Діти у підпільній і повстанській боротьбі

news-image: Діти у підпільній і повстанській боротьбі
Щодо дітей у підпільній боротьбі. Є кілька моментів, на яких варто наголосити, бо вони є ключовими.

Тема досліджена мало, більше того, частина істориків до неї ставиться з усмішкою. Сам не раз бував на конференціях – коли заходила мова, мовляв, діти, підпілля – посміхаються, кажуть: «Яке там підпілля? Діти граються в іграшки…». Тому нерідко в Києві доводилося бачити усмішки, що ця тема навіть не сильно варта уваги. Мені здається, уваги вона варта, тому що дійсно ситуація така була тоді, в 1940-х роках, що діти вимушені були рахуватися з тим станом речей, який був, і так чи інакше були причетні до цієї підпільної боротьби, пише Збруч

Юний повстанець Славко Пилипчук (перший ліворуч) із невідомими повстанцями. Гуцульщина, 1949.

Отже, перша важлива теза, як діти сприймали перебування їх батьків, старших братів, сестер у підпіллі ОУН-УПА і як залучалися в цю боротьбу. Власне на дітей до 14 років перше, що впливало, це якраз фактор родини. Коли батько або старші брати-сестри йшли в підпілля, то зазвичай діти про це добре знали. Батьки їм з самого дитинства розповідали про поневолене становище українського народу, про втрату української державності в період 1917-1921 років, про польських або більшовицьких окупантів, і поступово це призводило в родинному колі до того, що діти симпатизували визвольній боротьбі українського народу навіть у такому малому віці і поступово втягувалися в неї, ставали її складовою частиною.

Син невідомого повстанця з Болехівщини (Івано-Франківська обл.) грається з телям.  Літо 1947 р.

Наприклад, у селах малолітні діти часто бачили, як їх батьки або старші брати, будучи вже в УПА, приходили з лісів, заходили додому, коли була можливість поїсти, помилися, поспілкуватись з родичами. Особливо у період 1946 року, коли активно діяло УПА великими групами. Батьки розповідали малим дітям про цю свою діяльність, за що вони борються, обов’язково наголошували що метою є відновлення незалежності України. І тому діти це добре засвоїли.

Повстанець Іван Олійник («Максим») із донькою Марійкою. Узлісся села Тухолька на Сколівщині (Львівська область)

Також діти бачили, що у селі у багатьох сусідів, у їхніх однолітків батьки також перебували у цій боротьбі, і діти сусідів, відповідно, теж це відчували. Це сприяло тому, що дуже рано всі усвідомлювали почуття відповідальності. І діти підпільників, так би мовити, гуртувалися завдяки тому, що добре знали один про одного. Трималися разом, інформували одне одного про новини, про облави, про просування військових груп і намагалися триматися згуртовано. Це було дуже важливо – з самого дитинства усвідомлювати ситуацію.

Далі – навіть на рівні підсвідомості, мені здається, відчувалося те, що діяла система «свій-чужий» (я би так це назвав). От найпростіший приклад. Це те, що коли (видно з агентурних матеріалів НКГБ) заходили переодягнені чекісти до села і не знали місцевих звичаїв. Діти у Західній Україні зазвичай зустрічали невідомих їм людей словами «Слава Йсусу Христу». Чекісти часто не знали, що відповісти. Відповідно, зразу система «свій-чужий» спрацьовувала, «телеграф» спрацював моментально. Діти одне одному говорили, і уже дорослі, відповідно, насторожено ставились до тих, хто йшов у село. Тому ця система «свій-чужий», як на мене, для дітей це було дуже чітко. І навіть зараз, коли приїхати в Карпати і подивитися на дітей, – так само люди зі Східної України дуже часто не знають, як вітатися, і їх зразу сприймають «немісцевими».

Далі ще один важливий момент щодо діяльності дітей у цей період – це те, як впливала організаційна діяльність ОУН-УПА на виховання дітей. Можна зразу сказати, що підпілля своїми організаційними заходами намагалося виховувати підростаюче покоління, в тому числі і дітей віком до 14 років. Наприклад, видавалися листівки, журнали. Приклад – журнал «Малі діти». Збереглося кілька номерів, які були написані в дуже простому доступному стилі, часто з малюнками. Журнал «Орлики» – те ж саме. Листівки до дітей шкільного віку. Наприклад, про необхідність розмовляти українською мовою, про необхідність не вступати в «жовтенята», піонери, комсомольці. Також відома брошура батькам – як виховувати своїх дітей. Виховна література для дітей шкільного віку до 14 років (наприклад, спрощені курси історії України, географії, історії української літератури, різного роду популярні статті про участь молоді в боротьбі за відновлення незалежності України).

Ще один цікавий момент – інструкції підпілля про дотримання конспірації. Вони існували навіть для отаких дітей. Є зразки таких інструкцій. Переважно в них наводилися приклади неконспіративної поведінки молоді і дітей і наголошувалося на тому, щоби діти були обережні, не говорили зайвого, не розповідали про повстанців невідомим людям, попереджали про співробітників НКВД, МГБ, які появляються в селах. І частина цих інструкцій свідчить, що, очевидно, були люди в Службі Безпеки, які на це звертали увагу і спеціально на конкретних прикладах писали такі інструкції.

Ще один важливий момент в цьому – це усна пропаганда при зустрічі з дітьми. Коли була можливість (особливо в карпатських селах), підпільники нерідко практикували зустрічі з дітьми віком до 14 років і на цих зустрічах розповідали в популярній формі про свою боротьбу, показували різні підпільні видання (хоча діти ще не усвідомлювали що це були за видання, але їм це демонстрували). У період після 1945 року, коли тиск чекістів особливо посилився, повстанці в багатьох місцевостях стали відмовлятися від таких зустрічей, щоби не підставляти дітей під загрозу переслідування.

Метою всієї цієї роботи підпілля з дітьми було сформувати у дітей розуміння, що їхні батьки борються за відновлення незалежності України і що діти обов’язково в тій чи іншій формі повинні продовжити цю боротьбу, коли виростуть. Підпілля намагалося з самого дитинства таким чином прищепити відповідальність цим дітям за майбутню долю свого народу і намагалося виростити собі достойну заміну. Найпростіше це було зробити в тих родинах, де хтось загинув у боротьбі з поляками або більшовиками, або був висланий до Сибіру, чи заарештований.

Також у багатьох підпільних інструкціях постійно висловлювалися побажання дітям до 14 років не вступати в «жовтенята», піонери, потім у комсомольці. І дітям погрожували покаранням. Але в кінці 1940-х років – на початку 1950-х років ставлення підпілля до цих організацій дещо змінилися. Ми це бачимо з цільових інструкцій. Підпільники інколи почали давати вказівки, що «навпаки – вступайте в піонери, але при цьому залишайтеся самі собою, будьте українцями далі». Фактично діти повинні були виростати в цій системі, щоби розвалити її з середини. Це на зразок того, що робилося в Польщі або Чехословаччині, де так само люди залишалися собою, а працювали в оцих-от органах влади, які нав’язували більшовики.

Також треба сказати, що дітям часто давали прямі завдання. Збереглася про це інформація. Наприклад, діти приносили повстанцям їжу в ліс, за дорученням повстанців діти виконували роль розвідників (особливо в селах), стежили, що відбувається в середніх школах, доносили інформацію, хто з вчителів як себе поводить. За дорученням підпільників могли зривати зі стіни в школах портрети Сталіна чи інших керівників Радянського Союзу, рвати їх.

Інколи давалися більш серйозні завдання. От є такий факт: підпільник «Панько» на Львівщині поклав міну під лавку, на якій часто любив сідати оперуповноважений МГБ, і малому хлопчику доручив (12 чи 13 років йому було) потягнути за мотузку, бо міна була натяжної дії – щоби підірвати того оперативника. Хлопець потягнув за мотузку, але чекіст уже встав, тому вибух відбувся, а чекіст живий залишився. Але факт дуже показовий – дитині давалася вказівка знищити чекіста. І це фактично був терористичний акт (ясно, для чого – тому що була інформація, що той чекіст поводився з населення погано, грабував і збирав інформацію про підпілля).

І звичайно ж дітям шкільного віку часто давали завдання поширювати підпільну літературу в селах, містах, підкидати в потяги, щоби ширилася література по всій Україні. Варто зауважити ще один момент – часто діти через свою необережність та недосвідченість ставали причиною провалу підпільників. Тут є багато прикладів. Наприклад, з членом проводу ОУН Яковом Бусолом, коли оперуповноважений Сайкін 15 вересня 1945 року проводив розшук підпільників у селі Бишки, обшукував хати (це Тернопільська область), і дівчинка років 12 в одній із хат вибігла в сусідню кімнату, закрила двері на засув. Мати почала пригощати бійців самогоном, Сайкін запідозрив, що щось не те. Проводили обшук, і з даху зістрибнув Яків Бусол, намагався втекти в ліс, а його вбили. Фактично одна з причин того, що було виявлено його місцеперебування – це те, що дівчинка так себе повела і насторожила Сайкіна, який обшукував будинок.

У Волинській області був випадок, коли школярі середніх класів за допомогою і за вказівкою підпільників виготовляли заклики, а потім вночі поширювали. В результаті чекісти познімали ці заклики (вони були рукописні), звірили з почерками учнів місцевої середньої школи і виявили тих, хто писав ці листівки. А потім дітей почали допитувати і добилися в них інформації, де знаходиться боївка, і цю боївку ліквідували.

Траплялися випадки, коли чекісти висліджували, куди діти носять їжу повстанцям, і, відповідно, потім проводилася чекістська військова операція, і повстанці гинули в бою. Тобто, недотримання дітьми правил конспірації дорого коштувало підпіллю, але в цілому це було неминучим, бо в більшості випадків дітей до 14 років навчити дотримуватись суворої конспірації було майже неможливо.

Наталія Шухевич із дітьми Юрком і Марійкою (1941). Архів Центру досліджень визвольного руху.

Ще один важливий момент щодо дітей – це те, як вони ставали об’єктом, за допомогою якого чекісти шантажували повстанців. Я наведу декілька прикладів. Звичайно, коли, наприклад, чекісти арештовували повстанця або розшукували та намагалися зіграти на людських і родинних почуттях – шантажували тих підпільників, від яких їм потрібні були свідчення, для того, щоби ті або виходили з підпілля, або співпрацювали з чекістами, якщо вже перебували в полоні. Приклади: це діти головного командира УПА Романа Шухевича, Юрій і Марія, яких забрали у матері і віддали в дитячий будинок. І, відповідно, коли Юрій втік, зв’язався з батьком, чекісти розшукали його і намагалися через нього розшукати місце перебування головного командира УПА.

Останній командир УПА Василь Кук з дружиною Уляною Крюченко та сином Юрієм.

Ще один приклад: Юрій Кук, син Василя, члена проводу ОУН, у трьохрічному віці був забраний у діда й баби до дитячого будинку в місті Сталіно, потім перебував у Жданові (Маріуполі), і  вихователі в дитячому будинку йому говорили, що його батько – герой, який загинув в Греції, виховували в більшовицькому дусі для того, щоби він ніколи не дізнався, хто його справжні батьки, був негативно до них налаштований. В результаті в 1960 році, коли його передали Василю Куку, звільненому з тюрми КГБ, то він був російськомовним і зі звичками з дитячого будинку. Тому, фактично, багато в чому поводився, як шпана, і Куку довелось його поступово перевчати, розповідати про свою біографію.

Фото померлої у підпіллі трьохмісячної доньки повстанського поета Михайла Дяченка («Марка Боєслава»). Літо 1949 р. (Івано-Франківщина).

Керівник служби безпеки ОУН Львівського крайового проводу ОУН Григорій Пришляк свідчив, що коли його заарештували 1946 року, то в  нього була дитина віком один рік. Цю дитину теж забрали в дитячий будинок, налаштували проти нього, і йому було дуже важко спілкуватися з ним у подальшому житті. А самого Пришляка шантажували долею його сина і казали, що «співпрацюй з чекістами активніше, інакше дитину взагалі втратиш». І він вимушений був стати агентом і співпрацювати з чекістами.

Марія Савчин («Марічка») і Василь Галаса («Орлан») із сином Зеноном, який у сиротинці буде всиновлений офіцером Управління безпеки ПНР.

У 1947 році, коли МГБ Польщі заарештувало Марію Савчин, у неї була дитина, і вона вимушена була цю дитину залишити, бо тікала. і дитина потрапила в руки польських чекістів, і вони її спочатку віддали в дитячий будинок, а потім цю дитину всиновив полковник польського МГБ (чи як воно тоді називалось?) Конар, один із високопосадовців. Так до останніх років ніхто навіть не знав про долю цієї дитини, і Савчин дізналася про те, що ця дитина була всиновлена полковником польського ЧК  чи МГБ, лише в 2007 році. Тому отак от розривалися людські долі. Зате і їй, і Галасі, коли затримали в 1953 році, то показували фотографію цієї дитини, шантажували і казали: «Якщо ви будете співпрацювати з КГБ, то ми вам цю дитину повернемо навіть з Польщі, а якщо і не зможемо повернути, то все одно зможете спілкуватися» (тим більше, в них ще була і друга дитина, і нею теж шантажували, – ця дитина в Україні була).

Тобто, діти ставали розмінною монетою у цих чекіських іграх.

Ще один приклад. Коли заарештували дружину і сина Степана Янишевського, керівника опозиційного крайового проводу ОУН на Волині, і намагалися за допомогою цієї дружини й дитини вивести його живим із підпілля, щоби він дав свідчення чекістам. Довго велася ця агентурна гра, але він не погодився. В результаті 13 серпня 1948 року під час чекіської військової операції попав в руки чекістів пораненим. Його дружина і син були засуджені, дружина отримала 10 років, поїхала в Сибір.

Висновок такий: чекісти намагалися використати дітей підпільників, щоби змусити їхніх батьків співпрацювати. і Нерідко саме через дітей підпільники йшли на цю співпрацю, допомагали чекістам знищувати підпілля. Найбільш колоритний приклад – це, звичайно, керівник Служби безпеки Коломийського окружного проводу ОУН Роман Тучак («Клим»), який дуже любив свою дружину й сина, і коли ця дружина потрапила в 1951 році в полон до чекістів і написала йому листа з проханням допомоги, то він погодився на співпрацю і став агентом МҐБ “Тарасом Степановичем”. За його допомогою у вересні 1951-го і до 1953 року на території Коломийщини було виявлено, заарештовано й убито понад 250 підпільників. А Тучак згодом був з роботи в МГБ звільнений, його переселили в місто Ірпінь під Києвом, потім він жив у Києві, де й помер на початку 2000-х років. Це була ціна його життя – те, що він зрадив підпілля.

Богдан Сорока з портретом батька, Михайла Сороки, одного з провідників ОУН, померлого в радянському концтаборі. Богдан Сорока народився у львівській тюрмі Бригідки в 1940-у, коли мати відбувала свій черговий термін.

Загальні висновки такі: тема ця ще мало вивчена, але вже є деякі основні напрямки, за якими треба рухатися далі. Факт того, що діти не могли залишатися осторонь цієї боротьби, вони вимушені були брати в ній участь. А коли вони брали в ній участь, то вони також часто ставали жертвами, часто ставали героями.

Олександр ІЩУК


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 22.10.2017 07:59