Їх постріляли 1942-го: «Ягільницька трагедія» обірвала життя і 15 прикарпатців


ЗМІ вже розповідали про те, що між містом Чортковом та селом Ягільницею на Тернопіллі знайшли могилу понад півсотні активістів ОУН, розстріляних гестапівцями 27 листопада 1942 року. Та мало хто знає, що серед тодішніх в’язнів Чортківської тюрми, які стали жертвами «Ягільницької трагедії», — саме під такою назвою ввійшла та кривава сторінка в літопис визвольної боротьби українців — було й півтора десятка прикарпатців.

Отже, напередодні 75-х роковин розстрілу патріотів про це, а також про історію довголітніх пошуків могили страчених читайте в матеріалі нашого автора, пише газета Галичина.  

Мені, людині, яка 40 років тому заповіла собі служити охороні і популяризації старожитностей княжого Галича, ніколи й не снилося, що доведеться займатися українською археологією ХХ ст. Річ у тім, що радянська археологічна наука окреслювала верхню межу досліджень матеріальної культури давнини серединою ХIII ст., тобто погромом Руських земель Батиєвим нашестям у 1236—1241 рр. Ті умовні і надумані хронологічні рамки поламалися в мені після відвідин розкопок у «Дем’яновому Лазу», які проводили 1989 року молоді і щирі патріоти з Івано-Франківська. Коли мої товариші — археолог Богдан Томенчук та історик Зіновій Дума показали віднайдений у могильній ямі череп дівчини з розкішною заплетеною косою, то я зрозумів, що трагічні періоди української минувшини назавжди зробили археологію найвірнішою служницею нашої історії для відтворення невідомих і зовсім забутих її сторінок. 

...Одного пізнього осіннього вечора 2015 року мені зателефонував мій давній товариш з міста Чорткова на Тернопіллі — директор місцевого гуманітарно-педагогічного коледжу Роман Пахолок. Він коротко розповів про «Чортківську трагедію» 1942 р. і своє прагнення розкрити її таємницю, яку вже більш як 70 років ніхто не спроможний розгадати. і попросив організувати археологічний пошук могили, яку впродовж останніх 25 років безуспішно намагалися знайти чортківські краєзнавці. 

Про «Ягільницьку трагедію» я мав найзагальніші уявлення із книжок професора Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Івана Монолатія. Але розумів, що цю драматичну сторінку із життя нашої нації необхідно прочитувати тільки в контексті реакції німецьких окупаційних властей на Акт відновлення Української держави, проголошений 30 червня 1941 року в Львові. Нацистські верховоди усвідомили небезпеку, яку становив для їхньої загарбницької політики український визвольний рух під проводом Степана Бандери. Сотні документів, виявлених і досліджених істориками, розкривають ретельну підготовку гітлерівців до знищення українського націоналістичного підпілля. Коли окупанти вмотивували причини, необхідні для ліквідації бандерівського руху, то приводом для запуску репресивної машини стало вбивство у Львові 21 листопада 1942 року високопоставленого військового чиновника. Однією із ланок кривавої помсти фашистів за це й був розстріл 52-х українських політичних в’язнів, які мучилися у неволі в Чортківській тюрмі. 

В уяві постають моторошні картини листопадових подій 1942 року. Ось з-поміж невільників в’язниці гестапівці відбирають кільканадцятьох чоловіків і відвозять їх на поле між Чортковом і Ягільницею. Машина пригальмовує на черговому кілометрі головного гостинця і круто повертає праворуч, у бік старої польської порохівні. Цю місцину називали «Зицирпляц», бо окупанти різних мастей облюбували собі площу між складами, в яких зберігалися артилерійські снаряди, для військового вишколу. 

Невільники мовчки копають яму завдовжки шість метрів, завширшки — три і завглибшки більше 2,5 м. Вони добре розуміють, що готують усипальницю для вічного спочинку таких самих нещасних, як і вони, побратимів. Але поки що між в’язнями поширюється думка, що там мають розстріляти євреїв.

27 листопада об 11 годині на тюремному подвір’ї з’являється спеціальний підрозділ гестапівців. Цієї ж миті з другого поверху в’язниці почали виводити невільників. Перед тим, як посадити в’язнів у кузов накритої брезентом вантажівки, від них забирали верхній теплий одяг. Тільки священикові дозволили всістися в автомобіль, одягнутим в пальто. Очевидець тієї трагедії згадує: «Деякі з в’язнів були дуже пригнічені». Але основна маса приречених на розстріл людей «була цілком зрівноважена та задержала горду поставу в відношенні до німців». 

Машина в супроводі гітлерівських охоронців двічі в той день відвозила з Чортківської тюрми в’язнів до місця їх страти. Завершивши розстріли, окупанти вивантажили з машин під в’язничий мур взуття і одяг загиблих героїв. Збереглися свідчення, що німці розстрілювали в’язнів Чортківської тюрми, одягнутих тільки в сорочки і босих, із кулемета, встановленого на машині.

Кулеметник дуже добре засвоїв своє ремесло, бо із могильної ями не було чути ні стогонів, ні криків розстріляних. Правда, звуки від пострілів з пістолета, що линули над ягільницькими полями, свідчили, що садисти таки добивали свої жертви. 

Важливими є спогади очевидців трагедії про засипання самої могили. Як вказує один із них: «Закидували яму великим камінням і відламками бомб, а зверху поклали величезні шини». Якраз згадка про «великі шини» стала для багатьох пошуковців каменем спотикання. Шукаючи місце поховання за допомогою металодетекторів, вони очікували великого шуму в механізмі, але звідти ритмічно надходили тільки короткі звукові повідомлення про виявлення все нових і нових металевих уламків, якими була всіяна вся територія порохівні... 

Першим запитанням, яке я поставив Р. Пахолку, приїхавши до Чорткова, було: що спонукало його, керівника великого навчального закладу, до пошуків місця поховання жертв «Ягільницької трагедії». «Мене завжди хвилювала тема українства, особливо життя тих людей, які виборювали, відстоювали рідний край. Це у мене в крові, мій рідний дідусь воював у легіоні січових стрільців, — відповів він. — А там же лежать закопані у землю понад п’ятдесят пелюсточок українського цвіту. Вони варті того, аби бути похованими за християнським звичаєм». 

Не гаючи часу, ми вирушаємо до меморіального поля. Зупиняємося біля високого пам’ятного хреста, на таблиці якого викарбувано імена 52-х українських патріотів, розстріляних німецькими загарбниками. Перечитуючи їх, я з почуттям глибокої вдячності подумки вклонився українським краєзнавцям, які нині заповнюють сторінки нашої славної і трагічної історії, повертаючи із забуття-невідомості імена, дати, події. Завдяки ентузіастам з Коломиї маємо вже чимало біографічних відомостей про полеглих під Чортковом героїв з Прикарпаття. Ворог виривав з національного організму України найгарячіші серця, найдосконаліші уми, найсильніших духом. У цьому переконуєшся, коли перечитуєш короткі рядки із життєписів українських мучеників, зокрема з числа наших краян. 

Автор книжки «Нас постріляли німці в сорок другомуѕ» (Чортків, 2003) чортківський краєзнавець Андрій Базалінський дуже слушно зауважив у своєму дослідженні: «Трагедію 52-х відтворюємо, по суті, через пережиття коломийських в’язнів, проте ця група становила менше третини розстріляних. Які б то драми відкрилися, якби постала перед нами хресна дорога кожної жертви». Як згадує зокрема Мирослав Харкевич, який чудом уникнув розстрілу, з числа арештованих у Коломиї німцями українських патріотів 14 жовтня 1942 року до Чортківської тюрми відправили 15 чоловіків і 5 молодих жінок. Усі вони були членами забороненої гестапівцями ОУН. Крім 15-х колишніх в’язнів з Прикарпаття, на Ягільницькому полі були ще розстріляні жителі Тернопілля та Дрогобиччини. Названа книжка, свідчення очевидців стали для Р. Пахолка тими ланцюжками, якими він «підтягував» ідею-пропозицію краєзнавців взятися за пошуки могили страчених патріотів на рівень практичної реалізації.

У виданні української діаспори «історико-мемуарний збірник Чортківської округи» (Торонто, 1974) згадується, що «на місці масового гробу через одну ніч виросла велика могила, яку на вічну пам’ять мученикам висипало довколишнє організоване українське суспільство». За свідченнями старожилів, той курган на Ягільницькому полі, на якому було встановлено високий хрест, насипали в ніч з 21 на 22 травня 1943 р. Могила простояла три дні. Німці зрізали дубовий хрест, а відтак пригнали з Чорткова єврейських в’язнів, які зрівняли могилу з землею.

Мені не дає спокою усвідомлення того, що сотні людей брали участь у насипанні кургану, навіть збереглася фотографія пам’ятної могили, але ніхто з жителів довколишніх сіл не міг навіть приблизно вказати місця, де вона розташована. Тож підсумком нашої тодішньої невеличкої археологічної експедиції став висновок, що могила могла бути за межами військової порохівні, в районі великої впадини. Як показав час, ми тоді перебували лишень за 50 метрів від розгадки таємниці. Але в археології й це занадто велика дистанція до відкриття. 

Р. Пахолка не засмутила невдача. Він належить до тих дослідників, які не піддаються зневірі та відчаю, але цілеспрямованою, систематичною працею досягають запрограмованих результатів. В археології є ще й такий немаловажний чинник, як дослідницька удача і щастя. Господь наділяє цим даром найтерплячіших дослідників. А склалося так, що його величність випадок подарував директорові Чортківського коледжу зустріч із самобутньою художницею Світланою Луців, яка проживає в селі Требухівці Бучацького району. Р. Пахолок попросив її оформити в коледжі кабінет української мови й літератури та студентську їдальню. І вона виконала цю роботу за народними мотивами на найвищому мистецькому рівні. 

Саме тоді на сході України почалася жорстока війна. і ця жінка, обдарована Божим талантом творити красу і водночас мати, залишила вдома синочка і опинилася на передовій, воюючи у складі легендарного батальйону «Айдар». Отоді Р. Пахолок почув, що у фронтових окопах визрів ще один талант С. Луців — вже як художника-живописця і графіка. Після її успішних виставок у приміщенні Верховної Ради, Львівському історичному музеї відбулася презентація творів тернопільської майстрині й у Чортківському коледжі. На відкриття виставки в навчальному закладі С. Луців приїхала зі своїм бойовим побратимом Михайлом Драганом — воїном-«атовцем» та військовим археологом. У розмові з гостем зі Львова директор навчального закладу зізнався йому в своїх кількарічних пошуках таємничої могили. 

— Вам безмежно поталанило, пане Романе, — схвильовано заговорив фронтовик. — Мій син Андрій очолює історико-пошукове товариство «Патріот», що проводить пошуки поховань.

Так започаткувався ще один ланцюжок у пошуковій епопеї Р. Пахолка. 5 лютого 2017 року він звернувся до товариства «Патріот» з проханням долучитися до пошуків місця поховання 52-х в’язнів Чортківської тюрми. Через декілька днів до Чорткова прибула пошукова група зі Львова у складі чотирьох активістів. Спираючись на інформацію, опубліковану в «Літописі УПА» (т. 24), військові археологи зробили спробу магнітометром та металодетекторами виявити велике скупчення металу, яке, ймовірно, могло вкривати місце страти патріотів. Попервах було досліджено приблизно 24-гектарну площу. Виконувати таку роботу взимку, та ще й посеред снігів і болота, могли тільки справжні ентузіасти пошукової справи. і хоча за першої спроби на них чекала невдача, львівські дослідники не втрачали надій. До наступних пошуків вони залучили працівників комунально-меморіального підприємства «Доля» Львівської обласної ради. Але й цього разу, попри застосування методу зондування грунту, знайти могилу не вдалося.

Але доля надіслала Р. Пахолку новий ланцюжок у цій захопливій пошуковій історії. Їдучи одного разу, він розповів про свою Трояду чортківському приватному підприємцеві Григорієві Опацькому. А той несподівано сказав: «Я знаю місце, в якому були поховані в’язні». І повідав, що років ще 35 тому, полюючи на Ягільницькому полі, натрапив на лиса, який намагався втекти у нору. Григорій встиг зловити його за задні ноги і зв’язав їх. Та лис почав ще завзятіше пробивати собі передніми лапами простір вглиб нори. і раптом разом із грудами свіжої землі, які той вигрібав із нори, на траву випала й людська кісткаѕ 

На жаль, тоді, на початку червня нинішнього року, Г. Опацький не зміг показати, де орієнтовно була та лисяча нора, бо на полі колосився ячмінь. Але щойно урожай зібрали, як львівські археологи поновили свої розшуки. На Ягільницькому полі збереглися від старого військового складу — порохівні — чотири острівці, що заросли високими бур’янами і густими кущами шипшини. Якраз на найближчому до автотраси острівці дослідники й продовжили роботу. Вони натрапили на лисячу нору і виявили в її стінках людський скелет. 

У своїх репортажах з місця сенсаційних розкопок журналісти зробили головний акцент на історії з лисячими норами, вважаючи хижаків ледь не першовідкривачами могили. Аналогічний випадок уже був у біблійній археології, коли в 1947 році на березі Мертвого моря було знайдено печеру з так званими Кумранськими рукописами — великою кількістю релігійних текстів. Використавши спомини старих арабів, журналісти охрестили сховок християнських пам’яток «Печерою куріпки». Адже до неї привела перших дослідників поранена птаха.

Не применшуючи дослідницьку працю всіх інших дійових осіб цієї історії, мусимо визнати, що ланцюжок до ланцюжка для встановлення істини в’язав насамперед Р. Пахолок. Господь віддячив йому за сумлінне виконання християнського обов’язку — збереження пам’яті про людей, які віддали своє життя за любов до Бога і України. 

Коли пан Роман знову зателефонував мені пізно ввечері на початку жовтня і повідомив, що львівські дослідники нарешті відкрили могильну яму з похованнями 56-ти людей, а над нею поховальну камеру зі скелетами ще чотирьох небіжчиків, то я негайно зібрався до Чорткова. Серед всього комплексу археологічних знахідок мене найбільше вразили залишки молитовника, який, очевидно, належав отцю Павлові Витвицькому. На склеєних докупи ррунтовими водами і намулом сторінках пошуковцям вдалося прочитати лише два слова: «Бог» і «Господь». Не можна сумніватися в тому, що дослідникам вдалося ідентифікувати поховання священика. Бо, крім молитовника, виявлено й білий комірець, який носять служителі Церкви. А ще археологи зі Львова знайшли в однієї з жертв мініатюрний тризубець, а при інших останках — медальйони з чудотворними образами Гошівської Богородиці і Матері Божої Неустанної Помочі. 

З відкриттям місця останнього спочинку патріотів стало зрозуміло, чому ніхто з попередніх дослідників за три десятиліття пошуків не розкрив тієї таємниці. Річ у тім, що майже всі шукали могилу в полі, а з’ясувалося, що німецькі окупанти, оберігаючи родючу землю для свого довічного, як вони думали, панування, вибрали для розстріляних невжиток поблизу порохівні. Успішне завершення археологічної епопеї з пошуку останків жертв «Ягільницької трагедії» має значення не лише для нас, для рідних розстріляних із Тернопілля, Коломийщини, Снятинщини, Тлумаччини чи Дрогобиччини. Нарешті прочитано останню сторінку трагедії, про яку вперше почув світ на Нюрнберзькому процесі. Кремлівські вожді забули про уроки Нюрнберга і вся комуністична пропаганда досі спрямована на очорнення українського визвольного руху під керівництвом С. Бандери в роки Другої світової війни. Відкриття ж могили в’язнів Чортківської тюрми є відповіддю всім таким очорнителям, в тому числі й одному з найбільших фальсифікаторів історії — президентові Московії Владіміру Путіну, бо свідчить про те, якою насправді була участь українського народу в боротьбі з німецьким фашизмом і якою дорогою ціною заплатила нація за це. І в тому сенсі це відкриття має міжнародне значення.

 

P. S. У неділю, 19 листопада, у Чорткові перепоховали останки українських патріотів, розстріляних 1942-го поблизу Ягільниці, — за участю духовенства Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей та родичів жертв.

 

Галицький мартиролог «Ягільницької трагедії»

1. Дмитро ГРИГОРОВИЧ. Народився 1915 року в селі Орельці Снятинського району. Закінчив Снятинську гімназію, навчався у Варшаві, вчителював у покутському селі Вовчківцях. Організатор підпільної мережі ОУН на Снятинщині. 2. Роман СЕЛЬСЬКИЙ, 1915 р. н. Активний громадсько-політичний діяч, член ОУН (псевдо «Мундзьо»), визначний спортсмен Галичини. Після закінчення навчання у Познані працював інженером заводу Біскупського в Коломиї. 3. Василь МЕЛЬНИЧУК, 1914 р. н. Окружний провідник ОУН («Чумак»). Учасник Другого Великого Збору ОУН. 4. Михайло ПАРАСЮК, 1914 р. н., родом з села Тулукова. Навчався в Коломийській гімназії, а згодом — на фізико-математичному факультеті Краківського університету. Викладав фізику в Заболотівській школі. За німецької окупації працював директором Заболотівської тютюнової фабрики. 5. Юрій СЛИВКА. Народився 1908 року в с. Зібранівці на Снятинщині. Активіст у громадсько-політичному житті Покутського краю. 30 червня 1941 року вивісив у Заболотові синьо-жовтий прапор. 6. Павло ВИТВИЦЬКИЙ. Народився 1912-го в селі Витвиці Долинського району, священик у селі Жаб’є (сучасний райцентр Верховина), член ОУН. 7. Микола СОРУК. Народився 1915 р. в селі Замагорі на Гуцульщині, псевдо «Гуцул», член ОУН, повітовий провідник ОУН на Косівщині. 8. Володимир СИДОРУК. Народився 1912 року в одному із сіл біля Коломиї. Коломийський районний керівник ОУН («Вуйко»). 9. Богдан ЛІЦОВСЬКИЙ. Народився 1920 р. у с. Палагичах Тлумацького району в священичій родині. Закінчив Коломийську гімназію, член ОУН, провідник юнацтва на Коломийщині. 10. Володимир ТИХОВИЧ. Народився 1920 р. у Коломиї в сім’ї умільця-гончаря. Референт молоді в старшинській сотні ОУН у Коломиї. 11. Володимир МЕГЕРА. Народився 1919 р. у Коломиї, навчався в місцевій гімназії, перебував у Старшинській школі ОУН. 12. Олекса КОССАК. Народився 1887 р. у м. Дрогобичі на Львівщині. Після закінчення гімназії навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1912 р. захистив докторську дисертацію з права. Працював адвокатом, знав сім мов, за німецької окупації виконував службу референта у справах молоді при Окружному українському комітетові в Коломиї. 13. Степан САТУРСЬКИЙ. Народився 1909 р. в селі Сухоставі на Тернопіллі. Закінчив Коломийську гімназію, навчався на правничому факультеті Львівського університету. Адвокат, суддя, відомий громадсько-політичний діяч. 14. Степан ТУНІВСЬКИЙ, 1911 р. н. Походив з Буковини, вчителював у с. Ценяві біля Коломиї. 15. Володимир ЛЕВИЦЬКИЙ (його біографічних даних не збереглося).