Наталя Чаплинська: Баталії формують сіль і ядро нації

news-image: Наталя Чаплинська: Баталії формують сіль і ядро нації
Депутат Івано-Франківської обласної ради Наталія Чаплинська – психолог, голова обласної громадської організації «Центр допомоги «Людина», директор БФ «Інтегро», один із 15-ти в Україні сертифікованих експертів-тренерів ПРООН з протидії насильству в сім’ї та з гендерних питань.

З часів Євромайдану керує центром психологічної допомоги учасникам АТО, майже 10 років очолює дитячо-юнацьку студію енергетиків, де займається з дітьми формуванням здорових і мудрих громадян України. У відвертій розмові – розповідь про очікувані та вже сущі психологічні ризики для України як незримий спадок війни і перепони на шляху формування національної свідомості, пише газета Галичина.

- Наталіє Любомирівно, які, на ваш погляд, сьогодні найбільші психологічні ризики переживає Україна?

– Мабуть, те, що люди, які про­йшли війну, мають дуже серйозні відхилення у поведінці і спілкуванні з суспільством. Але від цього щонайперше страждатимуть їхні сім’ї, а вже відтак – суспільство. Тож на перспективу ці ризики – не дуже втішні.

Звичайно, не можна всіх однаково обрамлювати. Якщо проілюструвати у відсотках, то наслідки війни для учасників бойових дій різні. Приблизно 30–35% не відчують якихось особливих змін у своїй поведінці, хіба що набудуть більше стриманості, розсудливості й мудрості. Як правило, у цей відсоток потрапляють люди високодуховні, свідомі того, де вони були, а також сильні духом, стійкі до стресів. Такі люди мудрі, вони – сіль нашого народу. Не завжди публічні, здебільшого спокійні й урівноважені, але до їхніх слів ми прислухаємося. Такі люди були у всі часи, зокрема і в Україні. і сьогодні вони також формуються під час військових дій. Як не парадоксально це звучить, але попри те, що кожна війна – це страх, вона має й деякі позитивні сторони, які формують ядро нації.

Ще третина – люди, які розуміють, що пройшли війну, знають, що можуть бути емоційними, але через свою активність і динаміку відкидають війну.

Найскладніша та група, яка не може дати собі раду – вона завжди буде «воювати», навіть у мирний час такі люди шукатимуть відчуття війни. Їх – до 10%. Ще 10–12% – з діагнозом «пост­травматичний стресовий розлад», ми його ще називаємо «в’єтнамським» чи «афганським» синдромами або ж просто – «післявоєнним» синдромом. Наше завдання – щоб таких людей було щонайменше. І чим швидше після участі у військових діях такі люди, навіть не розуміючи, що з ними відбувається, звертаються до нас, тим швидше і якісніше можна їм допомогти. Якщо ж вони цього не зроблять, то захворювання про­гресуватиме неспинно.

Якщо людина не спить, проявляє агресію, – потрібно негайно звертатися до психолога. А ми надамо посильну допомогу, і людина усвідомлено зможе себе контролювати. Треба знати, що алкоголь чи наркотики у таких випадках можуть призвести до найгірших наслідків. Бо неконтрольованість – це агресія, домашнє насильство, від якого щонайперше страждають рідні, відтак і суспільство. Така дорога веде до криміналу.

- Може, це такою мовою говорить оголене відчуття справедливості?

– Ні, це не оголене відчуття справедливості, а просто агресія. Бо за оголеного відчуття справедливості людина мудра, чітко знає, що хоче, йде на контакт з іншими. До речі, саме агресія і страх рятували людей під час війни на передовій, завдяки їм вони виживали. Вони залишилися живими, повернулися і позбулися страху, але не можуть відмовитися від агресії. Ні, ніколи не слід казати, що всі наші хлопці-захисники агресивні. Таких – до 10%. Терапія, якою ми займаємося з ветеранами війни, може тривати від одного чи двох місяців – і до декількох років.

- Чи кожна війна формує такий національний стрижень держави?

– Так, кожна. І це давно доведено. Ми спираємося на європейські і світові дослідження. Йдеться про людей, які через війну не просто зрозуміли цінність життя, а продовжують культивувати життєву мудрість, щоб його зберегти.

- В Україні вже такий стрижень нації сформовано? Адже скільки випробувань лягло на наш народ у різні часи...

– Думаю, що ні – лише на етапі формування. Задумаймось, хто переможець у Другій світовій війні... Фашистська Німеччина чи Радянський Союз? Перемога – це не просто звільнення території і означення її прапором переможця. Німці покаялися й усвідомили пережите. Я ви­вчала в Німеччині деякі аспекти психотерапії. Мені розповідали, що для єднання нації, для збалансування внутрішньої боротьби у собі кожен німець пройшов двомісячну психотерапію для розуміння себе як людини і громадянина Німеччини – як нащадка фашист­ського руху, так і антифашист­ського.

- Це частина державної політики Німеччини?

– Так, цілковито. Маю велику ідею на майбутнє, щоб і ми попрацювали з собою. і маємо для цього всі можливості. Адже в нашій державі є люди і з заходу, й зі сходу. Ми – одна нація, але ми цього не відчуваємо. Тому що в нас домінує глибока генетична пам’ять виживання. і від цього ми не можемо оговтатися. Маю добрий досвід, коли ми – 30 жінок України, ще 20 років тому, образно кажучи, «знизу» порушили питання перед державою про торгівлю людьми за кордоном, про українське рабство не лише заробітчанське, а й сексуальне, а також – протидію насильству в сім’ї. Тож і завдяки цьому сьогодні маємо в Україні рух, державну програму протидії насильству у сім’ї.

- Не запізнюємося?

– Ні, ми рухаємося вчасно. Коли я стажувалася у США, то побачила, що в них лише трохи вищі якість обслуговування та швидкість реагування на ті чи інші проблеми.

- Яка, на вашу думку, роль психологів у роботі Центру допомоги постраждалим від насильства у сім’ї, який може бути ще до кінця року відкритий в Івано-Франківську?

– Як і лікарі, психологи мають вузьку різноманітну спеціалізацію. Психологія – окремий і великий шмат роботи. Дитяча психологія, шкільна, доросла, соціальна. Кожний напрям має свою специфіку. 

І, наприклад, психолог, який працює з жертвою, не зможе працювати з кривдником. Наше суспільство – під знаком війни і начинене агресією. Вона – всюди. Тому що війна залишає свій відбиток. З одного боку, війна – це рух і зміни в суспільстві та психіці громадян, а з другого – ­агресія, що прогресує. Найбільше сьогодні потерпають від домашнього насильства родини учасників АТО, а ще – родини правоохоронців.

- А родини заробітчан? Чи може так званий «заробітчанський синдром» бути чинником агресії в сім’ї? Минуло півтора десятка років з часу збурення «четвертої хвилі» української трудової міграції, а сьогодні вона знову спалахнула...

– Звичайно, і «заробітчанський синдром» може провокувати насильство у сім’ї. Люди виїжджають з України з різних причин. Не лише через економічні обставини, а й через особисті, зокрема і втікають від війська... Люди заробляють добрий стартовий капітал, але вкладають його не в започаткування своєї справи, а в дорожезні кам’яні паркани тощо. Нема кому порадити. Цією темою я займалася з 2000-го по 2006-й рік. і напрацьовували матеріали, які відтак лягли у формування державних законодавчих актів з протидії торгівлі людьми, які сьогодні більш-менш відповідають міжнародним стандартам. В Україні й досі нема відчутного розвитку виробництва, але це не означає, що лише олігархи можуть щось змінити. Нас може зробити багатими лише власне виробництво і справи, якщо належно розпорядитися заробленими за кордоном коштами.

- Чи багато людей із «заробітчанським синдромом» звертається до вас як психолога? Що радите їм?

– Так, звертаються. Адже особисті проблеми і заробітчан не оминають. Наші люди в інших країнах не можуть звернутися до психотерапевтів не тому, що не мають коштів чи інших можливостей. Просто фахівцям з інших країн дуже важко зрозуміти нашу психологію. А українські заробітчани, навіть через роки перебування за кордоном, залишаються з психологією українців. Депресії, неврози і тривожні стани підсилюються перебуванням у чужій країні і серед чужої культури. Їм зовсім не легко. Звертаються до нас заробітчани з італії, Португалії, іспанії, Великої Британії, Прибалтики, Польщі і т. д. Працюємо також і в форматі скайпу. Найсумніше, на мій погляд, те, що ті люди не бачать своєї перспективи після повернення. Одна жінка мені розповіла, що була дуже доброю вчителькою, але, щоб поставити на ноги двох своїх дітей, поїхала на заробітки. Думала, вивчить дітей – і повернеться. Але, приїжджаючи додому, щораз глибше розуміла, що в Україну як фахівець вже не повернеться, що деградувала як педагог. Ми ж знаємо, що на заробітки поїхали добрі і відповідальні працівники.

І ще одна тривожна тенденція: ті люди, які виїжджають, не готові творити зміни в Україні. А тих, які готові до змін, залишається щораз менше і менше. Це є свого роду «політикою» держави. Так, я помічаю, що ми стаємо щораз більшими нарікальниками, але не готові до відкритості. Бо живемо за подвійними, чи навіть потрійними, стандартами. Свого часу, за совітів, це врятувало наш народ – вдома були одними, з побратимами – іншими, на людях – ще іншими, а з совітами – й поготів... Це був спосіб виживання – пристосування до гноблення і різних умов життя. інакше нація не вижила б.

- Але ж таке пристосування з часом може перерости у «ген» рабства?

– Такий «ген» у часі незалежності шкодить формуванню нації і розвиткові держави. Люди досі не відчувають захисту від держави й водночас навіть думати не хочуть, як себе захистити. Ще й вдаються до осуду тих, хто інакший. Втрачаємо чесність і відповідальність. Я розумію, що ми ще пожинаємо посіяне свого часу радянщиною. Як психологи у роботі з людьми ми не вимагаємо абсолютної чесності. Але якщо помічаємо, що людина обманює, то супроводжуємо її до тих пір, поки вона не переосмислить своє життя. і якщо людина стає чесною з собою, то починає розуміти, що робити далі для змін на краще.

Все починається з нас – абсолютно все. Ніхто замість нас нічого не зробить. Якщо в Україні набереться 16–18% людей, які розумітимуть і усвідомлюватимуть, чим є для них Україна і свою роль як українців, то цього ви­­стачить, щоб позбутися впливу олігархів. Адже навіть при 5–8%, які набрав свого часу Євромайдан, вдалося змінити хід історії, а усвідомлення себе як українців відбулося дуже швидко. Так, війна – єдиний негативний наслідок тих подій, але це був спосіб зберегти свою державність. Вірю у зміни в державі. і це мене гріє.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 29.08.2018 06:07