Друге життя пережитків. Що робити з монументальним Совком?
... Ідея звезти гранітних ленінів, жукових та інших косіорів до Пирогова і влаштувати там парк «радянського періоду» - вражаюча
Плюси: багато людей, багато екскурсій, багато іноземців. Примостити б такого колишнього божка десь під вишнею, поруч з лавою, пише Укрінформ. Щоб кожен міг сісти поруч, покласти в його простягнуту длань два огірочки, сьорбнути пива і сказати: "Чуєш, Вован, ти був неправий, не такий вже Каутський і проститутка".
Без п'єдесталів у наших головах - це всього лише шматки каменю, бронзовий металобрухт, бетонне кришиво. Елементи неживої природи. Але щось і тривожить. Два останніх куточки з позитивною енергетикою залишилися в Києві - Центральний ботанічний сад і Музей народної архітектури та побуту. Чи витримає світла пастораль похмурий погляд такого собі Дем'яна Коротченка? Як би від темної аури флокси в квітниках не позасихали та редиска на грядках не зачервивіла...
Музей бо - «народного побуту» називається, а який з партійними вождями побут? Самі тільки негаразди...
Але кудись же подіти їх треба? Декомунізація вже знайшла собі підтвердження у законі, опис радянського ідеологічного «майна» йде повним ходом - і, як виявилося, артефактів-пережитків у нас хоч греблю гати! Що з ними робити?
...Була б наша воля, відправили б їх гамузом на острів Пасхи - там із кам'яними бовдурами звикли жити пліч-о-пліч. Або вмурували би в асфальт у якості лежачих поліцейських - як нагадування нашим чиновникам, що швидка їзда небезпечна, а слава мирська - швидкоплинна. Можна продати Росії для підпірок під міст над Керченською протокою. Чим не фундамент «русского міра»?
Бюсти партійних і військових вождів - ті добре б виглядали за місцем проживання «героїв» (у радянські часи була така практика). Тобто десь у Кончі-Заспі чи Межигір'ї. Або, щоб не нудьгували, - з видом на колишній ЦК Компартії України. Там, поряд із Будинком з химерами є парк. Ось химери та й до химер би.
Багато є місць. Але непросто вибрати. Поставиш десь не за фен-шуєм - все в країні наперекіс піде.
Утім, є одна людина, яка за милу душу все це добро впорядкує. Роман Круцик його звати. 10 років тому він «підірвав мозок», створивши «Музей радянської окупації». Йому всі ці неспокійні експонати придалися б! Правда, музей його тулиться в тісних приміщеннях Київського «Меморіалу», а постав «вождів» у дворі - сусіди вб'ють. Але що Роман Миколайович завжди добре вмів, так це смачно і з вигадкою розповісти про кожного з «окупантів». Ах, які ж він екскурсії проводив для московських телевізійників, які вже тоді жваво цікавилися окупацією!
А ми б йому підкинули фактів із життя радянських пам'ятників. У стилі Дена Брауна. Журналістська практика багата на історії.
Сьогодні мало хто знає, що відтворювати комуністичну символіку, не кажучи вже про образи вождів, дозволяли не кожному. Були особливо довірені - Іван Зноба (знесений у 1991-му монумент з Леніним на нинішньому Майдані - це його), Василь Бородай (той же Ленін і «Батьківщина-мати»), Олександр Скобліков (арка Дружби народів). Але навіть для метрів існували обмеження. Зображуючи фізіономію вождя, його позу й одяг, потрібно було обов'язково звірятися зі спеціальними каталогами з Москви, з репродукціями і фотографіями «перевірених» ленінських ликів ще сталінського часу.
Колись у Богодухові, що під Харковом, показали пам'ятник Леніну - в пальто з високо піднятим коміром, у насунутій на очі кепці і з рукою, запханою глибоко в кишеню штанів. Шедевр сей, як розповідали, призначався для центральної площі Харкова. Рука в штанах повергла місцевих партійних бонз у шок. Автор креативу так і не зміг пояснити ідеологічне навантаження цього жесту. Зрештою апокрифічного Леніна заслали в райцентр, а в Харкові оселився класичний, за яким так плаче сьогодні Кернес.
Злий жарт любов до креативу зіграла і з Косіором, що стояв у сквері навпроти кінотеатру «Київська Русь». Кривавого партійного вождя вирішили виліпити з модного у той час світлого пісковика. Підвели властивості матеріалу: взимку «на його лисій голові танув сніг як на батареї», патьоки міняли колір каменя, і складалося враження, що над Косіором грунтовно попрацювали голуби. Це сприйняли як шкідництво. Навколо партійної лисини розвернувся цілий детектив. Керівництво країни матюкало київську владу, Косіора ретельно шкребли, міліція відганяла голубів. Але після чергового снігопаду все повторювалося. Питання було вирішене радикально - кам'яного вождя замінили бронзовим. А для підстраховки надягли на нього широченний кашкет - так, щоб і голубам було де посидіти, і слідів їх з вулиці не було видно.
У Лейпцигу пам'ятник Баху теж засиджений птахами, але там на це не звертали уваги. А у нас скаженіли. Чому? Все дуже просто. Як би не розорялися захисники повалених «леніних» - це зовсім не пам'ятники. Один із головних комуністичних ідеологів України якось дохідливо пояснив: «Пам'ятники - вони на кладовищі. А це - монументальна пропаганда».
А пропаганда - це зброя. Вона не повинна іржавіти. Тим більше, загиджуватися птахами. Тому на неї грошей не шкодували. Коли облицьовували нержавійкою багатометрову «Батьківщину-матір», директор одного київського оборонного підприємства, замаскованого під «завод столових приборів» журився: уся запорізька стратегічна сталь пішла на монумент, і тому кияни на цілий рік залишилися без ножів і виделок, а підводні човни ВМФ - без броньованих корпусів.
Із «залізною леді» багато скандалів траплялося. Починаючи з того, що проектували її за ескізом покійного на той час радянського монументаліста Євгена Вучетича. Призначалася «Батьківщина-матір» для Волгограда, але московські вожді забракували її через те, що щит і меч видалися їм «якогось тевтонського вигляду». У результаті на берегах Волги з'явилася інша «мати», а «тевтонську» наші товариші, судячи з усього, спіонерили. У всякому разі, вдова Вучетича довго потім судилася з нашими скульпторами за авторські права.
Були й не такі відомі скандали. Напередодні відкриття «Меморіалу на честь Великої Вітчизняної війни» хтось із пильних ветеранів побачив у рельєфі черевного преса напівголого залізобетонного бійця фашистський символ - так званий «хрест люфтваффе». І написав у ЦК. Історія замовчує, чи була це помилкова тривога, чи бійця, зрештою, одягли у ватник - але КДБ довелося попітніти. Меморіал же мав відкривати сам Л.Брежнєв.
З «ликами» Брежнєва теж було чимало історій - починаючи з меморіальної дошки на Солом'янській площі, де всупереч правді і здоровому глузду, виключно заради підлабузництва вигравіювали золотом, що Леонід Ілліч «особисто визволяв Київ». І закінчуючи спроектованим, але так і не втіленим меморіалом на межі Київської та Житомирської областей, де полковник Брежнєв, судячи з його мемуарів, «особисто» сидячи за кулеметом, розігнав фашистів. Там навіть штучний курган насипали. Зупинило ініціаторів те, що село, в якому нібито «геройствовав» майбутній генсек, називається Небелиця (а вимовляється як «Небилиця»). Від анекдотів би не відбилися! Проект згорнули, але рукотворний пагорб довго ще маячив поряд із Житомирським шосе.
Немов передбачаючи, що всю цю кам'яно-бетонну пропаганду будуть зносити, скульптори та архітектори зазвичай закладали в неї міцність греблі Дніпрогесу. Коли в 1956 році на Європейській площі намагалися трактором звалити пам'ятник Сталіну, то трос обірвався і тиран встояв. «Політичні небіжчики бувають дивовижно живучими», - написав тоді у своєму щоденнику відомий письменник і дисидент Віктор Некрасов.
Довго не здавався в 1991-му і монумент з Леніним (той самий, «знобинський») на нинішньому Майдані. У найтиражнішій тоді газеті «Вечірній Київ», у номері за 9 жовтня, відомий журналіст Геннадій Кириндясов на першій шпальті описав повалення кам'яного Ілліча: «І обезголовили вождя!» Насправді, поспішаючи поставити замітку в номер, він не дочекався кінця «шоу ». А виявилося, що найпотужніший у той час в Україні японський автокран «КАТО» не впорався з 120-тонною гранітною брилою. Ленін залишився стояти, і розлючені читачі замучили редакцію. Журналіста змусили писати спростування. Замітка «Ленін жив, Ленін живий...» під рубрикою «Вибачення» вийшла на наступний день... А за ніч Леніна-таки звалили. Довелося просити вибачення вдруге...
Словом, якщо директорові майбутнього музею потрібні будуть кумедні історії та тямущі екскурсоводи - автори готові.
Правда, є один пам'ятник, який шкода ламати - кінний Щорс на бульварі Шевченка. І не тому, що це єдина в місті класична кінна статуя. Просто колись перший президент України Леонід Кравчук розповідав, що фігуру вершника скульптор ліпив саме з нього (звичайно, ще молодого).
А тому - поставити б кіннотника на перетині Андріївського узвозу та Десятинної (де мешкав Леонід Макарович за часи свого президентства) і напис відповідний викарбувати. Мовляв, такий-то і такий-то - в ролі «червоного комдива Щорса». І сусідів мав би гідних - Олега Борисова в ролі Голохвастова і Маргариту Криницину - Проню Прокопівну...
Власне кажучи, де влаштують стоунхендж з кам'яних прибульців - в Пирогово, на Виставці чи в Биківнянському лісі , це - не головне питання. Справа в іншому.
Вся ця ідеологічна «теракотова армія», років через 20-30, коли нові покоління забудуть про тоталітаризм, буде знову покликана на службу. Але не задля пропаганди комунізму-сталінізму, а з абсолютно протилежною метою. Не вірите?
А чи багато б ми знали про те, як гітлеризм промиває мізки, якби не Лені Ріфеншталь з її пропагандистськими фільмами?
Євген Якунов, Віктор Мішковський, Київ
