Людина-скала: Петро Безпалько

news-image: Людина-скала: Петро Безпалько
Він знав, що загине. Якийсь мольфар у горах колись навіщував хлопцеві, що його серце битиметься лише до третього десятка. Петро Безпалько чомусь повірив старому. Але дідок помилився на кілька років.

Боєць змалку мріяв про військову форму, гідно пройшов бої у Косово, де мало не втратив ногу. Однак на 34-му році життя поліг у зоні АТО разом із легендарним генералом Кульчицьким, пише Галицький Кореспондент

«Сину мій, сину… За яку провину ти, мій сину, лежиш у цій домовині?» – «Лежу я, матусю, у цій домовині, щоб краще жилося всій Україні. Прости мені, матусю, за чорну хустину…»

Амбітний воїн

Петро Безпалько народився на Городенківщині. Через деякий час родина переїхала до Івано-Франківська. У 1998 році закінчив загальноосвітню школу-інтернат №1. Навіть посів перше місце у змаганнях з бальних танців, виборовши як приз путівку до міжнародного дитячого центру «Артек». Після закінчення 11-го класу вступив до Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника на юридичний факультет.

Строкову військову службу проходив у Києві у Внутрішніх військах МВС України, на посадах стрільця та командира відділення. Потім півроку працював в охоронному підприємстві. З 2001 року проходив службу в органах внутрішніх справ. Закінчив Чернівецьке училище професійної підготовки працівників міліції. Проходив службу на посаді міліціонера окремої роти міліції швидкого реагування «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області.

З квітня 2004 року по травень 2005 року – патрульний Спеціального миротворчого підрозділу МВС України у складі міжнародних поліцейських сил Місії ООН у справах Автономного краю Косово. Під час виконання службових обов’язків у Косово отримав тяжку травму, внаслідок якої йому навіть мали ампутувати ногу. На щастя, в Києві вдало зробили операцію, і все обійшлося. Нагороджений медаллю ООН «На службі миру».

2006 року вступив до Київського національного університету внутрішніх справ, з 2010 року – Національна академія внутрішніх справ. Продовжив службу в роті міліції особливого призначення «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області: на посаді інспектора групи бойової та спеціальної підготовки, а потім – як заступник командира взводу.

З квітня 2014-го брав участь в антитерористичній операції на сході. Колишні «беркутівці» несли службу на блокпостах навколо захопленого російськими терористами Слов’янська, де також служили добровольці новосформованих резервних батальйонів Національної гвардії України.

29 травня 2014 року Петро Безпалько разом з іншими бійцями івано-франківської спецроти міліції мав повертатись із зони АТО на відпочинок. Близько 12.30 гелікоптер Мі-8МТ (борт «16») Національної гвардії України, на борту якого перебували прикарпатські правоохоронці, після злету з майданчика на горі Карачун був обстріляний з лісосмуги та підбитий терористами. Під час його падіння вибухнули паливні баки. В результаті загинуло 12 чоловік: шість військовослужбовців Національної гвардії, серед яких двоє членів екіпажу і генерал-майор Сергій Кульчицький, та шість представників спецпідрозділу МВС України з Прикарпаття, серед яких і Петро Безпалько.

У 33-літнього загиблого залишилися мати, брат, дружина і на той момент 9-річний син від першого шлюбу, а також 6-літня донечка і 2-річний син – від другого.

Бійця поховали на території Меморіального скверу Івано-Франківська. 20 червня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

Як за стіною

Колишній керівник «Беркуту» в Івано-Франківську Олександр Нідзельський пригадує, що Безпалько був доброю людиною, але задиристим, однак у хорошому розумінні цього слова. І часто говорив руба те, що думав.

Перша дружина загиблого бійця Ілона розповідає, що їхній син Ромчик, як дві краплі води, схожий зі своїм татом, теж має чудовий характер, хорошу пам’ять, неперевершене почуття гумору, добре вчиться, особливо успішний у математиці, а ще обожнює бокс і футбол. Ніколи не сидить на одному місці.

Рідний брат загиблого бійця Сергій каже, що Петро був дуже компанійським і харизматичним, мав справжній талант моментально заводити знайомства.

«Він був… справжній, – каже дружина Наталя Безпалько. – Якийсь не такий, як усі. Я з ним була, як за стіною. Знала, що він вирішить усі проблеми, усе зможе, усе порадить – людина-скала. Мав сталеву силу волі. Наприклад, сказав, що наступного дня кине курити – більше жодного разу до рук цигарку не брав».

Дружина з дітьми

«Тасю, все добре»

Пара познайомилася в Калуші, звідки родом Наталя. Дівчина тоді прямувала вулицею до подруги. А Петро разом із колегами якраз виконували чергове завдання і стояли в Калуші біля перехрестя. Наталя все життя ставилася скептично до міліціонерів, тому спершу навіть уваги не звернула на залицяння «беркута»: «Красуне, можна з вами познайомитися?» – «Ні, звичайно. Я на вулиці не знайомлюся». – «А де?» – «В бібліотеці». – «Коли ви будете у бібліотеці, аби я теж туди прийшов?» Так Петро пройшов поруч із Наталкою десь із півкілометра – геть забув про роботу. Закохався з першого погляду. Норовлива калушанка теж розтанула, адже новий знайомий був такий веселий, засипав жартами і цікавими історіями. Виходу не було – дівчина здалася. А ще їй запам’яталася неймовірна посмішка – така тепла і щира. До речі, на надмогильному пам’ятнику зображене фото, де Петро усміхається. Так дружина захотіла, бо саме таким запам’ятала свого коханого.

«Петро ніколи не розказував про свої неприємності, хоча потім виявилося, що їх було доволі багато, – розповідає вдова. – Ні друзі, ні сусіди не бачили його в поганому гуморі. Такого поняття, як поганий настрій, для мого чоловіка просто не існувало. Завжди був позитивний, і коли я потім дізнавалася про його проблеми, просто й досі не уявляю, як він усе це переживав у собі».

Коли поїхав у зону АТО, було те саме. Коли тільки дружина не зателефонує – він завжди в гарному настрої. «Тасю, все добре». – «Петю, ну як добре, якщо казали по телевізору, що у вас обстріли?» – «Тасю, що ти дивишся той зомбоящик! Не слухай нікого. У нас все нормально. Ще трохи, і я приїду додому…»

Щастя – в дрібницях

На весіллі боєць прошепотів своїй коханій на вушко: «Я зроблю все, щоб ти ніколи не пошкодувала, що вийшла за мене заміж. Лиш єдине прошу – ти мусиш поставитися із розумінням до моєї роботи».

Безпалько обожнював свою роботу, тим паче ще з дитинства мріяв стати міліціонером або військовим. Зазвичай Петро постійно мусів бути на роботі, навіть на Новий рік – лиш на годинку міг додому вирватися.

Але якщо вже випадала вихідна днина, то відпочивали завжди всією сім’єю. Часто у горах, іноді вибиралися порибалити. Потім упійману здобич Петро любив сам і готувати. Він спершу чистив рибу, а потім обов’язково маринував за власним особливим рецептом.

Поки Петро був живий, Наталя часто казала йому, що дуже би хотіла поїхати до моря. Чоловік все обіцяв, що трохи пізніше: то часу не вистачало, то з грошима скрутно… Хоча боєць так сильно кохав свою дружину, що йому було надзвичайно важко щоразу відмовляти. «Я й досі почуваюся винною за ті дрібні докори щодо моря, – сумно каже Наталя. – Після загибелі Петра управління міліції виділило нашій сім’ї путівку на море. Я тоді сиділа на узбережжі, почувалася нещасною і самотньою – шалено не вистачало Петра, і думала: «Ти ж так хотіла на море – на, маєш…». Щастя – не в морі, не в грошах чи фешенебельних курортах. Щастя – в дрібницях, в обіймах коханої людини. Знаю, це звучить банально, але це таки правда».

Попри відданість своїй роботі, Петро ніколи не приносив її додому. Навпаки – постійно охороняв своїх діточок і дружину від зайвих буденних клопотів. Малечу сам відвозив до дитсадка. У поліклініку дружина ніколи не йшла сама з дитиною, Петро завжди їх супроводжував. Після загибелі бійця до вдови зателефонувала дільнична лікарка, аби висловити співчуття, медик плакала в слухавку, казала, що в неї на дільниці більше немає таких дбайливих татусів.

Старша донечка Настуня була його принцесою, в них обох постійно були свої секрети. Коли дівчинка була ще геть маленька, то часто любила казати: «Я така гарна! Добре, що я вдалася в татка». Все, що було найкраще, Настуня прив’язувала до татуся.

Петро настільки опікувався своєю сім’єю, що після його загибелі в дружини почалася паніка: «Як же тепер жити? Я без нього не впораюся!» Впоралася. Нещодавно колежанка сказала Наталці, що вона стала дуже схожою на свого Петра: вольовим характером, впевненою поведінкою, манерою спілкуватися…

Тато більше не приїде?

У день, коли Петро загинув, у донечки був випускний у садочку. Дівчинка говорила: «Мамочко, сфотографуй мене, нехай татко подивиться, яка я була принцеса». А через дві години його не стало, і цю фотографію більше немає кому показувати… Наталя з донечкою навіть не здогадувалися, що Петро саме в той день планував зробити їм сюрприз і повернутися додому. Таки повернувся, але в труні.

Дівчинка все переживала, та й досі переживає, в собі. Спочатку казала, щоб відвезли тата до лікарні і, можливо, там його вилікують. Потім Настуня казала, що їй снився татко, він ожив і прийшов додому.

Якось Наталя улітку вийшла з Настею надвір погуляти. Назустріч бігла подружка дівчинки: «Настінька, ми з татом йдемо запускати повітряного змія! Ходімо з нами!» У маленької красунечки очі наповнилися слізьми, вона підійняла голову до мами: «Мамо, а наш тато хіба зовсім не приїде? Взагалі ніколи?»

Наталя цілий рік водила дитину до психолога – дівчинка дуже боялася лишатися сама. Навіть коли мама заходила до ванної кімнати, Настуня одразу перепитувала: «Мамо, ти там є?» Казала: «Тато не вернувся, і ти можеш не вернутися. Що я буду сама робити? Женя ще маленький. Як я йому їсти буду готувати?»

З дітьми

Синочок Євген на той момент не розумів, що сталося, і постійно чекав, що тато має приїхати. Коли хлопчик бачив, що приходять люди в формі, то біг до них, думаючи, що то його татко. Довгий час Наталя не розповідала синові правду – не могла. Одного разу вони з Євгенчиком були в гостях у Наталчиної подруги, прийшов із роботи її чоловік, і назустріч побігла його доня. Женя й собі теж побіг. Тут дівчинка раптом повернулася і відрізала: «Не йди до мого тата! Це мій тато! А в тебе тата немає!» Бідолашне хлоп’ятко не розгубилося: «В мене є тато. Він просто на роботі. Правда, мамо?» Наталці забракло духу сказати синочку, що дівчинка має рацію. Зрештою довелося все виповісти – так не могло тривати вічно. Тепер Женя знає, що татка більше немає, бо він на небі.

«Женю, який наш татко був?» – запитує мама в синочка. Малий, не міркуючи ні хвилини, вигукує: «Герой!»


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 10.10.2017 05:19