Франківський художник Ігор Роп'яник: Найкращою виставковою залою стали нині соціальні мережі

news-image: Франківський художник Ігор Роп'яник: Найкращою виставковою залою стали нині соціальні мережі
Ігор Роп'яник – відомий івано-франківський художник. В останні роки його мистецтво презентують не лише в українських, а й у європейських виставкових залах. А віднедавна одна з картин художника стала окрасою художнього музею Тараса Шевченка у Пекіні.

Що це за картина та які особливості галерейного бізнесу в Україні, кореспондент Укрінформу запитав у Ігоря Роп'яника напередодні Дня художника.

КОЖНА МОЯ ВИСТАВКА – ЦЕ ІНШІ ТВОРИ

- Пане Ігорю, зовсім недавно ваші роботи відібрали до Художнього музею Тараса Шевченка у Пекіні. Що це за твори, що їх так високо оцінили у Піднебесній?

- Насправді відібрали одну роботу – картину на різдвяну тематику «Колядники йдуть». Звичайно, це приємно. Я став одним із трьох художників Івано-Франківська, чиї роботи поїдуть до Китаю. Помітив мою творчість Сергій Комісаров, який багато пише на мистецькі теми, а вже саму роботу відібрав Алан Юй, куратор мистецьких проектів.

- А українські музеї мають ваші картини?

- Ні. Музеї, як правило, зараз надто бідні, аби закуповувати картини. Художники можуть їм хіба дарувати. Але такі твори, зазвичай, потім зберігаються у запасниках, де лише нищаться. Тепер твори мистецтва переважно купують приватні особи, компанії.

Пригадую, мою картину в жанрі «ню» свого часу придбала американська кінокомпанія «Columbia Pictures». До речі, це був єдиний випадок у моїй практиці, коли я підписував документи про те, що не матиму претензій щодо використання будь-яким чином тої роботи. Навіть вказувалась назва фільму, для якого купували картину. Пізніше я переглядав цей фільм, бачив у деяких кадрах різні полотна на стінах помешкань, але своєї так і не знайшов. (сміється).

- Які роботи і скільки ви підготували до свого ювілею у жовтні? Знаю, що плануєте виставку у Львові, попри те, що вважаєте себе франківським митцем.

- Не те що вважаю, а таки є франківцем. І митцем, і корінним мешканцем. Тому й прикро, що змушений робити ювілейну виставку не в рідному місті. Причому, прикро і за франківців, які давно не бачили мого доробку, адже востаннє я виставлявся тут у 2009 році.

Останні дві мої персональні виставки були у Лондоні. І цього року міг би організувати експозицію в столиці Британії, або ж у Києві, чи Чернівцях, звідки теж приходили пропозиції. Але мій вибір, зрозуміло, зупинився на Івано-Франківську. Втім, виявилось, що зовсім іншу думку про мою творчість має голова обласної організації Спілки художників, у виставковій залі якої я планував виставитися. «Ми виставляємо у себе мистецтво», – заявив він, відмовивши мені. Тобто, коли я двічі мав у тих стінах виставки по 80-90 робіт кожна, то тоді вони вважались мистецтвом, а тепер, виходить, уже ні?

Отже, виставка моя відбудеться у Львові. Там є дуже пристойна «Арт-галерея Мадам Пальмгрен». З нею я співпрацюю не перший рік. Вже проводив там персональну виставку, цьогоріч планую показати там своїх 40 нових робіт. У мене принцип: кожна моя виставка – це зовсім інші твори. Знаю є художники, які зі своєю колекцією мандрують з року в рік із міста до міста. Я такого не практикую. Може, тепер мені б і хотілося мати у себе вдома якусь із колишніх своїх улюблених робіт. Але, раніше я з ними легко розлучався, щойно розумів, що людині вони подобаються. За приблизними моїми підрахунками, за 39 років малярства я створив майже 5 тисяч творів. Приємно, що вони є по всьому світі.

ЧЕРЕЗ МОЇ СТАТТІ МОГЛИ НАГОРОДИТИ ЛЮДИНУ

- До речі, заради мистецтва ви свого часу залишили журналістику. Не шкодуєте?

- Я 23 роки працював у газеті. Тоді відчував дієвість публікацій, вагу журналістського слова, словом, відчував, що праця моя недаремна. Через мої статті могли нагородити людину, виділити їй квартиру, бо було й таке, або ж, навпаки, – звільнити з роботи, якщо провинився. Щоправда, тоді існували лише дві обласні газети. Жодного місцевого телебачення, тим паче інтернет-видань не було. Я знав, що ті газети передплачували мало не в кожній квартирі, публікації читали і від цього я відчував моральне задоволення. Пройшов час. Люди до газет збайдужіли. Непогані публікації залишалися непоміченими. От і вирішив: не варто витрачати свій час і зусилля. Тоді я вже мав кілька виставок тут і за кордоном. Спочатку поєднував журналістику і живопис, а згодом повністю віддався мистецтву.

Утім, бажання писати мене досі не полишає. Тепер щодня щось пишу в Фейсбуку. Бодай кілька рядочків на день. Маю свою аудиторію. Чимало моїх дописів передруковують інформагентства, деякі з'являються у паперових виданнях. Тому репортер у мені, вважаю, не вмер! (посміхається)

- То Івано-Франківськ відмовив вам категорично у виставковій площі? Може варто було знайти іншу залу?

- Я написав заяву про бажання виставитися у залі Спілки художників, як це заведено, заздалегідь, ще торік у листопаді, одним із перших. Цей зал – єдиний, який відповідає усім вимогам для експозиції: перший поверх, простір, освітлення, робота у вихідні дні. Більше таких залів у місті немає. Коли запитав, чому відмовили, голова Спілки відповів: «Ви ж недавно написали у Фейсбуку про художній салон». Так, написав. Як журналіст висловив жаль, що салон, який існував при Спілці художників ще від радянських часів, у наші дні ліквідували, здавши приміщення в оренду під кав'ярню. Словом, через мою журналістську позицію, думаю, мені як художнику не дали зробити виставку.

Насправді, мені зовсім нема діла до Спілки. Я не є її членом і не планую туди вступати, бо вважаю, що творчі Спілки у наші дні взагалі не потрібні. Особливо, коли «неугодним» спілчанам не дають виставитися в обласних експозиціях, відмовляють у художніх майстернях, чинять перепони в отриманні мистецьких премій, звань тощо. Я цього не розумію.

 

СПРАВЖНЯ ГАЛЕРЕЯ ПРОПАГУЄ МИСТЕЦТВО І ХУДОЖНИКА

- А наскільки важливим був художній салон для Івано-Франківська?

- Не секрет, що є чимало художників, які ледь зводять кінці з кінцями. Вони є талановитими майстрами, але не мають, так би мовити, комерційної жилки. Салон був місцем, де художники могли продавати свої роботи з невеликою націнкою, бо у приватних галереях вона вища. Салон був просторіший за інші, у зручному місці. Словом, вважаю, художники багато втратили. Зрештою, в Івано-Франківську й так, мабуть, найменше галерей і виставкових залів, порівняно з іншими містами. Ось у Львові, наприклад, вони – на кожному кроці. А в нас і цей, один з небагатьох, знищили своїми ж руками…

- А взагалі, як розвивається галерейний бізнес в Україні? Заможні люди в нас купують мистецькі твори, чи віддають перевагу «золотим батонам»?

- Ну чого ви так? Серед заможних українців є й ті, які розуміються на мистецтві, вкладають у нього кошти, мають витончений естетичний смак. На мою думку, справжня галерея – це не звичний для нас художній салон, де торгують і сувенірами, і рамами, й іконами. Справжня галерея ставить за мету не тільки заробити, але й пропагувати мистецтво, «розкручувати» художника, одночасно працюючи з замовниками, роблячи ставку, насамперед, на заможних клієнтів.

- А які смаки нині в українців? Чим відрізняються від закордонних уподобань?

- Абсолютно нічим не відрізняються. І у нас, і за кордоном є любителі як сучасного мистецтва, так і шанувальники реалістичного живопису. Відповідно, мої роботи однаково питають як у Києві, так, скажімо, і в Лондоні. Тому немає якогось спеціального рецепту для досягнення успіху. Важливо, аби художник виробив свій, неповторний стиль. Якщо твою роботу впізнають, не прочитавши підпису на ній, це вже крок до визнання. Можу назвати, наприклад, кількох львівських художників, творчість яких люблю – Петра Сипняка, Михайла Демцю, Віктора Стогнута, Віктора Жмака... Всі вони – абсолютно різні за манерою виконання, але всі впізнавані, а тому дуже популярні у Львові. І у мене, кажуть, є свій стиль, почерк, який вже не переробити. Тому я і не експериментую, не вигадую, не намагаюся пірнути в модну течію. Малюю те, що подобається саме моїм шанувальникам. А їхні смаки вже давно вивчив.

 

У МИСТЕЦЬКИХ ВУЗАХ ВАРТО ЗАПРОВАДИТИ СПЕЦКУРС

- Знаю, що ваші картини не лише радо купують, але, трапляється, і викрадають. Чим завершилась історія з полотном, яке зникло під час всеукраїнської експозиції?

- То був пейзаж «Сонячний ранок на Гуцульщині», який я створив у селі Слобода Коломийського району. Віддав його на всеукраїнську виставку «Мальовнича Україна», що проходила в Тернополі. Звідти вона й не повернулася. Коли запитав чому, мені відповіли, що її придбало Міністерство культури. Мовляв, швидко гроші не отримаєте, треба буде почекати. То я й чекав. Рік, два, сім. Потім вирішив написати про це у Фейсбуці, після чого ця історія прозвучала на всю країну через телеканали.

Міністерство культури з цього приводу провело розслідування. Заступник міністра подивився на мої роботи, оцінив їх як гідні. Підняли документи. Одна робота була, справді, внесена у каталог тієї експозиції, інша – ні. Знаєте, я за своє життя стільки картин роздарував, що мені не було аж так важливо повернути цей твір. Ні. Швидше хотів випробувати силу Фейсбуку. Думав, може хтось її бачив у чиємусь кабінеті, чи у когось у помешканні. Цікаво було просто довідатися, хто він – таємничий прихильник моєї творчості?

- І чим завершилось міністерське розслідування?

- Безрезультатно. Пригадую, замміністра тоді припустив, що художник, можливо, у такий спосіб сам себе піарить. Хоча, скажу вам, сучасний художник, справді, має рекламувати себе будь-яким шляхом. Нехай це навіть зветься піаром.

- Нині в Україні є проблема з поверненням музейних фондів Криму, окупованих територій. Які об'єднання чи структури мали б у цьому допомогти державі?

- Думаю, це питання мало б вирішуватися виключно на рівні Міністерств культури та закордонних справ України. Очевидно, вони вже діють, писали свої ноти. Єдине, в чому переконаний, – що всі наші мистецькі твори мають повернутися в Україну.

- Що ви порадили б молодим митцям, для яких виставки, галереї, замовники – поки лише мрія?

- Знаєте, я інколи собі міркую, що в мистецьких вузах, окрім фахових предметів, варто було б запровадити спецкурс про те, як «розкрутитись». У наш час, якщо художник сам про себе не подбає, йому, однозначно, ніхто не допоможе. Створити прекрасний твір – це пів-справи. Важливо ще й уміти подати його, розрекламувати, аби, врешті-решт, продати. Колись був єдиний шлях показати свою творчість – через виставки. Нині ж час змінився. Найкращим помічником для кожного художника стала, без перебільшення, всесвітня павутина. Інтернет настільки дивовижна річ, що ти можеш вранці виставити картину на огляд, а до вечора вже її продати. Соціальна мережа, де в тебе є кілька тисяч друзів, хай навіть віртуальних, то і є твоя виставкова зала. Інтернет робить світ ближчим. А ще ж не забуваймо про можливості багатьох арт-ресурсів – як вітчизняних, так і зарубіжних, де можна безкоштовно розмістити свої картини, і тільки очікувати на вигідну пропозицію. Я це теж робив свого часу. І не даремно. Тобто, якщо художник не лінивий, йому не потрібний арт-дилер, він може сам себе розкрутити і прокласти шлях до успіху.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 09.10.2017 23:13