Чуття єдиної родини: Як хлопець з Австрії своє коріння на Прикарпатті шукав

Днями наша редакція отримала цікавий дзвінок. На тому кінці дроту розмовляла пані Анастасія Степанівна. Вона захоплено розказувала, що волею долі стала співучасницею неймовірних, можна сказати, історичних подій! Ми запропонували їй зустрітися, і от яку направду цікаву історію почули…

Як виявилося, онука пані Насті, Надія, у 5 рочків переїхала зі своєю мамою до Австрії. Там вона росла і вчилася, а тепер працює, живуть вони недалеко від Відня, у містечку Вельс, пише Галицький кореспондент. Кілька років тому Надія познайомилася з місцевим парубком Матісом. Якось при розмові дівчина почала згадувати про свою батьківщину, розказувала, що народилася у містечку в Західній Україні, що зараз там ще мешкає її бабця і вона щоліта намагається її навідувати. Коли Матіс почув про Франківщину, то змінився на лиці: виявилося, що звідси родом його прадідусь Дмитро!

Непересічний чоловік

Те, що Надія почула далі, здавалося, схоже на сон. Матіс розповів, що його прадіда звали Дмитро Катамай, він був знаним чотарем Легіону Українських січових стрільців. Матіс говорив, що його родина дуже шанує пам’ять свого предка, вся їхня велика сім’я знає і передає його історію. У них часто велися розмови про те, що так хочеться потрапити на батьківщину діда, але все не складалося, бо нікого з рідні чи знайомих в Україні нема. Коли Надія почула про це, то одразу запропонувала хлопцеві поїхати якось влітку до України разом, і Матіс, звичайно, не міг пропустити такої нагоди. А вона випала цього літа.

На зустріч з нами прийшла пані Анастасія, її онучка Надія, та, як ви вже, мабуть, здогадалися, Матіс. Хлопець розповів, що його прадід по батьківській лінії народився у Ямниці 1887 року. Він був найстаршим із шістьох дітей у сім’ї. Малим Дмитро неабияк захоплювався читанням і добре вчився у школі, тому коли настав час продовжувати навчання, вчителі переконали батька Дмитра, Теодора, відправити хлопця вчитися до Станіславської духовної семінарії. Тоді цей заклад славився своїми національно свідомими учнями. До речі, там навчався також Дмитро Вітовський, який згодом став добрим товаришем Катамая, а пізніше – знаним українським політиком і військовим. Після закінчення семінарії Вітовський вирішує вступати до Львівського університету, а слідом за другом таке ж рішення приймає і Катамай.

У Львові Дмитро Катамай активно долучається до громадсько-культурного і політичного життя. З 1911 до 1914 року Дмитро редагує газету «Громадський голос» (вона виходила у Львові з 1895  по 1939 рік і була заснована як друкований орган Української радикальної партії). На сторінках «Громадського голосу» друкувалися, зокрема,  Іван Франко, Михайло Павлик, Осип Маковей, Марко Черемшина. Чоловік також вирішує стати членом Головної управи вищезгаданої Української радикальної партії (а це була перша українська політична партія на території України, серед засновників якої – І. Франко та М. Драгоманов).

Коли у березні 1913 року на зборах галицької інтелігенції проголосили створення українського військового товариства «Січові стрільці», то головним отаманом обрали Володимира Старосольського, а його осавулом (заступником) саме Дмитра Катамая. До війни Дмитро встиг попрацювати генеральним писарем Січового союзу, а також головою Стрілецької секції при Січовому союзі. У серпні 1914 року Катамая як старшину запасу австрійського війська перевели до Легіону УСС.

Українські січові стрільці були першими українськими частинами Австро-Угорщини, відібраними за національною ознакою. Їх формували найкращі представники українського галицького суспільсьва – вчені, митці, літератори, журналісти, студентська та гімназійна молодь. Тому на них покладалися надії щодо створення словників, формування термінології, збереження фольклорної спадщини, написання пісень та музики. Прикметно, що січові стрільці розробляли також форму українського однострою. Виявляється, саме Дмитро Катамай був автором проекту шапок-мазепинок для січовиків, які самі вояки називали «катамайками», і ми вже здогадуємося чому. Цікаво також, що Дмитро, виявляється, займався ще й розробкою ескізів сталевих військових перстнів Українських січових стрільців.

Коли «усуси» давали клятву на вірну службу своєму народові, австрійська монархія вимагала, щоб дали клятву їй, і подала свій варіант тексту. Та січовики виправили його більшу частину, тим самим підтверджуючи свою вірність українському народові. Прикметно, що саме Дмитро Катамай був автором ініціативи україномовної присяги стрільця на вірність Україні!

З початком Першої світової Дмитро був секретарем Української бойової управи (так називався комітет, що займався організацією та поповненням новими членами Легіону УСС). Того самого 1914 року Українська бойова управа переїхала до Відня. Там Катамая обрали комендантом Збірної станиці та присвоїли звання чотаря. На цій посаді він пропрацював до 1921 року. У Відні Катамай допомагав формувати нові підрозділи УСС з евакуйованих галичан, які жили в Австрії у спеціально створених таборах. Він чим міг допомагав своїм землякам-односельчанам, домагався покращення умов проживання для них, постачання якісних продуктів, адже через погані санітарні умови в таборах лютували хвороби.

Про життя Дмитра Катамая з 1917 року відомо, на жаль, небагато. Через внутрішні чвари керівництво Станиці посуває його з посади. Потому якийсь час він живе у Станиславові та Києві, зрештою повертається знову до Відня. Там він уже не займається військовими справами, працює в основному у місцевих газетах. У квітні 1935 року Катамай помирає у Відні.

На батьківщині прадіда

Пані Анастасія розповіла, що як тільки почула від онуки, що та познайомилася з правнуком знаного січового стрільця з Франківщини і хоче показати йому батьківщину його діда, одразу взяла на себе ініціативу з підготовки приїзду. Вона зателефонувала до Ямницької сільської ради і стала питати, чи знають там щось про свого славного земляка, чи можуть допомогти якоюсь інформацією. Та, на жаль, у сільраді розвели руками… Єдине, що порадили, – це зв’язатися з паном Андрієм Сміжаком – він теж ямничанин, молодий історик, працює в Державному архіві Івано-Франківської області, може, він щось підкаже.

Як виявилося, пан Сміжак не просто історик, він вивчає події Першої світової війни, а саме те, як відзначилася в ній Ямниця та її мешканці. Крім того, Андрій – редактор щоквартальної газети «Ямниця» та автор брошури «Дмитро Катамай – член бойової управи Українських січових стрільців». Пан Сміжак розповів, що, виявляється, у Ямниці в жовтні 2013 року відкрили пам’ятник з нагоди 125-ї річниці з дня народження Дмитра Катамая. Ідея ця зародилася у ще одного ямничанина, місцевого мецената Ярослава Фриговича після прочитання статті Андрія «Дмитру Теодоровичу Катамаю – 125», що була надрукована у місцевій газеті «Ямниця». У день відкриття в ямницькому храмі Святого Миколая спершу відслужили божественну літургію, де віряни помолилися за Дмитра Катамая та всіх воїнів УСС і УГА. Потім процесійна хода урочисто вирушила до встановленого пам’ятника. Треба сказати, того дня зібралося близько півтори сотні людей!

І от нарешті Матіс вперше в Україні. Звичайно ж, він поїхав до Ямниці побачити пам’ятник своєму прадідові на власні очі. Каже, вражень словами не передати – ніколи б не подумав, що матиме таку нагоду побачити рідну землю свого знаного предка, і дуже радий з того, що в нас теж не забувають своєї історії. Тепер він пишається своєю родиною ще більше. Хлопець розповідав, що намагався знайти хату, в якій мешкав його прадід, проте з роками, на жаль, ця інформація таки втратилася.

На нашу зустріч молодий австрієць приніс копію свого родинного дерева і детальну розповідь з фотокартками різних поколінь про родину Катамаїв, яку склав його дідусь Ганс. Мене вразило те, наскільки ретельно ця родина береже пам’ять про своє коріння! Матіс розповів, що планує знайти могилу свого прадіда у Відні. Вона начебто на центральному кладовищі австрійської столиці, проте де саме – невідомо.

Та я щиро сподіваюся, що в цієї сім’ї все вийде, і бачу, що хлопець повернеться до Австрії повний вражень про Україну. А наступного разу, хтозна, привезе сюди ще когось зі своєї великої фамілії! Я особисто після цієї зустрічі запалилася створенням генеалогічного дерева своєї родини, чого і всім бажаю.