«Б’є, значить – любить?». Франківчанки розповіли про життя із нелюдами


«Б’є, бо заслужила», «Б’є, значить – любить», «Сама винна». Приблизно так іноді пояснюють прояви насилля щодо дівчат і жінок. На щастя, нині все частіше говорять і про те, що нанесення тілесних ушкоджень має відповідну статтю у Кримінальному кодексі України, а жінка не мусить нічого терпіти.

Від побоїв врятувала швидка

У такі історії важко повірити і постійно в голові одне велике питання: «Чому терпіла, чому не пішла?». Журналісти відшукали жертв насилля, які погодилися розповісти про свій нелегкий досвід. А психологи розтлумачили, що й до чого. На прохання героїнь, їхні імена змінені, пише Репортер

Франківчанка Інна розповідає, що це були її другі тривалі стосунки. Їй – 23: молода дівчина з хорошої сім’ї, освічена. Він – успішний чоловік приємної зовнішності. Переїхала жити до нього і потрапила в пастку. Починалося з дрібниць, каже жінка: приготувати на вечерю те, що хоче він, піти у той ресторан, який вибере він, спілкуватися можна лише з його друзями.

«Він сумлінно плекав у мені ідею, що він мене утримує і я йому винна. Я викладала у школі і не мала, що йому протиставити, – згадує Інна. – Крім того, так мене виховали в родині: я не могла сказати «ні», бо так навчили авторитетні батьки. Було не важливо, що думаю я, бо ж платив за все він. Це траплялося все частіше. Він все казав: «Тобі не треба працювати, ти ж у мене крихітка», підтримував у мені цю дитячу залежність, забороняв ходити на гуртки, розвиватися. Я могла лише сидіти вдома, з жінками його колег обговорювати кулінарію, техніки мінету, мистецтво домашнього затишку».

А коли врешті Інна наважилася на «ні», отримала ляпаса. «Я злякалась, плакала. Він вибачався і казав, що більше так не буде. І я вірила. Іншим разом штурхнув об стіну. І знову я плакала, він вибачався. У той момент в мене не було жодної опори, був лише він, від кого я залежала, і сильне відчуття: «Я – ніщо, не вмію заробляти, мої знання нічого не варті, я не маю жодного права».

Історія завершилася раптово – одного дня він так сильно бив Інну, що це почули сусіди, викликали швидку, жінку забрали до лікарні. Потім вона ще навіть намагалася все виправити, повернулася на спільну квартиру, але чоловік виїхав, змінив номер телефону і зник.

«Я хотіла повернутися і поговорити, але мені пощастило – його вже не було. Подруги відвели мене до батьків, – згадує Інна. – Я дорого заплатила за переривання цієї історії. Але в цьому і позитив – усе сталося швидко. Він побив мене так сильно, що піти було легко. Якби вони не викликали швидку, я не знаю, чи вижила б. Потім дякувала цим людям, що врятували мене».

Перемагають сором і безпомічність

За словами психолога Катерини Поліщук, в усіх історіях, які можна розказати про домашнє насилля, є один спільний критерій – часто ніхто не визнає, що те, що відбувається, є насиллям. Жінка, навіть коли вже доходить до фізичного впливу, не може сказати: «Це – насильство щодо мене і я мушу, можу, маю право це припинити».

«Коли чоловік б’є дружину, значить, на цей момент вона більше не здатна захищатися, всередині немає дорослої частини, яка могла б себе захистити. Тобто, до цього він робив щось, що руйнувало жінку, а вона йому це дозволяла, бо не змогла протистояти чи не розпізнала насильство, – говорить Катерина Поліщук. – Усі історії моїх клієнток однакові – у цей момент жінці немає до кого піти – ні батьків, ні подруг. А навіть якщо є, то сором і провина затуляє рота надійним кляпом».

Психолог пояснює: часто жінка не розуміє, що у неї вдома справді щось не так, і в неї навіть думки не виникає, що це погано. По-друге, навіть коли з’являється страх, що її поб’ють, вона не знає, як розповісти іншим.

«Сором і безпомічність утримують жінку поряд з насильником, – каже Поліщук. – Вона звично думає: «Я щось роблю не так, тому мене і б’ють. Я не цінна і, певно, я це заслужила». В цей момент жінка безпорадна, розгублена, з постійним почуттям сорому і провини. Агресія їй заборонена. Є лише страх: куди піти, де жити? І що більше підтримки від інших вона отримає, що більше батьки чи друзі цікавляться її життям, то сильнішою стає жінка».

Без побоїв і синяків

Оксана – з успішної сім’ї, у них з чоловіком на перший погляд усе гаразд: успішний бізнес, здорові діти. Але вона відчуває, що щось не так, бо не може приймати рішення самостійно. А в кабінеті психолога виявляється, що й вона – жертва насилля. Та визнати це не готова.

Чоловік купує їй одяг, але не дає грошей на те, чого хоче вона. Готовий спонсорувати її бізнес, але той, який обере він. Аби постійно нагадувати, що «я даю тобі гроші, бо ти сама нічого не можеш». Він контролює її зустрічі з подружками. Коли хоче, може приїхати по неї і забрати.

Оксана кохає його, вірить, що він хороший і надійний чоловік, бо так багато їй дає, піклується, дбає про її безпеку. При цьому прослуховує її телефон, аби його не вкрали. А на її комп’ютері немає паролів, бо ж це він його купив і має право подивитися.

«Коли насилля не очевидне ні для людини, ні з боку, це значно гірше, – каже Катерина Поліщук. – Звісно, у кожного можуть бути свої власні уявлення про кордони, але порушення особистого простору не може стати нормою для спільноти. Рано чи пізно межа розмиється: якщо чоловік може вказувати, що вдягнути, що їсти, то далі він захоче влади і над її тілом, і над життям».

Психолог переконана – важливо з дитинства закладати поняття особистих кордонів і власної цінності, вчити дитину казати «ні», зокрема й дорослому. А добра профілактика – шукати ознаки насильства на початку знайомства і побудови стосунків.

«Такі ознаки, звісно, можна двояко інтерпретувати, – каже Катерина Поліщук. – Наприклад, коли він примусово забирає її з кожної вечірки – це турбота чи його необхідність контролювати все? Якщо дівчина не може обирати, як їй дістатися додому, то одного вечора може опинитися з розбитим обличчям».

Жертву можна убезпечити

«У насильника на чолі не пише «Я тебе битиму», – говорить психолог Наталія Мухітдінова. – Насилля нині багато, воно різне: фінансове, емоційне, сексуальне, фізичне і відбувається не лише в нетрях, а й у красивих будинках. А все тому, що ми толерантні до насилля. Звично насильство з часом наростає. Немає різниці між вдарив і побив, бо насильник не може зупинитися. Штовхнув – вдарив – побив – це одна пряма».

Наталя говорить, що найважливіше для жінки – розуміти, що коли її б’ють чи ґвалтують, навіть коли це власний чоловік, – це кримінальний злочин. І якщо жінка ходить в синцях – це побої, їх можна зняти. Тому радить звертатися до поліції. Якщо жінка принесе довідку із травмпункту, дільничні зобов’язані принаймні викликати чоловіка чи поговорити з ним.

Перше, що має зробити психолог чи соцпрацівник – убезпечити жертву насилля, з’ясувати, чи має жінка куди піти, чи має кошти на готель чи хостел, чи має роботу, подругу, яка б мала їй допомогти чи тимчасово прихистити.

«Терпіти не можна. Воно саме не розсмокчеться і змінити чоловіка своєю поведінкою не вийде, – каже Мухітдінова. – Намагатися довести насильнику, що він був неправий – утопія. Не варто намагатися зрозуміти, чому він так вчинив і які дитячі травми у нього були. Хай сам десь іде і лікується».

Днями Верховна Рада прийняла закон № 5294 «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Це ще один значний крок до визнання та протидії насиллю. А кожна відверта розповідь, кожна публікація – це шанс для жінки подивитися на власну ситуацію збоку. А для нас – вчасно помітити і допомогти, коли щось піде не так.