Андрій Бондар: Стан невільництва для більшості наших співвітчизників – комфортний

news-image: Андрій Бондар: Стан невільництва для більшості наших співвітчизників – комфортний
Письменник, перекладач, публіцист Андрій Бондар – один з найцікавіших публічних інтелектуалів нинішньої України. Дотепна, іронічна й глибока критика української дійсності зробила Бондаря культовим автором в українському сегменті Фейсбуку.

 

- Почнемо з гарячого: події минулих вихідних, «антифашисти» і опозиція. До чого ця технологія протистояння приведе країну?

Що стосується «антифашистських» ініціатив влади, то її дії в нинішній ситуації цілком "логічні": влада, аби втримати над розчарованим суспільством контроль, мусить вдаватися до маніпулятивних заходів, якихось перевірених прийомів, що, по суті, відтворюють старі, як світ, схеми.

Від опозиції "фашизм-антифашизм" у контексті цих подій тхне нафталіном, вона анекдотична й ретроградна. Вже не кажучи про організацію цих "провладних протестів", яка є повністю проплаченою. Шкода людей, які вкотре виявилися товаром, невільниками. Але влада все ще сподівається викресати живу іскру з античної історії протистояння "наших" і "німців", сама, хоч не за змістом, а за формою будучи квазіфашистською. Саме в межах влади з її гідними Йозефа Ґеббельса технологіями формується тло для розвитку фашистських методів, які в поєднанні з ностальгією за радянською стабільністю утворюють макабричну постмодерністську суміш.

- Чому таке взагалі можливо на 22-му році незалежності у «співучій, калиновій, козацькій» - ще там якій? - країні?

Стан невільництва для більшості наших співвітчизників – комфортний. Випущені у вільний світ, вони природним чином опинилися сам-на-сам із реальністю своїх життєвих проектів. Штука в тому, що їм не потрібні жодні життєві проекти, крім пасивного продовження роду і мінімальної кинутої кістки. Це, насамперед, соціальний продукт розпаду патерналістської за своєю суттю системи, якому неможливо ні вставити новий мозок, ні очікувати від нього чудесного переродження. Вони за інерцією шукають "тата" або "маму".

По-справжньому тривожить те, що немає певності в молодих поколіннях, народжених уже в нових умовах. Вони вже сьогодні – в ситуації безнадії й апатії – не бачать для себе місця в цій реальності. Зменшення кількості цих "невільників" залежить від простих і прагматичних речей. Насамперед, натяку на альтернативу. А ними так само гратимуть у свої технологічні й маніпулятивні війни. Як зіграли на останніх вихідних молодими гопниками з Білої Церкви, які побили в Києві журналістів.

- У тебе немає відчуття якоїсь приреченості країни, наче вона вже пройшла точку неповернення?

Це відчуття в мені з певною регулярністю "то виринає, то потопає". Я народився десь приблизно тоді, коли "Sex Pistols" оголосили своє "no future". Тому, мабуть, моє покоління можна вважати першим поколінням, яке усвідомило, що з нього нічого доброго не буде. А якщо не усвідомило, то десь у глибині свого серця здогадується. І якось так складається, що, йдучи цим життям у цій країні, краще не замислюватись про такі речі, як майбутнє або "сенс життя". Думаю, на цікаве і суто умоглядне питання про те, чи можна втілити успішний життєвий проект у пропащій країні, кожен дає собі сам відповідь. Своє дао ти мусиш пройти за будь-якої погоди і в будь-якому місці. Можна виїхати звідси, певна річ. Так зробило вже чимало людей. З другого боку, можна сприймати цю безвихідь як пригоду, пробуючи знайти якийсь вихід. "Поки не пізно, бийся головою об лід", – писав Олег Лишега. Мені ця метафора здається дуже влучною.

- Ти можеш уявити ситуацію, коли все-таки покинеш Україну? Яка би вона мала бути?

Тут усе банально: коли з'явиться реальна небезпека для життя моїх рідних і для мене. Думаю, так відповіли б на це питання чимало наших людей.

- Ти літератор, живеш за містом, серед соснових лісів, теперішні технології дозволяють працювати через Інтернет, і все це мало б спонукати до певної асоціальності. Як думаєш, настав час виходити з печер найбільшим самітникам? 

Я в жодному разі не соціопат. Самотність із елементами певної асоціальності й пасивності – так. Але я занадто люблю людей і завжди відчуваю брак спілкування, що часто компенсується активністю в соцмережах. Самітництво – це стан, який легко долається, і його не варто робити фетишем або творчим прийомом. Бо в ньому немає нічого ні героїчного, ні надзвичайного, ні романтичного. Ескапізм із метою самозахисту: не чіпайте мене. Останні чотири місяці я практично живу один і зрозумів одну річ: самотність – найгірше, що може трапитися з людиною, найекстремальніша духовна практика. Бо ти не знаєш, на що вона тебе перетворює. Поруч немає спостерігача й арбітра, який може тебе оцінити. Я не знаю, чи настав час виходити найбільшим самітникам. Знаю, що настав час вийти мені.

- Ну от, ти й виходиш у люди – на телеканал ТВі… Що це має бути за програма, до речі?

Знаєш, можливо, цим рішенням про роботу на телебаченні я спокутую якимось чином свій ескапізм. Фактично, потрапляю з корабля на бал. Можна сприймати цей крок як певний виклик. Небагато людей отримують пропозицію почати щось кардинально нове у 39 років. Варто до цього ставитись із дещицею стоїцизму, який у нас часто називають пофігізмом. Я не знаю, що з цього вийде – абсолютна "чиста дошка".

На цей момент усе перебуває в стані творення. Нічого певного, крім того, що це буде розмовне ток-шоу двох ведучих із гостем на певну актуальну тему, я сказати наразі не можу. Концепція і формат ще досить "плавають". Багато буде залежати від того, як усе це почнеться.

- Тебе не напружує скандальна ситуація довкола каналу, з якого на знак протесту недавно звільнилася більша частина колективу? Вже почалися розмови, звинувачення…

Звичайно, це напружувало. Це все надто людська ситуація, щоб не напружувати. Але звинувачення мене не лякають. Навпаки – тримають у тонусі. Зрештою, добре, що вони є. Сподіваюсь, вони не будуть вічними.

- Ти дуже активний у Фейсбуці, є одним з найпопулярніших блогерів. Але мережі – це також певний «наркотик». Наскільки ти свідомий своєї залежності? 

Я цілком усвідомлюю наркотичність Фейсбуку і свою "присадженість" на нього. З іншого боку, я не знаю, як із цим боротись і чи варто лікувати цю залежність. Є набагато сильніші наркотики. Наприклад, гроші або влада. А ФБ – це поле експерименту, соціальна іграшка. Ні на секунду не варто забувати, що ми самі своїми силами створили Фейс. Він призначався для суто буржуазних функцій – постити котиків і писати якісь приземлені враження у стилі "як я провів день". А ми його перетворюємо на цікаву платформу, лабораторію, де варяться різні сенси. Іноді серйозні, іноді легкі. Крім того, він дає можливість швидкого поширення текстів. Хіба раніше письменник мав такий медіум? Певна річ, у ньому не можна ізолюватися від завзятих адептів і відвертих кретинів. Але є маса цікавих знайомств і споріднених душ. Тому там усе, як у житті.

- А не боїшся як літератор розпилюватися на ці мережеві записи? Великий роман не втече?

Я дуже сумніваюсь, що маю талант до великих форм. Принаймні в цей момент життя я цього в собі не помічаю. А розпилення не боюсь. Воно вже стало звичною практикою. Розпилюючи свій мозок, я звільняюсь від тягарів і фрустрацій. До того ж, ніхто не забороняє мені використати ці малі тексти для чогось більшого. Наприклад, для книги есеїв або віршів.

 

Галицький Кореспондент


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 24.05.2013 22:34