню ікону. Пізніше він врятує від тління й загибелі не одну сотню ікон, як і не одну сотню душ...

1989-й: 50-тисячна демонстрація

Вихід із підпілля УГКЦ 4 серпня 1987 року на чолі з владикою Павлом Василиком та його учнями, серед яких першим завжди намагався бути о. Миколай (на той час священик із 13-літнім душпастирським досвідом), разом із групою українського духовенства, монахів і мирян сколихнув підвалини Радянського Союзу і викликав резонанс в усьому світі. Розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ. В числі перших безстрашних воїнів Христових — отець Миколай. Він був членом делегації, яка виборювала права УГКЦ в Москві, а також «ланцюгового голодування», що тривало з 19 травня по 24 листопада 1989 року. Серед подій того часу, які ще не знайшли вдячного дослідника, особливо виокремлюється одна з найбільших в Україні народних демонстрацій єдності Церкви й народу за свої релігійні та національні права.

16 червня 1989 року в Івано-Франківську на понищених комуністичною владою могилах січових стрільців (сьогодні — Меморіальний сквер за готелем «Надія») відбулася 50-тисячна демонстрація вірних і прихильників УГКЦ. Її духовним осердям стала панахида, яку відправив о. Миколай, і виголосив полум’яну проповідь за права і свободи Церкви й українського народу. На закінчення проповіді, взявши терновий вінець і піднісши його над головою, отець Миколай сказав: «Люди, настане час, коли цей терновий вінець зацвіте прекрасними ружами волі та свободи нашої Церкви і нашої Української держави, й Україна займе гідне місце в колі світових держав». Тоді вперше такий великий здвиг народу пройшов нашим містом під українськими національними прапорами: люди, об’єднавшись у колони, йшли вулицями Івано-Франківська, співаючи стрілецьких та повстанських пісень. Стало зрозуміло, що комуністичному режимові з його ідеологією войовничого атеїзму настає кінець.

Без сумніву, щоб виступити головним призвідцем такого заходу, потрібно було мати мужність. Адже тоді привселюдна релігійна відправа в атеїстичній країні греко-католицького священика в ризах переросла на «націоналістичний мітинг і демонстрацію з жовто-блакитними знаменами». Це була вже не просто опозиція до влади, це було конкретне заперечення   комуністичного ладу.

Владика Миколай ніколи не чіпав собі відзнак з того приводу, а більше підкреслював інший, важливіший момент тої події: «Панахида на могилах січових стрільців у 1989 році в Івано-Франківську стала початком відновлення їх доброї пам’яті та продовження їх справи і водночас свідченням духовної зрілості самого народу. То велика насолода — говорити до такої великої кількості українського люду, якого налічували, за різними підрахунками, від 60 до 90 тисяч. Однозначно понад 50 тисяч було точно, але то вже справа істориків». А в іншому місці з властивим йому почуттям гумору, яке особливо його вирізняло серед священства, зауважив: «Взагалі, для мене той незабутній 1989 рік був дуже врожайним як на великі відправи, так і на адміністративні штрафи за них від «ненашої» влади. А штрафів таких у 1989 році я «назбирав» понад 100».

Він був свідомий ролі УГКЦ у житті свого народу та гідно сповняв своє священиче й душпастирське служіння, про що в одному з інтерв’ю коротко підсумував так: «Від часу, коли сталінська репресивна машина загнала УГКЦ у підпілля, і до згадуваних подій як священство, так і вірні вірили й надіялися на кращі часи — що обов’язково прийде свобода для Церкви і нашого народу! і ми ніколи не відділяли одне від одного. А щодо мене особисто, то зауважте, де 1989 рік, а де був 1974-й, коли мене висвятили на священика. Тобто — 15 років священичого служіння в умовах підпільної УГКЦ. А мені під рукою владики Павла Василика було абсолютно не страшно йти на будь-яку місію служіння нашому народові. Так був я вихований, так були виховані його учні. Владика Павло казав чітко: «Якщо зловлять, тюремний термін однаковий — чи ти будеш у фелоні відправляти Службу Божу, чи без фелона». Я завжди відправляв Службу Божу у священичих ризах».

15 років настоятельства

На постійні вимоги єпископа владики Павла Василика, священиків, українських патріотів і ревних вірних 28 січня 1990 року комуністична влада повернула УГКЦ один із двох її єпископських храмів в Україні — катедру в івано-Франківську. Таким чином, повернення єпископського осідку УГКЦ в колишньому Станіславові засвідчило початок фактичного визнання більшовицькою владою її протиправних дій щодо Церкви на Львівському псевдособорі 1946 року, як і якісно новий етап легалізації УГКЦ в УРСР. Того дня,

28 січня, по закінченні Служби Божої перед закритим катедральним собором Святого Воскресіння в Івано-Франківську голова Івано-Франківського облвиконкому урочисто передав ключі від храму єпископам УГКЦ. Настоятелем катедри й деканом Івано-Франківського деканату УГКЦ було призначено о. Миколая Сімкайла.

І катедра з тих пір стає духовним центром, який збирає навколо себе всіх небайдужих до відродженої Церкви й Української держави: колишніх політв’язнів, політиків і урядовців, творчу інтелігенцію, студентську й шкільну молодь. Для кожного він знаходить добре слово, суттєву пораду, реальну допомогу. З перших кроків свого урядування отець Миколай активно бере безпосередню участь у відновлюванні греко-католицьких парафій і деканатів в Івано-Франківській області, у творенні численних громадських та культурно-просвітницьких організацій в краї. Завдяки його старанням при катедральному храмі засновують хори, християнські молодіжні організації, поблизу катедри будують Катехитичний центр, розпочинає радіомовлення перше в Україні релігійне радіо «Дзвони», виходить часопис «Милосердна Україна». Отець Миколай Сімкайло першим в Україні почав розбудовувати благодійну організацію «Карітас», виконуючи обов’язки її директора в єпархії та обласному центрі. і вже в скорім часі своїми здобутками організація стає широко відомою як в Україні, так і за кордоном: благодійна їдальня, де харчуються щоденно по 100 нужденних, благодійна аптека, де видають безплатно ліки тисячам людей із числа соціально незахищених верств населення, налагоджуються тісні контакти з релігійними благодійними службами з-за кордону, які спрямовують відчутну допомогу до лікарень, дитячих інтернатів, хворих і нужденних області. Завдяки його ініціативі одночасно постає «Мальтійська служба допомоги» та Реабілітаційний центр для узалежнених у Вістовій. Окрім цього, о. Миколай починає активно збирати ікони, дерев’яні хрести, антикварні духовні книги, церковні старожитності, словом, закладає основи церковного музею, ідею якого він уже реалізував як єпископ в Коломиї. А ще — підтримка десятків дітей наших краян, які здобули вищу освіту завдяки старанням отця Миколая.

Словом, здається, не було жодної ділянки суспільного життя в краї, де не була б помітною присутність отця Миколая. Отож за громадянську активну позицію прикарпатці обирають отця депутатом до обласної ради. Його ревне служіння помітив також Папа Римський іван-Павло II, який нагородив отця Миколая нагрудним хрестом із прикрасами, митрою, грамотою і медаллю «Почесний Хрест за Церкву та Вселенського Архієрея». Втім, він не забуває і про поглиблення власних теологічних знань: упродовж 1991—1995 років закінчує Теологічно-катехитичний духовний інститут. Взагалі отцеві була притаманна жага самоосвіти. Ще на початках виходу із підпілля, оглядаючи книжки його бібліотеки в Підпечарах, привернула увагу 200-томна бібліотека світової літератури, сторінки томів якої вирізнялися численними позначками олівцем. Хоч він ніколи не хизувався своїми знаннями, а завжди з кожним  намагався привітно й простими словами вести бесіду. Його священиче й душпастирське служіння завжди розпочиналося ранковою Службою Божою в катедрі. Хоч мав багато обов’язків і урядів у Церкві, він часто сідав до сповідальниці — отець Миколай вмів розрадити людину з її душевними й щоденними клопотами.

Єпископське служіння

Настав час, і верховна влада УГКЦ 2 червня 2005 року номінувала отця-митрата Миколая Сімкайла єпархом Коломийсько-Чернівецьким УГКЦ. Єпископська хіротонія владики Миколая звершилась 12 липня 2005 року в катедральному соборі Святого Воскресіння м. Івано-Франківська, а наступного дня відбулося його введення на престол Коломийсько-Чернівецької єпархії. Він переймає уряд правлячого архієрея у владики Володимира Війтишина і стає гідним продовжувачем свого духовного вчителя й співробітника у Христовому винограднику ісповідника віри владики Павла Василика. За ці короткі й неповні вісім років під орудою владики Миколая завершено будівництво й розписи найбільшого храму в Західній Україні — катедрального собору Преображення Господнього в Коломиї, який урочисто відкрито торік, відреставровано Катехитичний коледж й інститут підвищення богословського рівня для священиків, друге дихання отримали єпархіальні благодійні служби та молодіжні християнські згромадження й організації. Владика Миколай висвятив 60 священиків і дияконів, 100 його вихованців закінчили богословські студії в Україні та за кордоном, збудовано 32 храми в єпархії та Євангелізаційно-Катехитичний центр, розпочато реставрацію приміщення під дитячий садок ім. івана-Павла II в Коломиї, а на другий такий заклад вже вироблено документацію. і це далеко не повний перелік тих добрих справ, які він встиг зробити.

Окремою сторінкою діяльності владики Миколая є його тісна екуменічна співпраця з православними братами, яка розпочалася зі спільного освячення з владикою Андрієм УАПЦ пам’ятного знака патріархові Мстиславу в далеких 90-х, а знайшла своє продовження й особливо сприятливий розвиток у братньому порозумінні й служінні коломийській громаді спільно з владикою Іоаном Бойчуком УПЦ КП. Як і в численних зустрічах та конференціях з владиками Українських Церков, які не раз наша «Галичина» мала за честь приймати. А ще — в  будівництві екуменічної церкви Святого Пантелеймона, яке триває...

На жаль, набагато більше залишилося нереалізованих ним планів та задумів, що доведеться вже довершувати його наступникам. А ще залишиться світла пам’ять про видатного мужа Церкви, який своїм життям показав, як потрібно служити Богові й народу. 


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 24.05.2013 21:38