Франківська волонтерка Вікторія Харандюк: Не забуваймо про фронтовиків — так вони швидше здобудуть перемогу

Волонтерці Вікторії Харандюк невдовзі сповниться лише 20 років. Не зважаючи на такий вік, вона вже чотири рази побувала на фронті з допомогою для українських бійців, до збору якої сама активно долучилася.

Вікторія також встигає ще навчатися на третьому курсі на кафедрі журналістики в Прикарпатському національному університеті й одночасно працювати піар-менеджером у компанії «Ютім», пише газета Галичина.

Великодньої пори Вікторія поділилася враженнями про свої волонтерські поїздки на фронт і про те, як ці подорожі змінили її світогляд і спосіб життя.

- Як виникло бажання поїхати на фронт?

— Ще до того, як почала їздити в зону АТО, щиро думала, що ця війна мене не стосується взагалі. Не надавала їй ніякого значення і не сприймала її. Як у мене виникло бажання потрапити туди? Напевно, в такий спосіб мені хотілось позбутися життєвих клопотів і я вважала, що зможу їх вирішити, а на додаток ще й отримаю здорову порцію адреналіну, нові відчуття та враження. і так загорілась бажанням поїхати на фронт, що почала дивитись різні відео з АТО,  перечитувала всі новини, шукала будь-яку інформацію, як можна туди потрапити, в який спосіб, цікавилась у знайомих, які там були. У мене було три варіанти вибору: волонтерство, піти у добровольці або укласти контракт із ЗСУ. Тому відразу ж, не роздумуючи, поїхала у військкомат, зібрала всі необхідні документи, пройшла медогляд — все «на ура», тільки-от ще чекала на довідку про несудимість... Пригадую, як тоді у військкоматі до мене підійшла жінка-психолог, яка служить. Вона почала мене відмовляти, радила не поспішати, рекомендувала добре подумати, а вдома на тому самому наполягали мої батьки. Це змусило мене — вкотре! — ще раз все добряче обміркуватиѕ Тоді так і не прийшла у військкомат, хоч мені телефонували й запитували, коли з’явлюся. Я їм відповіла: «Вибачте, наразі ще не готова»... і хоч моє бажання не згасло, та я вирішила не поспішати, адже краще буде, якщо спершу поїду й подивлюся на власні очі, як там все, а тоді прийму правильне рішення. Тому далі шукала й обдумувала можливі варіанти, як туди потрапитиѕ Тепер з усмішкою згадую, як уявляла себе у військовій формі зі зброєю, і тоді ще більше кортіло їхати в АТО, але то не був дух патріотизму, то були швидше сильна цікавість і бажання незвіданого.

- Хто допоміг зробити вибір і коли вперше поїхала на фронт?

— Одного разу мій хороший знайомий Володимир Кушніренко запитав мене: «Чого ви всі так хочете туди поїхати, і в тому числі ти, Віко? Я з тих, хто там був, але не горю бажанням їхати туди знову?». А я відповіла: «Хочу допомагати нашим бійцям, мене це мучить і не дає спати. При цьому знаю, що мушу туди поїхати, хоч звідки маю таке непереборне бажання, не знаю, але мене туди сильно тягне». Володя тоді каже: «Мій знайомий займається волонтерством, пропонував мені поїхати разом з ним як журналістові. Якщо так хочеш, то, можливо, і ти поїхала б. Ти ж теж журналіст?!». У мене загорілись очі і, звісно, я погодилась. А через кілька днів зустрілася з тим волонтером, ми все обговорили і домовились про поїздку.

А перед тим напередодні Пасхи біля ратуші влаштували «Великодній ярмарок». Ось там я і фотограф Оля Соловйова організували фотовиставку із зони АТО, збір коштів та продуктів для українських бійців. і на третій день Великодня в травні 2016 року ми завантажили бус продуктами та іншою допомогою, яку зібрали, й вирушили на фронт. 

- Як відбувалася перша поїздка, як перетинали блокпости?

— Дорога виявилась веселою, нашими з Олею супутниками виявились говіркі хлопці, не було скучно і не було страшно. А от коли проїхали перший блокпост і заїхали в зону АТО, я почала труситись, і поки була змога, доти не переставала дзвонити своїм рідним і друзям. Говорила всім, як їх дуже люблю іѕ плакала. Чесно скажу, добряче переживала.

Першою нашою зупинкою був блокпост «Республіка Мост». Вийшла з машини і завмерла... Дивлюсь — все навколо таке сіре, страшне, розбомблене, аж мурашки по тілі пішли і ноги почали труситись, я дуже хвилювалась, боялась. У страху постояла кілька хвилин, отямилась і пішла знайомитись з бійцями — всі такі щирі, відверті, усміхаються, раді, що ми приїхали. А ще я побачила в їхніх очах чоловічу суворість і смуток, і вперше усвідомила нагальну потребу таких відвідин і для них, і для мене. На тому блокпосту ми погомоніли з бійцями, залишили їм ящики з продуктами і поїхали далі...

- Спокій і хвилювання часто змінювалися?

— Зміна душевного стану особливо вражає уперше. Ми потрапили на базу 8-го полку спецпризначення під вечір, там довелося переночувати. Командир тоді покликав мене, Олю та ще двох хлопців за собою, заводить в кімнату, а там — купа хлопців, я аж здригнулась, запитую: «Ми тут будемо спати?», а він спокійно відповідає: «Тут-тут!!!»ѕ З’ясувалося, що не все так погано, як я уявляла. З усіх кімнат прибігли бійці з нами знайомитись. Ми дуже довго і щиро розмовляли: кожен розповідав звідки він, чому тут, розказували про свої історії на фронті. Було надзвичайно цікаво з ними спілкуватися. Згодом вони мені навіть маленькі подарунки вручили на згадку, щоб не забувала, це було дуже приємно. А зранку ми  сіли в бус і вирушили за хлопцями на передову позицію.  Навіть хвилювання і переживання зникли, так я хотіла швидше приїхати на «передок» і побачити його на власні очі. Їхали з бійцями на «Уралі», а на душі — спокійно, дуже спокійно, адже навколо мене були справжні чоловіки. Там я потоваришувала з двома бійцями свого віку і трималась завжди їх. Приїхавши на «передок» фронту, розвантажили бус з продуктами, половину залишили їм, а другу половину допомоги потрібно було відвезти в інший підрозділ. Бус, яким приїхали, не брали, перевантажили ящики у військову машину і поїхали на іншу позицію. Я ж залишилась з бійцями на «передку», вони повели мене на терикони, показували і розказували що до чого. 

- Що особливо запам’яталося із зустрічей з місцевим населенням? 

— Особливо запам’яталася перша зустріч, коли було більш-менш спокійно. Я попросила бійців зайти в село, щоб поспілкуватись з місцевими. Хлопцям моя ідея не дуже сподобалась, і хоч вони спершу мене відмовляли від тієї затії, але я таки впросила і ми пішли в село. Знаєте, у них все зовсім по-іншому, там настільки все сіро — складається таке враження, що час зупинився ще за радянської влади, аж моторошноѕ Люди дуже косо на нас дивились, так, ніби бажали нам зла, я того ніяк не розуміла. Не розуміла, чому вони так дивляться і жахаються насѕ Підійшли до однієї бабусі, яка стояла на дорозі біля свого будиночка, тут хлопці кажуть: «Бабусю, можна у вас трохи петрушки нарвати?», а та їм у відповідь: «Для вас у мєня нєт пєтрушкі! Ви ублюдкі, бандеровци проклятиє. Через вас ми нє можем спокойно жить і спать. Что ми вам такого сдєлалі? Зачєм ви нас убіваєтє? Зачєм ви прішлі і забіраєтє у нас нашу зємлю?»... Я була в страшному гніві, хотіла їй відповісти, що це не так, але хлопці забрали мене від неї. Казали, що моя спроба буде марною. Їм нічого не довести, вони собі знають своє. Я ж була дуже обурена тим, що ті люди так думають про наших солдатів, які, навпаки, їх захищають, а вони твердять інше і свято в те вірять... 

За наші «гульки» селом хлопцям добряче всипали. З’ясувалося: не можна покидати базу без відома командира, тим паче з волонтерами. Командир дав нам добрячого прочухана: «Ви хоч розумієте, де перебуваєте? Ви розумієте, що то не Франківськ?! Тут не можна просто так гуляти, тут вас можуть вбити, можуть захопити в полон, а відповідати нам. І якби, не дай Боже, щось сталось, як потім повідомляти це вашим батькам?». Він мав слушність, але тоді я цього не знала, не думала про це, а вийшло якнайгірше, і хлопцям через мою забаганку дісталось: чотири ночі підряд чергували...

- Як відбувалися наступні поїздки?

— Наступні поїздки пройшли гладко. Друга моя поїздка відбулась у вересні 2016 р. Компанія була чудовою, з приємними і справді хорошими людьми: Василем Павлюком, ГО «Допомагаємо Україні разом», Олексієм та Світланою Кульчицькими, представниками ГО «Майдан». Раніше ці люди були парамедиками-добровольцями в Пісках. З ними поїздка відбулася легко і продуктивно, не принесла жодного негативу. Ці люди знали, куди і до кого їдуть, все було ретельно продумано і пройшло за планом, як по маслу! Ми відвідали солдатів «десятки» (10 ОГШБр), бійців-добровольців «Карпатської Січі» та 1-ї окремої штурмової роти добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Друга поїздка принесла ще більше приємних хвилин: я познайомилася з командиром «Карпатської Січі» другом «Фріцом» та з командиром 1-ї ОШР ДУК «ПС» другом «Да Вінчі». Тепер я пишаюся, що маю велику честь бути знайома з такими людьми. Третя поїздка відбулась у лютому цього року. Їхала та сама команда, але не в повному складі, оскільки Світлана отримала травму. Втім, це не завадило Світлані та Олексію заповнити продуктами фактично половину буса. Особливо велике спасибі за збір допомоги Михайлові Кулику з Рожнятова — надзвичайно харизматичному чоловікові-благодійнику та вчителям і школярам Перегінської школи. Михайло Мудрик допоміг побутовою хімією. Ще я приємно вражена, що на моє звернення у «Фейсбуці» відгукнулось так багато людей, які допомагали хто чим міг: хто продуктами, хто одягом, хто коштами. Окремо — слова подяки за вагому допомогу й підтримку компанії «Ютім». У третій поїздці ми відвідали бійців-добровольців 1-ї ОШР ДУК «ПС» і бійців ЗСУ в Пісках та в Бахмуті. Четверту поїздку відбула з легендарним другом «Дєдом» — Василем Байдою, яку дуже підтримали небайдужі наші друзі і краяни, й зокрема Наталя Довганюк-Москалюк та Слава Клим з Іспанії. Користуючись нагодою, хочу сказати  велике дякую усім людям, які підтримують наших хлопців на фронті і яким небайдужа доля України.

- Що взяла для себе?

— Ті подорожі кардинально змінили мій світогляд і спосіб життя. Війна познайомила мене з сучасними героями і подарувала справжніх друзів. Тепер я постійно думаю, чим і в який спосіб можу допомогти українським бійцям. і тільки чекаю доброї нагоди, щоб відвідати їх з допомогою. Скажу щиро: це вже стало потребою і складовою мого єства, моїм обов’язком, яким я живу. Я дуже рада, що там — мої найкращі  друзі, завжди чекають мого приїзду, вміють вислухати і підтримати, допомогти і розрадити. Я дуже їх ціную і люблю, а їхнє товариство мені приємне і миле. інколи мені досить їм передзвонити і просто запитати: як справи?, у вас все добре? і не передати словами, як приємно почути, коли у них все добре! Не забуваймо про фронтовиків, завжди допомагаймо їм — так вони швидше здобудуть перемогу, якої давно чекає наш народ!