Історії з АТО. Третя війна рятувальника Івана Ремеза

В житті диспетчера Рогатинського райвідділу Державної служби з надзвичайних ситуацій (ДСНС) в області Івана Ремеза випало три війни – Афганістан, Югославія, Донбас. Забагато як на одну людину, яка обрала мирну професію медика, але, мабуть, така доля, – каже Іван.

Недавно він повернувся з тої війни, яку досі називають АТО, де пробув понад рік. Коли у третій хвилі мобілізації прийшла повістка до віськкомату, Іван навіть не думав шукати якісь причини уникнути призову, знав, його багатий бойовий досвід неодмінно згодиться, і не одному врятує життя. Хоча розповідає про цей останній рік неохоче і мало, надто свіжі спогади, пише Репортер.

…Півтора місяці на навчальному полігоні дали можливість відновити колишні навички і вміння, але реальність виявилася набагато жорстокішою і несподіванішою за весь його попередній досвід.

Першим його військовим пунктом став Маріуполь, потім були Краматорськ та Авдіївка. Згадуючи свою службу, каже, що найважчими були перші півроку, довелося звикати до багатьох речей, абсолютно несумісних з людськими уявленнями про добро і зло, довелося побачити чимало, але найжахливішим епізодом вважає той, коли бойовики розстріляли автобус під Волоновахою у січні цього року: тоді загинули 12 і отримали поранення 17 мирних мешканців. Іван Ремез був серед тих, хто витягали з понівеченого автобуса загиб­лих і поранених. Все життя він був певний, що війна – чоловіча справа, тож коли на ній гинуть беззахисні і безпомічні жінки і діти – до цього не можна звикнути ніколи.

Але емоції на війні – штука зайва, важить холодна голова і бойовий досвід, і тут в нагоді, якщо так можна сказати, стала служба в Афганістані. Про Афганістан йому набагато легше розповідати, ніж про АТО. Коли прибув до Маріу­поля, автоматично згадався той день, коли його рота приземлилася на аеродромі Кабулу, ніби це відбулося вчора – адже вони відразу потрапили під обстріл і враження від нього було не з приємних. Перший бій запам’ятався також назав­жди – з-під куль та снарядів він виносив на собі хлопців, надавав, кому потрібно, першу медичну допомогу: страх не покидав його ані на мить, але про це ніхто не знав, так глибоко він ховав його в собі.

Окрім надання медичної допомоги на полі бою, він також брав участь у військових операціях – був членом десантно-штурмової бригади, яка брала у пустелі каравани зі зброєю, що йшли з пакистанського кордону. Свою медаль «За бойові заслуги» він отримав в Афганістані. Його служба у зоні бойових дій тривала півтора року і закінчилася символічно – саме Іван Ремез супроводжував радянські колони під час проходження через славнозвісний міст Дружби. Також він брав участь у зустрічі з президентом Афганістану та отримав з його рук медаль «20 років афганської революції»…

Після демобілізації повернувся у рідне село, закінчив медичне училище, але бути медиком вже не хотілося: надто багато крові та смертей він набачився в Афганістані. Роки пропрацював трактористом у рідному колгоспі, а потім його доля знову круто змінилася – у 1995 році Іван Ремез записується у добровольчий батальйон і бере участь у військовому конфлікті в Югославії – з кінця 1995 до початку 1996 року – стояв на блокпостах, охороняв вантажі, брав участь у збройних сутичках.

У 1996 році за сімейними обставинами переїхав у село Княгиничі Рогатинського району і прийшов працювати диспетчером у пожежну охорону. Бо каже, що ця служба була чимось схожа на військові будні: вимагала мужності, відваги, великої відповідальності, готовності в будь-яку мить прийти на допомогу людям. Свій перший виїзд на пожежу пам’ятає добре – у Рогатині горіла господарська будівля. Тоді Івана вразила сила вогню, а потім його охопило горде усвідомлення того, що її вдалося подолати. І саме в пожежній охороні з ним трапилася історія, яку він пам’ятатиме теж все життя,

Під час міжнародного меморіа­лу з пожежно-прикладного спорту, який відбувався в травні 1999 року на стадіоні імені Героїв пожежних в Івано-Франківську, до нього підійшов учасник зі збірної команди Узбекистану і подякував йому за порятунок. Як з’ясувалося, саме Іван Ремез виніс його з поля бою у вже далекому Афганістані. Цього епізоду він не пам’ятає і не може пам’ятати всіх, кого врятував, бо їх було досить багато, а от вони пам’ятають свого рятівника навіть через роки…

І, звичайно, Іван Ремез навіть не міг собі подумати, що мине ще 15 років і він знову виноситиме з поля бою поранених. Скільком людям врятував життя Іван у зоні АТО, він також не знає, не рахував. Крім того, з нього вийшов чудовий розвідник, він виконував завдання, про які не хоче й не може говорити. Зрештою, ще десь «гуляє» його представлення до ордена, і Іван Ремез каже, що навіть не знає, до якого, але здогадується, за що. І це буде його дев’ятнадцята бойова нагорода, і додає, що, очевидно, в певному сенсі, незважаючи на мирний фах і на позір зовсім не богатирську будову тіла, він створений для війни, бо саме в екстремальних ситуаціях загострюється інтуїція, слух та зір, тіло стає слухняним і невагомим, адже за всі три війни не отримав жодного поранення чи контузії. Але ця війна – найгірша з усіх, на яких йому довелося побувати, бо не знаєш, хто і де твій ворог, все заплутано і надто складно для простого солдатського розуміння.