Країна агресор продовжує використовувати релігійний фактор в гібридній війні проти України

В умовах гібридної війни, коли Україна протистоїть збройній агресії сусідньої держави, наші вороги намагаються використати релігійний фактор в своїх інтересах. І найголовніша духовна зброя нашої перемоги, те чого боїться ворог – це наша єдність.

Саме тому атаки спрямовані, в першу чергу, на те, щоб розколоти нашу державу і розхитати її зсередини.  Для цього, проросійські сили спрямовують усі зусилля на дискредитацію УГКЦ та її відомих релігійних постатей та як наслідок намагаються вплинути на дестабілізацію релігійної обстановки в Україні. Для цієї брудної роботи вони використовують проросійсько-налаштованих як окремих осіб (експертів, представників духовенства і т.д.), так і організації, різного роду обєднання чи спілки. 

Варто відзначити, що насамперед РФ використовує маніпулятивні прийоми з використанням глобальної мережі Інтернет, оскільки це потужний ресурс який має можливість впливати на думки та свідомість наших громадян. Такими прикладами є акції по дискредитації основоположника УГКЦ А. Шептицького, нехтуючи при цьому аналізом тогочасних історичних подій. Крім того «російський слід» спостерігається і в подіях щодо недавної презентації книжки «Два царства» авторства єпископа Станіславівського (1904-1945 рр.) блаж. Григорія Хомишина, яка стала своєрідним ножем в спину пам’яті митрополита, також в Інтернеті можна знайти ряд статей, які в негативному ракурсі демонструють діяльність церкви у той чи інший період часу.

Виникає питання чому? Тому що  для Росії УГКЦ – це камінь спотикання, бо вірним і духовенству, попри репресії, вдалося зберегти свої традиції, обряди і відродитись з руїн.

Шановні читачі, пропонуємо вашій увазі окремі нариси життя та діяльності митрополита А. Шептицького.

Його першою та найголовнішою метою на кожному становищі, яке він займав, було вести душі свого стада до Господа Бога. Водночас як син свого народу прагнув усе своє життя допомагати українському народу в його русі до незалеж­ного життя у власній державі. Уже як єпископ Станиславова він дуже чітко висловив у першому посланні — від 2 серпня 1899 року — немовби своє кредо: “Бо я— українець з діда-прадіда. А Церкву нашу та святий наш обряд полюбив цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя” (Твори, с. 21).
Вступаючи на митрополичий престол 17 січня 1901 року, Митрополит на привітання відповів, що тільки любов до свого народу спонукала його прийняти на себе цей важкий обов’язок митрополита. У своїх натхненних посланнях Митрополит звертається до вірних, у то­му числі й до провідної верстви, щоб усі подавали приклад християнського життя, і закликає любити свій народ, виявляти справжній патріотизм. Подаючи при­клад зі Святого Письма, Митрополит пише: “Христос, що плакав над Єрусали­мом, передбачаючи його загладу, і після нього Святий Апостол Павло, що готовий був життя своє віддати за своїх братів по крові, вони дійсно любили свій нарід. І не тільки що не забороняли патріотизму, але ще й вщіплювали його”.

Реальним патріотизмом Митрополит розбудовував кожну ділянку суспільного жит­тя і клав ті цеглинки, які були потрібні для розбудови сильного державного організму. А тими цеглинками були допомога культурним установам (“Просвіті”, “Сільсько­му господареві”, Науковому Товариству ім. Шевченка, “Рідній школі”, “Пласту”), заснування Національного Музею, Земельного Банку Гіпотечного, Народної Лічниці, гімназії Малої Семінарії у Львові та Рогатині, щоби дати змогу нашій моло­ді закінчити середню освіту, коли польська влада закрила деякі гімназії. Здебільшого згадані установи користувалися допомогою та опікою Великого Доб­родія, котрий творив те підґрунтя в його громадсько-державотворчій діяльності. Де була потреба, там Митрополит допомагав також у політичних спра­вах, бо, як пише д-р Кость Левицький, Митрополит сказав, що “справу українську уважає за свою та, що між нами не може бути дисгармонії” (Левицький К. Укра­їнські політики, ч. II, с. 20).

Як тільки почалася Перша світова війна, російські війська вдерлись у Галичи­ну й одразу заарештували Митрополита Андрея, вивізши через Київ углиб Росії. Там Митрополит перебував до революції 1917 року. Після падіння царату Митро­полит був звільнений із неволі та приїхав до Петербурга, де його сердечно вітала петербурзька українська громада. Після кількаденного перебування в Петербурзі 24 квітня 1917 року Митрополит виїхав до Києва, залишивши листовний при­віт і подяку Національній Раді Петербурга. Цей лист — прекрасний документ, який свідчить про щирий патріотизм і соборницьке ставлення Митрополита до всього українського народу, незалежно від віросповідання та кордонів. Митро­полит писав:
Як єпископ-душпастир, якого обов’язком була праця для вічного і дочасного до­бра свого народу, він молився за нашу Україну, за наш український нарід.

У критичні часи, коли вирішувалася доля українського народу, Митропо­лит як патріот і державний муж намагався допомогати українській дипломатії сво­їми зв’язками. Зусиллями Митрополита Ватикан “де-факто” визнав Українську На­родну Республіку. Папа Венедикт XV прийняв на аудієнції 25 травня 1919 року графа Михайла Тишкевича, а 13 лютого 1920 року Папа іменував о. Джованні Дженокі Апостольським Візитатором України. Кардинал Ґаспарі, державний сек­ретар Ватикану, написав 16 червня 1919 року листа до Головного Отамана Петлюри, що означало, що Ватикан визнав Українську Народну Республіку.
1939).

За німецької окупації, коли ОУН проголосила українську державу 30 чер­вня 1941 року, Митрополит 1 липня 1941 року видав власне коротке звернення, в якому висловлював свою радість із цього приводу. Митрополит писав: “Від Уряду очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узгляднювали б потреби й добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віроісповідання, народности й суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі Твої праці, Український Народе, і нехай дасть усім нашим Провідникам Святу Мудрість з Неба”.
Наприкінці грудня 1941 року Митрополит видав Пастирський лист, який має історичну назву “Як будувати Рідну Хату”. Це історичне послання почи­нається такими словами: “Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна ХАТА — БАТЬКІВЩИНА”.

На завершення хотілось би сказати, що постать А. Шептицького заслуговує високої поваги, давайте спільно недопустимо очорнити його постать. Для української держави і на даний час незмінною залишається повага до свободи совісті та релігійних почуттів українських громадян.

Збережемо церковний мир та злагоду, а відтак зможемо зберегти нашу українську державу!