Блог Тараса Прохаська: Так минає
Новий блог відомого івано-франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.
Колись мені довелося перекладати невелику книжку одного станиславівського єврея, прізвища якого я навмисне не згадую, бо за тих кілька років, які минули з часу перекладу, цілком його забув. Забув, бо перед тим ніколи не чув, незважаючи на то, що сорок років жив у місті, в якому той прожив навіть більше. До того ж не надто давно, до того ж зовсім недалеко від мого дому.
Книжка розповідала історію побудови і пізнішого життя станиславівського темплю – так званої поступової синагоги. Про то, як перших кілька сотень містових євреїв вийшли із кагалу і зробили свою божницю, свій осередок. До речі, той темпль – єдина синагога з усіх сорока, яка – незважаючи на свою виразність – залишилася цілою у місті. Принаймні в часи мого дитинства всі знали, що це – синагога. Хоч в той час там був клуб медінституту, де відбувалися щотижневі танці, найважливіші важливі у місті.
Книжка вразила мене кількома речима. Передовсім я дізнався, що у моєму місті жило кілька десятків мудреців, філософів, дослідників, письменників, авторів трактатів і канторів, відомих і важливих у всій Європі. У всьому єврейському світі. А ще трохи прояснилося з цим світом. Виявилося, що ще тоді – на початку двадцятого століття – він функціонував, принаймні в інтелектуальній царині, як цілком сучасна міжнародна мережа. І не було нічого дивного в тому, що книжки станиславівських авторів видавалися в якомусь Роттердамі, а кантором у темплі був чоловік з Амстердаму, який після нашого міста прийняв запрошення до Познані.
Але найбільше вражало закінчення твору. Закінчивши перелік всіх достойників і їхніх діянь, автор абсолютно впевнено заявив, що такі скарби і заслуги ніколи, ні за яких обставин і розвитку подій, ніколи не зітруться ні з світової історії думки, ні з вдячної пам'яті мешканців міста, яке завдяки цим людям здобуло невмирущу славу.
Химерно, що книжка була закінчена і відразу видана у 1938 році.
Наступний розвиток подій не забарився. Вже через десять років у цьому місті не залишилося нікого, хто би міг щось згадати навіть без вдячності. Тай тих людей, котрі би могли свідчити, що щось подібне на цей світ тут існувало, також вціліло кількасот. До того ж їм довелося плекати власну пам'ять, особистий мартиролог. Символом якого стали небезпечні і цілющі три томи Української Загальної Енциклопедії, виданою у Коломиї.
Через багато років, вже в середині вісімдесятих, заражений ідеєю енциклопедичності, я попросив батьків купити нову, дванадцятитомну енциклопедію – Українську Радянську. Особливо цікаво було вишукувати статті про щось близьке – про своє місто, його історію, тутешніх людей. І був шокований – то, що там було, описувало якесь неіснуюче місто. Звичайно, ці люди десь були, колись або тоді, але все те, чого не було, ще більше перетворювало згадки про них на тотальну пустку. Не кажучи вже про мову і спосіб викладу. Це була риторика не із життя, навіть не із далеких від життя теоретичних трактатів.
Але що найголовніше. Як у єврейській книжці 1938 року, лейтмотивом проходило переконання, що вже цього разу історія закінчилася, що вже от ці люди справді навічно не зітруться із вдячної пам'яті щасливих від гордості нащадків.
Минуло кілька десятиліть. Ніби не було ніякої заглади, а дванадцять томів УРЕ – пустеля. Іржа, за якою вже не можливо розпізнати первинної форми металевого виробу.
Новітньої української енциклопедії ще нема. Може, енциклопедій вже взагалі не буде, а може ще не розвинулася та впевненості, з яка викликає потребу оенцилопедитися, уенциклопедитися. Але, коли до такого дійде, у ній конче треба згадати про табличку, виставлену свого часу на місці безсмертної Бастилії – «тепер тут танцюють».
