Еліксир життя: В Івано-Франківську показали перший фільм про вишиті сорочки


«Вишити, щоб вижити», — такий слоган першого документального повнометражного фільму про вишиті сорочки «Спадок нації», який недавно презентували в Івано-Франківську. Цей фільм не лише розкриває етнографічний аспект національного строю українців, а й через долі людей ще раз доводить, що вишиванка не підвладна часу, рятує в найскрутніші часи, дарує надію та символізує нескореність української нації.

Головними героями стрічки стали не зірки чи політики, а звичайні люди, для яких вишиванка — найбільша цінність. Загалом у «Спадку нації» зняли понад 500 вишитих сорочок. Ініціатором показу фільму в Івано-Франківську стала телерадіокомпанія «Вежа», пише Галичина.

Від свята до фільму

Унікальний фільм про вишиті сорочки до івано-Франківська привезла його авторка та сценаристка Леся Воронюк. До речі, саме вона зі своїми однодумцями стала ініціатором відзначення Всесвітнього дня вишиванки, котре сьогодні є доволі масштабним та грандіозним. Його відзначають чи не в кожному населеному пункті України, а також у 60 країнах світу. А почалося це свято 2006 року з факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Тоді вишиванки одягнули кілька десятків студентів та викладачів факультету. Нині ж щороку третього четверга травня чи не вся Україна майорить вишитими сорочками. 

«Ідея фільму виникла, коли ми вдесяте відзначали Всесвітній день вишиванки і зрозуміли, що свято давно вийшло за межі не тільки Чернівців, де воно зародилося, а й України, — розповідає Леся Воронюк. — Люди по всьому світу, українська діаспора і солідарні з Україною іноземці одягають вишиті сорочки, щоб показати, що вони підтримують Україну. і ми зрозуміли, що люди люблять одягати вишиванки, але перед нами постало інше завдання — аби українці одягали сорочки не тому, що існує таке свято чи це модно, а щоб вони глибше розуміли і знали історію, етнографію, культуру свого народу. Також це є нашим внеском і в інформаційну війну, коли ворог по-всякому намагається викривляти історію, переписувати її, тонко підмінювати факти чи підкидати якісь тези, які, на жаль, деякі українці підхоплюють. Ми ж намагаємося показати справжню українську культуру. Наприклад, кажуть, що одягати вишиту сорочку ще не означає бути українцем. Безперечно, в цій фразі є логіка, але якщо не одягати сорочку, не розмовляти українською, не знати української історії, то не буде самоідентифікації».

Етнографічна подорож

«Спадок нації» знімали впродовж року. Разом з режисером фільму Олександром Ткачуком до співпраці залучили величезну кількість етнографів та реконструкторів. За словами Лесі Воронюк, під час роботи над кіно їм довелося спростовувати неправдиву інформацію про символіку вишитих сорочок, котра міститься у всесвітній мережі. Дуже часто такі вигадки пропагують сучасні виробники вишитого одягу, щоб його краще продавати. 

Стрічка складається з двох ліній, котрі постійно переплітаються, — етнографічної та історичної. Це як фільм-подорож, адже автори невтомно мандрують від одного регіону до іншого, опитуючи реставраторів, майстрів, етнографів та звичайних українців про орнаменти і техніки вишивання, притаманні їхньому регіону, та родинні історії, пов’язані з ними. «Хтось заради сорочки свідомо міг піти на 20-річне ув’язнення чи заслання, бо сорочка була символом нескореності, когось вона рятувала від голоду, — розповідає Леся Воронюк. — Або ж візьмімо нинішні історії на сході України, коли дівчата вишивають сорочку своїм найдорожчим коханим чоловікам з вірою і надією, що саме вона захистить їх від кулі. З історій людей, яких ми знімали, ми розуміємо, що це невід’ємна складова нашого життя, адже сорочки завжди супроводжували нас чи століття тому, чи під час Другої світової війни, чи під час Голодомору, чи нині на сході України. Вишита сорочка — це завжди більше символ, ніж просто одяг». 

Івано-Франківщина, Львівщина, Полтавщина, Рівненщина, Буковина, Луганщина, Донеччина, Вінниччина тощо, а також Канада, італія, ОАЕ, Німеччина, Росія — така географія стрічки. «У фільмі ми сконцентрували історії не лише з України, знімали також в п’яти країнах світу, де живе українська діаспора, — розповідає Леся Воронюк. — Наприклад, у Канаді живуть українці, які вже сім поколінь зберігають українські мову, культуру і передають вишиті сорочки та інші скарби цілковито автентично, не маючи великого українського середовища».

Косівський колорит у кіно
На Прикарпатті автори фільму побували на Косівщині — у молодого вишивальника і колекціонера Богдана Петричука з Бабина та більш досвідченого майстра — Дмитра Пожоджука з Космача. Богдан Петричук, котрий був на презентації фільму в Івано-Франківську, почав збирати вишиті сорочки з 13 років, нині йому — 25. Тож, за задумкою авторів фільму, історія Богдана має розвінчати міфи про те, що вишиті сорочки зазвичай колекціонують і відновлюють жінки літнього віку. Насправді це сучасний процес, до якого залучено дуже багато молодих людей. У колекції Богдана Петричука — понад 150 сорочок. Нині вони слугують матеріалом для відтворення. Таким чином вишивальник дарує давнім сорочкам нове життя. А Дмитро Пожоджук розповів про неповторну жовтогарячу космацьку вишивку, багату яскравими кольорами і відтінками. 

Вишити, щоб вижити

Фільм вражає етнографічними фактами, втім, як на мене, найбільша його цінність — в історіях людей різних поколінь, котрі своїми розповідями доводять, що вишита сорочка — це унікальний спадок української нації, котрий здатен рятувати життя, зберігати пам’ять і дарувати надію. Запам’яталась історія внука політв’язня Ярослава Левицького з Чернівців, яка демонструє зв’язок поколінь та генетичну пам’ять, котру зберігає вишивка. «Дідусь у 1983 році помер, а я у 1985-му народився, не дочекався він мене, але дідова сорочка дочекалася», — з гордістю каже юнак. Правнук Бориса Антоненка-Давидовича Олесь Тимошенко також носить вишиту сорочку свого відомого предка, одягав її в найскрутнішу годину під час Майдану. Вражає розповідь і зв’язкової Романа Шухевича Ольги ільків, котру засудили до 25 років ув’язнення. За рратами жінка таємно зі старого простирадла вишила сорочку, в якій, за її словами, втілено радість, боротьбу і надію. 
Подружжя Андрія та Інни Єрмакових виїхати з рідного Луганська спонукала саме вишивка. «Ще в Луганську почала носити вишиванку. У вишитій сорочці я почувалася королевою, — розповідає жінка у стрічці. — Захоплення вишивкою дивним чином стало основною причиною, через яку нам довелося виїжджати з Луганська. Буквально за день сорочка стала ідентифікатором «свій—чужий». Люди, серед яких я працювала, знаючи багато років про моє захоплення і сприймаючи його цілком адекватно і нормально, визнали його провиною, за яку можна людину занести до «розстрільних списків».
Для кожного покоління українців вишита сорочка була найдорожчим скарбом. Люди, що були вимушені покинути рідну домівку чи через війну, чи через техногенну катастрофу тощо, разом з речами найпершої необхідності брали вишивку. А під час Голодомору 1946—1947 років вишиванки рятували життя: за них можна було виміняти зерно і вижити. Втім, і в найскрутніші часи були такі вишиті сорочки, котрі не можна було ні продавати, ні обмінювати, бо то родинна реліквія, скарб сім’ї.

У фільмі ми подорожуємо не лише Україною, а й світом. і ось глядач уже в Едмонтоні (Канада) в майстерні Усті Стефанчук, котра відновлює старовинні вишиванки, до яких був немилостивим час та інші обставини. «Я маю внутрішній спротив проти ідеї «шароварщини» як явища, запровадженого в радянський період гротескного сприйняття українців. Хочу всіма можливими способами, через виставки, презентації, показати, наскільки це унікальні речі: оздоблення, кольори, крій, техніка, вишивка. Україна має з чим бути конкурентною і має з чим бути паритетною», — переконана вона.
І таких історій у фільмі багато. Вони надихають, вражають і вселяють надію. Час не стоїть на місці. Так і вишиванка, котра розвивається, осучаснюється і завойовує нині модні світові подіуми. Близько 50 дизайнерів світового рівня під час створення одягу використовують елементи української вишивки. Це не може не тішити, адже це наш спадок нації, еліксир життя.

...Показ фільму «Спадок нації» в Івано-Франківську був разовим та благодійним, під час нього збирали кошти для «пластунів», котрі беруть участь у бойових діях на сході України. Наразі йдуть перемовини з дирекцією театру кіно «Люм’єр» щодо його прокату і показу на широкому екрані, щоб якомога більше іванофранківців змогли побачити цю стрічку. До речі, фільм уже презентували і в світі — в Німеччині, Франції, Бельгії, Чехії, Іспанії, Греції, ОАЕ, Білорусі.