Хочете до Європи? Терпіть, або дещо про «секрети Бандери»
Ми протираємо цю національну ікону до блиску 1 січня. Та цього року згадали про Степана Бандеру навіть раніше — 25 грудня на екрани вийшов фільм «Секрети Бандери» від Світлани Усенко та оператора і її чоловіка Віталія Панасюка.
І українці цього разу не стерпіли...
«Цього разу» — тому, що вдруге. Уже вдруге ця сама авторка спробувала «розгадати таємницю» ще одного знакового українця. Першим був Шевченко, котрого у фільмі «Таємниця генія Шевченка» вона назвала, ні мало ні багато, бастардом Костянтина Романова, рідного брата російського імператора.
Вдруге Світлана Усенко розпочала дуже довге дослідження життя з таким начебто добрим посилом: «Мій фільм — це перша спроба розказати про Степана Бандеру як про людину. Я не ставила собі за мету ані демонізувати, ані героїзувати Степана Бандеру». Ім’я котрого, до речі, тільки за минулий рік у пошуковику «Google» стало лідером запитів.
Ба більше, тепер, коли усіх борців за незалежність в російсько-українській війні називають бандерівцями, у тому числі російськомовних і людей, які взагалі знають про Бандеру тільки загальноприйнятий негатив, авторка робила фільм за уже протореним кліше: акцент на тому, що архівні документи, котрі оприлюднюють, вони відшукали першими, розмови з науковцями, котрі «обррунтовують» усі комплекси героя фільму, постановні кадри, які надовго запам’ятовуються. Мінімум героїки і максимум щоденного буття.
І навіть коли спробувати бути «справжніми європейцями» і дати шанс журналістам зробити свою роботу об’єктивно і неупереджено, як то кажуть, спробувати «олюднити» великого українця, навряд чи вдасться заплющити очі на всі псевдовідкриття, котрі пропонує фільм. Скажімо, про те, що Бандера з дитинства був закомплексованим, садистом, амбітним фанатом, бив вагітну дружину. А окрім того, творці фільму весь час запитують риторично: «як міг простий сільський хлопець...»... Як міг він стати агентом елітного Абверу? Як міг стати легендою, коли з початку 1940-х років до України він так і не повернувся? Як міг зробити стрімку політичну кар’єру etc?
Щоб міцно вкоренити в думках глядачів саме ці «істини», автори щедро використовують нечесні журналістські прийоми — карикатурні інсценізації, натяки та гіпотези, вправно підмішуючи сумнівної якості «пікантні подробиці» особистого життя до фактів, що справді мають історичне значення. А ще залучають філологів, котрі беруться пояснити семантику прізвища — і виходить, що прізвище Бандера означає «балда», розбишака і злодій.
Кажуть, Бандера якось сказав: «Найбільший виклик у моєму житті — бути символом руху. Взірцем бути найтяжче».
Також вражає, як байдуже авторка фільму питає старенького сина Шухевича, сидячи за горнятком кави, чи не образливо йому, синові героя, що «вся слава дісталася Бандері?».
Зерно від полови...
Уже через кілька годин після виходу фільму в ефірі телеканалу «1+1» небайдужі почали викладати у «Фейсбуці» свої думки. Першими зреагували брати Капранови. Вони звинуватили авторів документальної драми у порушенні журналістської етики і людської моралі та заявили, що у воєнний час поява такого фільму — це «ідеологічна диверсія проти народу, який об’єднався у боротьбі із загарбниками».
На думку Капранових, проект «Секрети Бандери» є провокацією. Тому вони закликали інститут національної пам’яті висловитися з приводу припустимості подібних до цього підходів у дослідженнях української історії та розпочати широке обговорення «з метою не допустити кісєльовщину до сучасної України».
Читаємо інший допис: «Направду... дивне і незрозуміле кінішко... Молода людина так і не зрозуміє, хто ж такий Бандера. Ким він був: героєм чи... ба... навіть психічно хворим. А люди, які мають розуміння про Бандеру, відчувають тупу «прапаганду», вкладування в голови того, що правдою не є... відчувається фальш».
А Сашко Лірник написав просто: «Це в стилі бузини. Береться кілька фактів, домішується відро лайна і подається в авторській інтерпретації. Нам цікава історична постать і її діяльність. А нам показують підбірку сексуальних збочень. Причому вони в основному в голові у авторки».
Знайшлася також думка, котра виправдовує і підхід, і фільм: «Які тут питання. Вам скажуть, що серед істориків є різні думки. Вони мають право відображати всі думки, що є євро-ліберальною цінністю. Хочете до Європи — терпіть».
Хочемо до Європи, але не такою ціною. Бо навіть європейці «до мозку кісток» не готові говорити про гіпотетичного нешлюбного сина Бандери, якого авторка стрічки «розшукала», і це ми також бачимо у фільмі. Їм це не потрібно. Для них це неетично.
Авторка наче вважає себе позанаціональною, коли навіть не прагне пояснити, що українці шукали ситуативних союзників у боротьбі проти комуністичного режиму і не поділяли погляди нацистів, хоч Бандера і писав листа Гітлеру, і цього листа С. Усенко побачила першою й подає як суперсенсацію.
Трохи фактів від істориків
Поміж тим в Україні — війна. Війна Росії проти бандерівців. Тому оце — і Богові свічка, і злому кочерга — сьогодні непотрібне. Бо дратує друзів, тішить ворогів і дезорієнтує тих, хто не визначився.
Недавно одна з газет опублікувала інтерв’ю з кандидатом історичних наук, президентом фонду «Літопис УПА», науковим співробітником інституту українознавства імені Крип’якевича НАН України Миколою Посівничем. Він розповідає там так багато цікавого про Бандеру, що задум творців стрічки «Секрети Бандери» тьмяніє.
Перекажемо дещо. У системі виховання ОУН було неписане правило — створи себе сам. Власне, так і робив ще малий Степан. Хлопчину виховував дідусь — отець ўлодзінський, бо батько-священик був заклопотаний релігійними і суспільними проблемами. Дідусь розвивав таланти хлопця і гартував волю. Вирізнявся Степан феноменальною пам’яттю. Співав у церковному хорі, знав напам’ять «Кобзар» Шевченка.
Степан мав зріст 159 см, від народження був дуже хворобливим — мав у суглобах водянисті пухирці, ходити йому було важко. Тому мусив постійно загартовуватися. Ця воля долати труднощі й посприяла тому, що він став лідером у своєму середовищі і став пластуном, витримував важкі походи. Любив біг, стрибки. Був ліворуким, та, незважаючи на малий зріст, добре грав у баскетбол, а ще займався боксом, вільною боротьбою, джиу-джитсу, добре їздив на лижах. Умів грати у «симулянтку» — гру, коли одночасно потрібно було грати в шахи з п’ятьма-шістьма супротивниками.
Бабця Степана Розалія привчила його до простої сільської роботи й ощадливості. З дитинства, знаючи добре математику, давав приватні уроки, і тим заробляв.
У домі Бандери часто збиралися найвизначніші діячі Галичини, депутати Віденського та Галицького сеймів. Родина мала велику бібліотеку. З п’яти років Степан Бандера почав багато читати.
Батько Андрій Бандера був не лише священиком, а й відомим громадським діячем, депутатом. Був делегатом під час об’єднання ЗУНР та УНР...
Родина Бандери в рідному селі підтримувала товариство «Просвіта», аматорські гуртки, хори. Степан Бандера гарно співав, грав на фортепіано, гітарі, писав коломийки, колядував. Водночас у школі вчився погано, бо польські професори у Стрийській гімназії скептично ставилися до нього. Робили так, що не зміг скласти екзамен з польської мови.
Цікаво також, що саме Бандера говорив про потребу не програвати і в інформаційній війні. Для цього він часто порушував, скажімо, тему Голодомору.
Степан Бандера мав добрі ораторські здібності — вмів говорити так, що молодь його слухала. Бандера вважав, що нема поганої молоді, є погані виховники. Власним прикладом показував, що не варто вживати алкоголь і палити. «Феномен Бандери початку 30-х років полягає у тому, що він був талановитим менеджером, я б навіть сказав — піарником. Умів організувати людей і дати ту роботу, яку вони могли виконати. Системно «розставляв» людей», — каже історик М. Посівнич.
Отак формувався універсальний солдат і символ української незламності.
Коментарі
«Мені здається, що постать Бандери занадто завищена в історії — як негативними судженнями, так і позитивними. Він не відіграв тієї ролі, яку йому приписує більшість», — каже на закиди обурених українців авторка фільму Світлана Усенко.
Офіційна заява історика Івана Патриляка, котрого запросили стати консультантом стрічки («Галичина», до речі, в 2012 р. публікувала з ним інтерв’ю):
— Наприкінці липня 2014 р. до мене звернулася журналістка Світлана Усенко, яка повідомила, що працює над документальним проектом про Степана Бандеру і запропонувала співпрацю. Маючи вже великий досвід роботи в сфері історичної кінодокументалістики, я погодився. Спершу мені було повідомлено, що фільм має вийти на екрани 14 жовтня. С. Усенко надіслала сценарій 1-ї серії, потім — 2-ї і 3-ї. Я акуратно правив, дописував, коментував, вказував на помилки (всі електронні варіанти правок у мене є). Правки відправляв авторці, яка запевняла, що поправляє текст.
До 14 жовтня зробити фільм не вдалося. Авторка повідомила, що проект відкладається через вибори до Верховної Ради тощо. Я вирішив, що та справа затягується. Час минав, мені нічого не показували, і я остаточно переконався в тому, що фільм ще в процесі підготовки. Кінцевого варіанту сценарію я так і не побачив (а сценарію 4-ї серії не бачив навіть у першому наближенні), не бачив також і постановних сюжетів з кумедними «батюшками, тіпа ксьондзами», «тіпа польською мовою» тощо.
Коли ж на телеканалі «1+1» почали демонструвати рекламу майбутнього фільму, то спочатку подумав, що мова йде про якийсь інший проект, бо не міг навіть у страшному сні уявити, що проект С. Усенко завершили без мене, не показали ні переробленого та повного сценарію, ні змонтованого матеріалу.
Коли ж почав дивитися «шедевр», то отримав шок, особливо прочитавши, що я — консультант картини. Вперше за останні 15 років моєї співпраці з кінодокументалістами я зіштовхнувся з таким волаючим неподобством. Навіть дрібні студії завжди прислухаються до консультанта, заново на вимогу консультанта фільмують і монтують сюжети, обов’язково показують кінцевий продукт. Я виявився абсолютно заскочений такою дивною формою «співпраці» між автором проекту і консультантом, тому цілком залишаю на її сумлінні такий стиль роботи, як і його кінцевий результат.
Володимир В’ятрович, директор Українського інституту національної пам’яті:
— Про «Секрети Бандери». Назва фільму невипадкова: автори постійно намагаються розкривати секрети: «ми відкриємо цю таємницю просто зараз» звучить рефреном протягом усіх трьох годин. При цьому як відкриття подають загальновідомі факти, а коли цього не досить — сенсації вигадують. Документи — лише антураж у фільмі, головним джерелом якого є плітки. Грубі помилки, неувага чи навіть зневага до важливих деталей у відтворенні минулого — стиль, який наближає фільм до стандартів любовно-історичного чтива для дам, а не документального дослідження.
Врешті, де б не блукало допитливе око автора фільму (в рідній хаті Бандери, у місцях, де він вчився, боровся чи відбував покарання) найбільше воно затримується на... його ліжку. Натомість нерозкритими після перегляду фільму залишаться секрети, як «закомплексований, амбітний, фізично слабкий, із замашками садомазохізму» Бандера, який «не мав нічого до створення повстанського руху», тому що «до останнього вірив німцям», став одним із творців і керівників найпотужнішої підпільної організації в нашій історії, символом наймасштабнішого антирадянського руху спротиву в історії Європи.
Чому майстерно змальованого у фільмі «непотрібного бабія», що «робив дітей своїм секретаркам» і «потонув в еміграційних розборках», всемогутній КўБ так хотів знищити, що послав свого кілера на небезпечну операцію ліквідації, яка врешті коштувала чекістам величезних іміджевих втрат? Чому цей невисокий на зріст, непоказний чоловік ще за життя став героєм народних пісень і через півсотні років після смерті залишається головним антигероєм російської антиукраїнської пропаганди?
Бандера майстерно зберігає свої таємниці? Чи, може, просто чекає на уважного дослідника?
Певен — фільм розрахований на розбурхування скандалу, який має втримувати увагу до нього після заключних титрів. Не маю жодного бажання допомогти в реалізації цього завдання, тому надалі не коментуватиму цього твору і не підтримуватиму жодних обурених ініціатив боротьби, що привертатимуть до нього незаслужену увагу.
Сергій Адамович, доктор історичних наук професор ПНУ ім. В. Стефаника:
— Кожна нація має своїх історичних героїв. Меморалізація національно-визвольної доби є важливою складовою формування історичного світогляду українців. Натомість фільм «Секрети Бандери» є як мінімум виявом нефаховості роботи каналу «1+1», а як максимум — шкідництвом в умовах війни. Погодитися з першим важко, а отже, ми маємо справу з виявами інформаційної війни проти України.
Професійні історики користуються певними моральними імперативами, які не дозволяють прилюдне копирсання в особистому житті людей, а оцінюють історичну постать з точки зору її внеску в суспільне життя. імовірно, що у будь-якої людини можна виявити вади і подати їх під потрібним для когось/чогось кутом зору. Але це вже буде не історія, а пропаганда й агітація (в цьому випадку спрямована проти нашої країни).
