Біль Дебальцева. Як бійці у Франківську щороку відзначають свій другий день народження

news-image: Біль Дебальцева. Як бійці у Франківську щороку відзначають свій другий день народження
«Про Дебальцеве мусять пам’ятати всі, – каже Дмитро. – Почнемо забувати, почнуть забувати про всю Україну». Цього дня він щороку приїздить до Франківська, аби згадати загиблих і, каже, підтримати честь живих.

Гріє сонце, але повітря доволі морозяне. Зсередини катедри чути недільну Літургію. Навколо храму групами стоїть чимало чоловіків у військовій формі й цивільному. Курять, про щось говорять, мовчать, сміються, гаряче обіймають побратимів, які лише підходять, пише “Репортер”.

Більшість боронила район Дебальцева з осені 2014-го до лютого 2015-го. Вони із різних підрозділів, батальйонів. З усіх куточків області.

Роман Парцей зі 128 бригади каже, йому дуже «пощастило» – поранили ще 19 грудня. А його хлопці стояли до 17 лютого, до останнього. Були «за два городи» від ворога: Нікішине, Кам’янка, Рідкодуб.

«Найстрашніше було саме в лютому, коли було незрозуміло, вийдеш чи ні, бо все закрите. Проривалися полями, ярами, – розповідає Микола Волков. – Переважно всі думають, що Дебальцеве – це січень-лютий. А наша бригада з осені, п’ять місяців тримала там оборону. «Вигрібали» ми там ще з 2 жовтня, відколи зайшли».

«А ми в листопаді, – втручається Парцей. – Лиш зайшли і одразу – один 300-й, двоє 200-х. Урал мій горів у Нікішиному».

«Ром, та ж то ви нас і поміняли, – каже Волков. – Пам’ятаю, ми виїхали, і через дві години вас там потовкли. Хлопці загинули – Саша і Павло?». Чоловіки не зважають на сторонніх, згадують, уточнюють.

«Той малий, я його ще з Уралу витягнув, під беху затягнув, – продовжує Парцей. – Пожартував, не дай Бог умре, то я його сам розстріляю. У мене донька майже такого віку. Того іншого наскрізь прошило, а цьому ногу відірвало. І головне – всі через нього перестрибують, тікають, а я тягну».

Нині Роман Парцей – голова обласного об’єднання воїнів АТО. Сухо відповідає, що той хлопчина не вижив, та йде вирішувати якісь організаційні питання.

«О, Саша Римик! – вітаються хлопці з чоловіком у синій балоновій куртці, з пошрамованим обличчям. – Його танчик переїхав. Він має що розказати».

Олександр Римик був там чотири місяці. Розказує, 14 лютого в Кам’янці біля нього розірвався снаряд із ворожого танку.

«Дві ноги, рука, палець відірвало, потім пришили, а щелепу досі шукають, – намагається жартувати чоловік. – Повний фарш з обличчя. Три шпиталі, довге лікування. Зараз усе добре. Головне не здаватися».

Дмитро Горбейчук, Микола Дземан, Михайло Семанишин, Микола Волков – усі зі 128 бригади, з одного взводу. Сміються, з одного окопу. Чекають на решту побратимів. У формі – лише Дземан, він продовжив службу.

Франківець Сергій Мануйленко каже, щодня, починаючи з жовтня, були тяжкі довгі бої —по 5-6 годин. «Багато поранених – щодня, говорить він. – Мене з автомата 27 жовтня теж полоснуло – в руку і в голову. Врятувало, що каска була. Далі міна прилетіла… трохи з ноги м’яса зняло».

Побратими його нахвалюють, мовляв, молодець, не зламався. Відкрив свій бізнес. Має кафе на Вовчинецькій у Франківську.

У гучномовець оголошують формуватися в колону – по четверо. У колоні – зо 300 чоловіків. Попереду боєць з прапором АТО – на стягу перехрещені кулеметні стрічки. За ним хлопці-строковики несуть портрети загиблих. Позаду них – рідні полеглих. Хтось дорогою виговорює вервичку і перебирає намистинки, хтось не стримує сліз.

Усі прямують до Меморіального скверу, де має бути панахида.

Син Наталії Семчук – Андрій Прошак – загинув в ніч на 31 січня 2015 року. Пані Наталія не стримує сліз, говорить, що їй досі з вікна важко дивитися у двір, де безтурботно ходять люди, а її Андрійка нема.

«Ідемо разом з батьками загиблих, – каже жінка. – Ми вже стали як рідні. Об’єднала нас біда. Організувалися в спілку, зустрічаємось».

На ходу приїхав і пан Михайло, брат загиблого Миколи Будза з Косівщини. Микола був командиром взводу у 128 бригаді. Загинув 23 листопада 2014 року. «Усі ми хочемо миру, але подумаймо, чи кожен день ми просимо в Бога про той мир? – тяжко зітхає пан Михайло. – Чи достатньо молимось, аби він нарешті настав?».

Знову колоною зі скверу всі рушили назад на Вічевий майдан. Тут ще раз хвилиною мовчання, на колінах, вшанували загиблих.

«Про події 2014-2015-х років у районі Дебальцева мусять пам’ятати всі, – говорить Дмитро Данилюкз Надвірнянщини. – Поч­немо забувати, почнуть забувати про всю Україну. Там з нашого регіону було десь 200 чоловік». Він теж там був. Щороку приїздить до Франківська на пам’ятну ходу, аби вшанувати загиблих і, каже, підтримати честь живих.

Ще один надвірнянець – Руслан Гультай із 128-ї – каже, день виходу не забуде ніколи.

«Ми тримали позиції за Чорнухіним, – розповідає Руслан. – О 21:00 прийшла команда завантажуватись і виходити. Дві БМП, десь 50 людей виїхали вночі на Дебальцеве, то десь 17 кілометрів. Проїхали без пригод. На місці поформувались у п’ять чи шість колон. Ми зі своїми БМП вклинились в останні, які найбільше й пошарпали. Потрапили в пару засад. Одна піхотна, друга танкова, плюс позаду доганяли, артилерія била. Деякі «броні» недоїхали. Ми підбирали поранених хлопців по полях, 200-х забирали, на броню грузили, аби хоч щось привезти додому».

Руслан втратив на Донбасі 11 друзів. Був під Іловайськом, потім ще й Дебальцеве… Більшість з його побратимів загинула саме там.

«Нагороджується Олександр Римик», – Роман Парцей називає вже знайоме прізвище. Олександр і ще з десяток бійців тої неділі отримали відзнаку Генштабу – за оборону Дебальцева. Посріблений значок із зображенням перехрещених мечів, а в середині на чорному фоні – «Дебальцеве 2015».

Серед натовпу знову знайома дружня компанія: Горбейчук, Дземан, Семанишин, Волков. До них ще доєднався Руслан Гончар. Чоловіка поранило 7 листопада, коли той помагав грузити поранених на машину.

«Нас вісім вийшло з укриття під обстріл, аби поранених хлопців евакуювати, – згадує Гончар. – В цей час якраз між нами впала міна. Від кого на два-три метри. І так поранених стало вже десять. Щастя, що всі були в бронежилетах, але фактично всі стали інвалідами. Ніхто назад в АТО не вернувся. Госпіталі, лікування».

«Руслан – кавалер ордена «За мужність», – підхвалюють побратими. – Коли нашого командира відділення поранили, Руслан його заміняв. Добре покерував, аби ми укріпили свої позиції. Руслана потім з нами вже не було, але його робота врятувала нам життя. У нас були мішки з піском для оборони, але зверху відкрито. То знайшли в селі металеві ворота з товстої бляхи й накрили. Був обстріл із АГСів, то одна граната – прямо на ворота. Двоє хлопців були всередині, накриття врятувало».

«Та досить, досить, – відмахується Руслан. – А про Сергія Мануйленка знаєте? Боєць! Отримав осколки в руку, в ногу, а найперше, що крикнув – чи яйця цілі?».

«Ага, потім через півроку під Станицею Луганською хлопці з нового підкріплення розказували, мовляв, чули про такого чудака з нашої бригади. А то ми з ним служили! Ти легенда, Сергію», – сміються хлопці.

«Все на місці», – про всяк випадок повідомляє Мануйленко. Всі знову сміються. Кажуть, тоді було дуже страшно, а зараз намагаються згадувати все з посмішкою.

Далі хлопці йдуть на солдатську кашу. Потім вони ще окремо зберуться у когось вдома чи в якійсь затишній місцині, аби пригадати, пом’янути загиблих, відзначити, як кажуть, друге, спільне народження.

Під час оборони Дебальцева загинуло п’ять прикарпатців:

Ігор Денисів. Снайпер. 15 окремий гірсько-піхотний батальйон. 1976 року народження. З села Новоселиця Долинського району. Загинув 1 лютого 2015 року під час мінометного обстрілу блокпосту «Хрест» під Дебальцеве.

Сергій Хіврич. Старший стрілець. 15 окремий гірсько-піхотний батальйон. 1971 року народження, з Калуша. Загинув 24 січня 2015-го поблизу села Нікішине під час атаки ворожих танків.

Володимир Суслик. Командир відділення. 79 окрема аеромобільна бригада. 1980 року народження. З села Монастирчани Богородчанського району. Загинув 12 лютого 2015 року в результаті танкового обстрілу поблизу села Логвинове.

Андрій Прошак. Стрілець, помічник гранатометника. 15 окремий гірсько-піхотний батальйон. 1990 року народження, з Івано-Франківська. Загинув в ніч на 31 січня 2015 року. Його група вирушила на допомогу товаришам, які потрапили у засідку дорогою на Дебальцеве.

Микола Будз. Командир взводу, 128 бригада. 1964 року народ­ження, з села Старі Кути Косівського району. Загинув 23 листопада 2014 року. Його взвод потрапив під обстріл поблизу Дебальцева під час прикриття відходу механізованого батальйону.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 22.02.2018 07:10