Фронт і свято: який він, святвечір в зоні АТО


6 січня, ми виглядатимемо першу зірку, щоб зібратися всією родиною за спільним столом в передчутті Різдва. І будуть поряд рідні, буде смачна кутя, буде коляда. І будуть ті, хто десь за сотні кілометрів від рідних домівок, в полях, бліндажах, зі зброєю в руках, берегтимуть наш спокій на війні.

Там тішишся всьому

Олексій Строєв з Івано-Франківська в зону АТО потрапив ще в 2014 році, пише Репортер

«Спочатку я був волонтером. Багато туди їздив, — розповідає Олексій. — Потім вирішив, що мушу піти до війська. Так і сталося. Пішов і добровільно здався у військкомат».

Тоді чоловіка направили до 34 мотопіхотного батальйону, котрий базувався на півострові Чонгар, поблизу Криму. Звідти вирушив на Донбас. 2015 рік зустрів на Донеччині, в селі Зайцево. Там пройшли і різдвяні свята.

Фото. Новорічна ялинка Олексія Строєва в селі Зайцево

Нині, згадуючи той період,Олексій каже, що свята на фронті мало чим відрізняються від буднів — у першу чергу робота, чітке виконання бойових завдань. Але й там дбають про створення святкового настрою.

«Пішли на місцевий ринок. На жаль, ялинки не знайшли, продавали лише сосни, — пригадує Олексій. — Купили сосну. Майже в кожному наметі, у кожному бліндажі стояла прикрашена сосна».

Створити атмосферу свята намагались і на кухні.

«Щось привезли волонтери, щось хлопці самі докупили, — каже чоловік. — Звісно, 12 страв не було точно. Але кутю зварили. Пам’ятаю, передали грибочки, то була юшка. Оселедець був. Наварили їжі, так і повечеряли».

Та спокійно зустріти Різдво ворог не дав. «От, на Новий рік обстрілів не було. Москалі страйкували, — сміється Олексій. — А 6 січня ввечері вже стріляли. Шкодили, зарази, як завжди».

Про коляду на фронті лише мріють. «Ми стояли на лінії розмежування, відстань між нашими та їхніми позиціями подекуди була 70-80 метрів. Бачили їх, чули, що говорять…— розповідає чоловік. —Чи вплине минулорічне фронтове Різдво на нинішнє святкування вдома? Звісно, таке не може пройти безслідно. Буду телефонувати до друзів. Багато з них і нині там, на передку. Буду допомагати як волонтер, добре пам’ятаю, що кожна дрібничка – від дитячого малюнка до фінансової допомоги — цінна. Там тішишся всьому».

Двоє в полі

Фельдшер Тарас Попадюк минулорічне Різдво святкував у полі на Донеччині.

В АТО він вперше поїхав у січні 2015-го. Після двотижневого вишколу в Івано-Франківську, у складі медичного батальйону добровольців «Гіппократ» Тарас потрапив у Піски. Там, каже, й відбулося бойове хрещення.

«У грудні подзвонив комбат. Сказав, що відкривається нова позиція, що є потреба, щоб ми там були. Я навіть зрадів, —розповідає Тарас. — Зараз я на пенсії, а до того працював на швидкій. То дуже любив, коли працював на свята. Народ святкує, а ти працюєш, щоб вони себе комфортно почували».

Фото. Тарас Попадюк з побратимом-медиком Мишком Адамчакомпід час вже одинадцятої ротації. Осінь 2016 року

Та що доведеться працювати в таких умовах, медик навіть не підозрював.

«Були поблизу селища Водяне. Але туди так і  не потрапили, —каже чоловік. — Нам просто заборонили туди заїжджати. Ми приїхали на пофарбованій у біло-червоне машині, а позиції там були відкриті. Сказали почекати, поки відремонтують їхню машину, щоб безпечно було працювати. Тому стояли в полі, у котловані, чекали на їхнього «Пегаса».

У тому полі Тарас з водієм простояли з 28 грудня по 8 січня.

«Зв’язку не було. Телефони не працювали. За «бортом» 22-25 градусів морозу. Одяг звичний і спальні мішки — все. 31 грудня кажу водієві: ну що, будемо святкувати? Той подивився, посміявся і каже: а ти зі спальника вилізеш? Так нічого й не святкували. Не до того було, — пригадує чоловік. – Ми були в такому місці, що не мали права афішувати, хто ми. Тоді добровольців у зону АТО не пускали. З машини зняли номери, всі знаки теплою водою познімали».

Згадуючи ті дні, радіє, що пощастило —снаряди прилітали, але за 150-200 метрів від них.

Тут свят нема

У Красногорівці (Донецька область) нині стоїть 14 окрема механізована бригада. У її складі воює 32-річний Андрій Демиденко. В АТО чоловік пішов добровольцем одразу після Майдану. Востаннє вдома був ще в серпні минулого року. Каже, зараз не може дозволити собі святкувати.

«Тут свят нема. Для мене головне зараз, що в мене вдома, — каже Андрій. — Радий, що рідні можуть спокійно святкувати, зустрічати Новий рік і Різдво. А я не можу, бо я на війні. Ми тут саме для цього — бережемо їхні свята».