Майстриня-ліжникарка Ганна Копильчук: Усе, що ми робимо, — на віки


Моє знайомство з майстринею-ліжникаркою Ганною Копильчук на відкритті її виставки в обласному краєзнавчому музеї почалося із, так би мовити, культурного шоку.

Бо розповідаючи про власні рукотвори, вона першим назвала ліжник «Росийський»... Я зауважила: «А хіба в Яворові ще досі не перейменували цей традиційний ліжник?». І почула у відповідь: «Назва його походить від слова «роса», і в Яворові його завше називали з наголосом на О, то за совітів якось так злегковажили і віддали назву іншому слову — нібито від «Росія». Далі ми говорили про те, як вибрати ліжник на базарі, як вберегти його від молі і які із цих виробів нині в моді, пише газета Галичина. А я тішилася, що маю такий росяний — рОсийський ліжник, котрий мені виткала моя однокурсниця з Яворова Оксана Лосюк, викупавши його не лише у бурхливому валилі, а й в росах.

— Пані Ганно, сьогодні в тренді смужка, і у вас теж є багато таких ліжників. Вони популярні?

— Вони популярні, бо їх легко ткати — не треба думати, не треба вкладати, ні рахувати. Їх найлегше ткати,  а нетрадиційні фантазійні — то вже інша справа. 

— А як розпочинається ваша робота — творча?

— Я маю перед собою мішок вовни, висипаю, розкладаю за відтінками і тоді думаю, що можу з того створити.

— А як уникнути неправдивого ліжника, скажімо, коли ти обираєш його на базарі. Як не купити підробку?

— Ліжник якісний тоді, коли густа основа — ота нитка, що йде повздовж, вона має бути густо, тоді нитка стоїть довго і не лізе вовна. Коли ж основи мало, вона рідко стоїть, тогди вже вовна вилазить і ліжник з часом полізе.

— Вовну ви фарбуєте самі, якщо то не пастельні відтінки, тобто природні, а такі яскраві, як на деяких ваших виробах?

— Вовну ми купуємо на Закарпатті, бо овець нині в нас стільки нема. На Прикарпатті вовни нема, а на Закарпатті їх тримають по багато — нерідко й по дев’ятсот овець. Там їх тримають, бо звідти близько до Євросоюзу, і в них європейці дорого купують їхні сири, а  нам лишається вовна. Овече м’ясо закуповують на шашлик. Донедавна ту вовну вони спалювали. Ми близько живемо, бо ж сусіди, і полишені самі на себе в цій державі, тому так собі співпрацюємо. Колись в Яворові був колгосп, що утримував 18 тисяч овець. Сьогодні у нас якщо є вівці, то лиш напоказ. То нас  сусіди — Закарпаття — і рятують. Нині ми в них купуємо немиту вовну і все решту робимо самі. Миємо, сушимо, питлюємо,  сортуємо. Ну, то є копітка робота, то є дуже важка робота.

— Не всі знають, що є два види ліжників — от одні такі гладкі, а інші — пухнасті.

— Робота є одна і та сама, просто в одних вигляд ніби повсякденний, а в інших — святковий. Це нечесані і чесані ліжники. Хто який хоче, такий собі і замовляє. Тут, на виставці, у мене майже всі ліжники чесані тільки на один бік, але є й такі, що зовсім не чесані.

— Розкажіть про ваші авторські роботи. Не можу відвести очей від отого яскравого жовтогарячого. Ніколи такого не бачила.

— Це «Карпатська осінь». Отака у нас червона, жовтогаряча осінь. Трохи жовтого, багато жовтогарячого, трохи зеленого — і так поступово ми вигораємо, рухаючись до зими. А оцей —  «Весняне небо».  Той ліжник має назву «Кавалєрські очі», і його ткали у нас вже дуже давно. 

— То він все-таки авторський.

— Так, це відновлений давній ліжник.  Я люблю різні ліжники робити. Бо не може людина одним жити, це страшні люди, котрі одним лише жиють. Хтось замовить, щось намалює — і мені одразу хочеться тото виткати. Бувають такі малюнки дуже складні, у нас в селі ніхто не приймає — посилають до мене, а я думаю: «Попробую!». Тут, на виставці, не є складні ліжники, я ткала набагато складніші. Вдома маю ще п’ятдесят. Може, й кращих. Приїздіть — побачите.

— А де всі інші — розійшлися світами? Вам не шкода віддавати працю своїх рук?

— Багато розійшлося, я їздила по закордонних ярмарках. А чого шкодувати, я з того жию: замовили — забрали. Нема такого, щоб я шкодувала чи не могла віддати, я нікому нічого не шкодую, витчу, віддам і другий витчу.

— Буває таке, що ліжником пробує поласувати міль. Який вихід?

— Вихід один. Ліжником треба користуватися, тоді міль чує запах тіла, дезодоранту, шампуню і не буде його їсти. Міль тоді гризе ліжник, коли він складеним лежить на полиці. 

— Пані Ганно, а хто зробив перший ліжник у вашому селі? 

— Ой, я не знаю цього, мене вчили тато, дід і мама. А хто зробив перший? Була Параска Король, майстриня, але вона вже просто навчала кращими їх робити — з узорами. Уже в п’ять років я прєла. Мій дідусь і бабуся були талановитими ліжникарями, мої мама — теж. І я після уроків цілий чєс цим займалася. 38 років у мене професійного стажу.

—  Вам допомагає чоловік завжди? Тут він також від вас не відходить.

— Так. Я народилася 14 лютого — на день святого Валентина, а він також у цей самий день, тільки на шість років старший. Він мій помічник і все на світі.

— Пані Ганно, а що є найважчим у цій роботі?

— Найважче — виткати, коли є дуже складний рисунок, тоді важко виткати, бо щораз дивишся то вниз, то вгору. Але я як напруся, то обов’язково зроблю. Важкою є й фізична праця — помити, посушити і все зібрати докупи, і для цього треба багато сили фізичної. 

— А часу ця робота забирає скільки, якщо рахувати дні?

— Тиждень — це так, дуже скупо. Бо помити вовну, відтак її просушити. Потому відвезти в граблі, і це лиш один механізований процес, бо у нас є граблочесалка.  Принести, попрясти і віткати — це вже є п’ять днів. Валило — шість днів. Валило — це приватна власність, сходив і приніс назад. Там є люди, котрі за це відповідають, ми їм платимо гроші. Далі вичесати в той самий день. Але у просторі маємо два дні, бо  ліжник сохне один день. Тому набирається тиждень, бо неділя — неробочий. Так буде, коли ми маємо десять кіля немитої вовни і один ліжник будемо робити. Але нас рятує те, що ми беремо багато вовни і цілий день миємо, сушимо і маємо вовну про запас, а не лише на один ліжник. Ми цілі дні це робимо. Поки сохне, я вже тчу. Так ми весь час — в процесі творення ліжників. До 12-ї ночі щодня. Все, що ми робимо, робимо на віки. Ліжник сто років буде служити.