Кіно зміцнює державу

news-image: Кіно зміцнює державу
2017-й — рік ювілейний для обласного осередку Національної спілки кінематографістів України. В грудні організація відзначатиме 20-річчя з часу заснування. Отож є гарна нагода, щоб поговорити про українське та прикарпатське кіно.

Про це поспілкуємося із засновником та головою Івано-Франківського осередку Національної спілки кінематографістів України, кінооператором, режисером, автором документальних фільмів, фотохудожником Юліаном Яковиною. Він розповість про розвиток прикарпатського кінематографа, здобутки та напрям роботи  організації, а також про культові українські стрічки і найкращі сучасні кінороботи, пише Галичина.

— У грудні цього року минає 20 років Івано-Франківському обласному осередку Національної спілки кінематографістів України. Як організація змінилась за цей час?

— Насамперед чисельно: з чотирьох членів спілки до 14-ти. Сьогодні Івано-франківський осередок є цілком самодостатньою обласною кінематографічною організацією у складі Національної спілки кінематографістів України, що в силі вирішувати найскладніші питання щодо розвитку кіномистецтва в регіоні зокрема та Україні загалом.

— Що найважливіше за 20-річну історію організації можете виділити?

— Насамперед професійне зростання. Заключним акордом творчих здобутків осередку став вихід у світ навчального посібника у двох книгах Марії Вайно «Сценарна майстерність». За оцінкою Національної спілки кінематографістів України, наша обласна організація є однією з найкращих у складі НСКУ.

— Наскільки обласному осередку вдається розвивати кінематограф в області? Чи достатньою є увага влади до цієї галузі мистецтва?

— Вдається — з великими потугами. Самостійно. Популярні в регіоні телевізійні документальні фільми Василя Нагірного з історії нашого краю. Успішно працює на теренах Прикарпаття «Студія документального кіно Мирослава Бойчука», знімає невеличкі журналістські кінорозслідування, що розповідають про особистостей нашого краю. Мирослав у цей час працює над унікальною стрічкою про видатну художницю Прикарпаття Параску Хому. Триває робота студії над фільмом про славетного барда Тризубого Стаса, визначну духовну особистість митрополита Андрея Шептицього.

Щодо влади, то завжди шукаємо компроміс у вирішенні фінансування. Останні наші звернення до міської влади залишились безрезультатними. Але все-таки надіємось на розуміння владою того, що культурне життя регіону залежить і від неї.  

— За 20 років як змінився український та прикарпатський кінематограф?

— Час — руйнівник в хорошому розумінні слова. Час руйнує стереотипи бачень. Прикарпатський кінематограф став конструктивнішим у творчому плані, доступнішим для глядача. Цікавою творчою роботою є експериментальна стрічка «Небесний Хрест» Ольги Терешкун. Новітніми цифровими технологіями молода авторка з івано-Франківська, член осередку, зробила цікаву відеооповідь про Василя Дзівінського — сотника українських січових стрільців й УГА, провідника УПА. 

— Ви багато працюєте з молоддю. Як гадаєте, наскільки кіномистецтво є популярним серед молоді в професійному ракурсі і чим воно насамперед приваблює чи відлякує її?

— Низький рівень кіноосвіти в державі значною мірою позначається на глядачеві, особливо молодому. Адже кінематограф має свою мову, без якої справжнє сприйняття фільму майже неможливе. Тому осередок намагається виправити прогалини кіноосвіти в регіоні. Скажімо, до Дня українського кіно ми проводимо зустрічі зі школярами міста в обласній юнацькій бібліотеці. Молодь вони приваблюють, адже це захоплива подорож у кінематографічний світ.

— Побутує думка, що загострення російсько-українського конфлікту позитивно вплинуло на розвиток українського кіно. Мовляв, після перекриття руху російського «мила» на українських теле- та кіноекранах почало все більше з’являтися вітчизняних фільмів, анімації, серіалів. Наскільки цей продукт є високоякісним та конкурентоспроможним?

— Те, що перекрили рух російського «мила» на українські теле- та кіноекрани, аж ніяк не позначилося на кількості вітчизняних фільмів. Це радше питання стратегії інформаційної політики України, а також інформаційної та культурної безпеки. Український кінематограф, на жаль, залежний від інших чинників. Насамперед від державного фінансування, від уваги держави. Український кінопродукт завжди був високоякісним та конкурентоспроможним на території держав колишньої СНД.

— Чи відчуваєте пожвавлення у світі українського кіно?

— Безперечно. Починаючи з 2014 року держава значно збільшила фінансування українського кіно. Скажімо, у 2016 році вийшла у прокат рекордна для українського кінематографа кількість фільмів — 30. Серед найкращих, на мою думку, «Гніздо горлиці» (реж. Тарас Ткаченко; фільм — переможець Одеського міжнародного кінофестивалю, 2016 рік); «Жива ватра» — документальна стрічка з життя вівчарів українських Карпат (реж. Остап Костюк; здобув безліч нагород, зокрема нагороду за операторську роботу на «Salem Film Fest», 2016 рік, США); «Микита Кожум’яка» — перший український анімаційний 3D-фільм (реж. Манук Депоян, отримав контракти у 15-ти країнах світу на Каннському кіноринку, здобув національну кінопремію «Золота Дзира», 2017 рік).

— Які стрічки українського кінематографа вважаєте культовими? Чи є серед них сучасні фільми?

— З раннього українського кінематографа, звичайно, «Арсенал», «Земля», «Звенигора» Олександра Довженка. Далі — феєричний калейдоскоп фільмів «школи українського поетичного кіно» — унікального мистецького явища 60—70-х рр., що і сьогодні має вплив на розвиток світового кінематографа. З роками вкотре повертаєшся до перегляду фільмів «Мамай» (реж. Олесь Санін, 2003 р.); «Молитва за гетьмана Мазепу» (реж. Юрій іллєнко, 2001 р.).


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 22.09.2017 07:14