Історії з АТО: Капелан, що сміється

news-image: Історії з АТО: Капелан, що сміється
Позивний Сергія Мороза – Фрост, бо так англійською перекладається його прізвище. Позивний дуже «холодний», але серце гаряче. Настільки, що здатне гоїти душі воїнів

Івано-франківський підприємець, капелан і парамедик Української добровольчої армії медичного батальйону «Госпітальєри», зазвичай сміється. На війні його добра усмішка і цілюще слово порятували вже не одного. А ще тут він зрозумів важливу істину: теорія про те, що християнин не повинен брати до рук зброю, є хибною, пише Місто.

Чим це все закінчиться?

Фрост не поїхав на Майдан під час Революції гідності – був розчарований наслідками «помаранчевих» зрушень. Каже – розумів, що в таких масштабних акціях присутня левова частка політики і великих грошей. Чоловік зайняв позицію спостерігача і трохи вболівальника, йому було цікаво, чим же все це закінчиться.

Однак після побоїщ на Майдані Сергій Мороз більше не міг лишатися осторонь. Активував власні сили на місцях, наприклад блокував разом з іншими івано-франківських «беркутівців», аби ті не рушили у столицю. Хоча Фрост тоді усвідомлював, що така ініціатива і решта інших організовувалися більше на показ: «Чому блокували тільки центральну браму, якщо існують ще п’ять виїздів? Одразу видно було кілька ключових фігур, які за допомогою тих радикальних акцій лише хотіли собі «заробити» дивіденди для подальшої політичної кар’єри, загрібаючи грань чужими руками».

Але все одно людей треба було підтримати, як наголошує госпітальєр. Серед натовпу траплялися різні особи: здебільшого ідейні протестувальники, але також багато апатичних спостерігачів, а ще мітингарі-шабашники – ті, які прибігали просто покидати «коктейлями Молотова», бо їм кортіло «відірватися» і потусити з адреналіном.

Коли в 2014 році в с. Старий Лисець організували полігон, Сергій одразу туди поїхав – аби принаймні знати, що треба робити, коли в тебе стріляють. «Не хотілося йти на війну просто, щоб там загинути. Прагнув стати якомога кориснішою бойовою одиницею», – пояснює госпітальєр.

Незабаром Фрост навчався на курсах першої домедичної допомоги, які в Івано-Франківську організувало Товариство Червоного Хреста в Україні. Потім були навчання фахівців із медицини катастроф, військових лікарів із тактичної медицини. Згодом Сергій Мороз опинився серед госпітальєрів, де взявся за обов’язки водія-парамедика.

 

Фрост за кермом

Бойове хрещення капелана відбулося на старий Новий рік у 2015-му. Фрост лише щойно приїхав на передову. Відсипався у казармі. Серед ночі прибула начальник медичного управління та реабілітації бійців ДУКу Яна Зінкевич. Віддала наказ: через дві години треба їхати до Пісків, Фрост за кермом однієї з машин.

На задньому склі автівок наклеїли невеличкі наліпки, які вказували про належність до медичної служби ПС, а також намалювали маленькі хрести. Маленькі, щоб не дуже помітні були, адже медичні машини терористи обстрілювали чи не найдужче.

Від Карлівки до Пісків була вказівка не зменшувати швидкість 90 км/год. Якщо відстанеш – твої проблеми. Повсюди чути вибухи. «Я тоді подумав: ну, ось і почалося, – пригадує Сергій Мороз. – Про себе помолився, попросив Божої благодаті – і вперед». Капелан чесно зізнається – було дуже страшно. Хоча, як він запевняє, там не стільки думаєш, аби тебе не вбили, скільки щоб не підвести команду.

У той напружений момент побратим Фроста увімкнув на максимальну гучність пісню «Way to hell» (дорога в пекло – англ.) у виконанні гурту «AC/DC». «Це було дуже незвично, – сміється госпітальєр. – За кермом автівки, з якої з усіх боків стирчать автомати, їде священик, і на повну котушку лунає пісня про пекло».

 

Ласкаво просимо в пекло

Фронтова робота Мороза полягала в чергуванні на позиції «Республіка Міст» – це недобудований міст на в’їзді в с. Піски, де раніше розташовувалася позиція одного з терористичних батальйонів. Завдання цього об’єкта – прикриття тилів українських вояків на передовій та знешкодження диверсійно-розвідувальних ворожих груп. «Республіку Міст» називають воротами на фронт. Далі – справжня війна. Під плитою моста, на вагончику, хтось так і написав: «Добро пожаловать в ад». 

Шість годин чергування і чотири години на відпочинок. І так щодня. Сергій Мороз мав заносити в машину поранених вояків, привозити і відвозити медиків. Надворі 20 градусів нижче нуля, машину прогрівали тільки на 10 хвилин щогодини, бо треба економити пальне. Хочеш погрітися – йди до бочки з вогнем. 

На фронті з госпітальєром траплялося різне, але найгірше – коли автівку, в якій їхав капелан із бійцями, переїхав танк. Біда сталася вночі й через незлагодженість дій військових. «Я тоді лише встиг побачити перед собою дуло. А наступної секунди хтось вигукнув: «О, танчик!» – пригадує Сергій Мороз. – Я подумав, що це кінець». А потім перед очима суцільна темінь.

Госпітальєр оклигав через кілька хвилин і перше, що почув: «Усі живі?». «Ні», – прошипів Фрост. Раптом хтось закричав: «Усі хутко з машини! Вона горить!» Капелану сильно затиснуло ноги, він розумів, що не здатен рухатися. Дивом вдалося висмикнути нижні кінцівки та виповзти з горе-автівки. Лікувався півроку: сильний забій усіх органів черевної порожнини, вивихнуті суглоби на лівій нозі.

На війні Сергій Мороз побачив багато пекучої несправедливості. Наприклад, як представники місії ОБСЄ привозять сепаратистам допомогу і при цьому всміхаються українським воякам, вітаються з ними.

Також на Сході у прифронтовій зоні Фроста вразила велика кількість покинутого напризволяще місцевого населення. Тамтешні люди хочуть українського, але натомість – пустка, навіть відсутній доступ до українського телебачення. Наші військові намагалися якомога менше контактувати з місцевими – заради їхньої ж безпеки. Якщо раптом зміниться лінія розмежування, все одно знайдеться негідник, який напише кляузу, мовляв, співпрацювали з «правосєками». А це однозначно «розстрільна» стаття.

 

Свій хлопець

Й надалі залишаючись священнослужителем протестантської церкви, Сергій Мороз ще на початку воєнних дій на Сході вивів для себе трохи іншу істину – не таку, яку звик з дитинства чути. «Теорія про те, що християнин не повинен братися за зброю, аби захищати (бо все в Божих руках), є хибною і не має підтвердження навіть у Біблії, – пояснює Фрост. – Господь не забороняє самозахисту. Порятунок власного життя і життя родини від злодія чи душогуба не є гріхом». 

Багато бійців до війни мали номінальні поняття про релігію і Господа. Але коли вони на власні очі бачать, як щиро промовлена молитва спиняє ракету, уявлення про віру фундаментально змінюється. Вони розуміють, що Бог живе не десь високо у хмарах, а ось тут – поруч із тобою у бліндажі.

Сергій Мороз, місяцями мешкаючи з вояками, кардинально вплинув на їхній духовний світогляд, змінивши стереотип про священика як про таємничого пузатого дядька з величезним хрестом на шиї. Солдати ніяк не могли звикнути, що священик теж разом із ними ходить у «сіру зону» як парамедик, витягує тіла поранених з поля бою, сміється над жорсткими анекдотами бійців й сам постійно вдало жартує. Цей капелан – свій хлопець. Хоча спершу трохи глузували по-доброму: «служитєль культа», веселий капелан, отче Фрост тощо.

А ще цей капелан вміє зцілювати душі вояків. До Сергія Мороза часто приходили солдати, аби просто погомоніти. Запитували про всяке, а найчастіше: «Звідки ти знаєш, що Бог є?» Фрост їм пояснював – це розуміння саме приходить, коли людина починає шукати Господа, коли кається перед Ним і запрошує до свого серця. Це стається, коли одного разу людина нарешті усвідомлює – їй не просто пощастило, не просто всміхнулася фортуна, а так покерувала рука Всевишнього. Якщо особа ходитиме праведними шляхами, завжди буде обдарована вищою благодаттю. «А що, бухати не можна?» – здивовано запитували декотрі хлопці. «У Біблії написано: «Тобі можна все, але не все тобі на користь»», – відповідав капелан.

Також вояків дуже терзала інша річ: «Ми часто мусимо вбивати. Бог нам простить?» – «А якби був інший спосіб захищати рідну землю, ви б убивали?»

Коли солдат іде в бій, він не повинен відчувати ненависті, бо вона засліплює. Треба розуміти, що таким чином він рятує тисячі життів. Хтось мусить стріляти. Головне – не переступити межу, уявляючи себе суддею. Багатьох із тих, хто її переступив, потім мучила совість, як розповідає Фрост. «Совість – це і є голос Бога», – додає капелан.

 

Або чорне, або біле

Коли Мороз пішов на війну, свій бізнес, пов’язаний із будівництвом, довелося згорнути. Тепер, коли приїжджає у відпустку з фронту додому, виконує на замовлення різноманітні підрядні будівельні роботи – аби хоч якось заробити.

Сергій зізнається, що іноді геть втомлюється й замислюється: вже другий рік їздить у зону АТО, може, варто зупинитися, адже треба за щось жити, платити за комунпослуги, заправляти автівку?..

«Але потім згадую, заради чого всі ці жертви, – каже капелан. – Віддаюся в руки Божі й розслаблююся. За 20 років практикуючого християнства я навчився довіряти Господу. І Він ще жодного разу мене не підвів. Завжди трапляються підробітки, аби вистачило прогодувати сім’ю». 

До речі, дружина капелана Тетяна теж їздить із чоловіком на фронт. Жінка зрозуміла: краще з ним у смертельній небезпеці, ніж самій у безпечному очікуванні. Сергій навіть не намагався заперечувати проти відчайдушного рішення дружини. «Я розумів, що тут без варіантів», – усміхається Фрост. Уперше разом на передову подружжя вирушило торік на Великдень. Дітей, а їх у пари двійко (хлопцям 12 і 16 років), залишили на батьків. У зоні АТО Тетяна відразу знайшла свою нішу – почала координувати волонтерську допомогу, яка надходила в «Госпітальєри».

Фрост каже, що, незважаючи на суспільне незадоволення теперішнім станом країни, треба дивитися на перспективу. В історії поступ міряється десятиліттями. Тим паче з такою молоддю, як нині в Україні, взагалі не варто хвилюватися за майбутнє держави. «Після років перебування на війні я розумію, яким абсурдом було із дерев’яним щитом бігти на «беркута» з автоматом, як це робили відважні молоді люди на Майдані. Гарячі серця. Ними рухала ідея», – зауважує Сергій Мороз.

Фрост каже, що війна змінила його. Тепер він простіше ставиться до багатьох речей. Капелан розповідає, що на війні емоційно легше: там або чорне, або біле; або друг, або ворог – все чесно і зрозуміло. Там тебе раді бачити, бо тебе справді раді бачити. 

Наталя Мостова, журнал Місто


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 14.01.2017 17:01