Не лише Бистрицями… Кожне озеро Станиславова має свою історію

news-image: Не лише Бистрицями… Кожне озеро Станиславова має свою історію
Влітку, коли стовпчик термометра перевалює за 30, виникає нестерпне бажання піти десь скупатися. Добре, що Франківськ омивають дві Бистриці. Та лише річками перелік тутешніх водойм не обмежується – маємо ще кілька озер, а вони – свою історію…

Фортечне водосховище

Найдавнішою картою нашого міста є так звана «мапа капітана Ширкова» 1769 року. Її створив російський офіцер-фортифікатор у той час, коли царські війська окупували Станиславів і використовували його як провіантську базу під час війни з турками. Картограф позначив усі важливі об’єкти міста, і під літерою «S» у нього фігурує «озеро». Воно розташовувалось праворуч Галицького тракту, десь там, де тепер парк Військових ветеранів, пише Репортер.

Це озеро є й на більш пізніх картах XVIII століття. Цілком можливо, що там полюбляли купатися чи рибалити мешканці міста, але викопали його явно не для того. Якщо уважно вдивитись у карту, то можна помітити, що озеро протічне. З одного боку воно з’єднано з Бистрицею Солотвинською, а з другого – з фортечними ровами. Тобто це був гігантський резервуар для води, яка використовувалась для підтримання необхідного рівня у фортечній фосі. Рови в нас були серйозні: 4 м глибини та 25 ширини. Вони разом із озером творили єдину оборонну систему та були створені при закладанні міста.

Останній раз це озеро зустрічається у міській картографії на мапі 1800 року. Там воно значно більше, ніж у Ширкова, і займає площу між сучасними Галицькою і Василіянок. А ось на карті Вальт­хаузена 1804 року водойми вже нема – там невеличкі сади. На початку ХІХ століття станиславівська фортеця втратила оборонне значення, тож австрійська влада не виділяла коштів на підтримання укріплень. Озеро осушили, а незабаром почали розбирати бастіони.

Але «озерне» минуле ділянки далося взнаки – ґрунт там був болотистий, для забудови непридатний. Через це довший час галявину використовували торговицю бидлом – великої рогатої худоби, а в радянські часи її перетворили на Піонерський парк. Таким чином, мусимо констатувати, що найдавніше озеро до наших часів не дійшло.

Баронські атракціони

Задовго до заснування міського громадського парку на південній околиці Станиславова вже існував приватний парк баронів Ромашканів. Ці представники молдавського шляхетського роду володіли невеликим палацом і навколишньою територією. Вони її облагородили, посадили квіти, декоративні кущі і т. д. Перлиною баронських маєтків був ставок майже напроти палацу. Він зберігся дотепер і відомий як Лебедине озеро – з невеличким острівцем, на якому стоїть дерев’яний будиночок для птахів.

Точно не відомо, коли викопали той став, але на мапі 1848 року він вже є. Місцева газета за 1879 рік пише, що взимку підприємець Лучинський взяв у баронів ставок в оренду та влаштував там єдину у місті ковзанку. Зрозуміло, що вона була платною. Вдень за вхід він брав з чоловіків 10 центів, а по вечорах, коли грала музика, – 25. Жінки та діти мали знижки. Влітку водойма теж не простоювала – кавалери винаймали човни і намотували кола, катаючи дам.

Побачивши, що то є непоганий бізнес, барон Францішек Ромашкан вирішив розширити справу. Протягом 1907–1908 років лівіше від Лебединого викопали ще два ставки, які пізніше об’єднали в один. Нове озеро дістало назву – Селянка. Воно було значно більше, тож любителі човникових прогулянок мали простір для маневру. Озера були глибокі, адже через парк текла річка Млинівка, яка щедро напоювала Селянку водою.

Цікаво, що поруч із приватними баронськими володіннями у 1896 році заклали міський парк. Він активно розбудовувався, але власних водойм не мав. Магістрат Станиславова неодноразово пропонував Ромашкану та його спадкоємцям продати землю, але ті впирались і торгувалися аж… до приходу совітів.

Більшовики, як відомо, приватну власність не визнавали і рішенням виконкому від 21.12.1948 року приєднали до міського парку прилеглу територію Ромашканів з усіма ставками включно. Незабаром озерам знайшли нове застосування. 26–27 січня 1952-го на ставковій ковзанці вперше відбувся обласний чемпіонат з хокею. У червні того ж року на колишній Селянці відкрили літній водний басейн, який мав шість доріжок по 25 метрів. До відкриття приурочили змагання, в яких взяли участь 36 плавців.

У 1955 році на березі озера збудували літній кінотеатр у гуцульському стилі, до якого перекинули дерев’яний місток, який пізніше замінили бетонним. З грудня по лютий водойми перетворювались на величезну ковзанку.

У своїй книзі «Алеями міського парку» краєзнавець Роман Діда пише, що «взимку 1960-го ковзанку освітили та радіофікували. В суботні і недільні дні тут звучала танцювальна музика. На ковзанці працювали роздягальня на 400 місць, прокат ковзанів і лиж, пункт гостріння ковзанів. Інструктори-методисти з технікуму фізкультури навчали тих, хто не вмів триматися на льоді».

У сімдесятих посередині водойми поставили статую оголеної дівчини-купальниці, роботи скульптора Василя Вільшука. На жаль, у наступному десятиріччі при чистці озера дівчину зачепили екскаватором і вона розвалилась.

Сьогодні ніяких ковзанок у парку не влаштовують, та й на човнах не дуже покатаєшся – ставки сильно обміліли. Глибина озера Лебединого становить 30  см, і вода не доходить навіть до колін. Нині парк реставрують, гроші у бюджеті є, тож, може, золоті часи Селянки ще повернуться?

Озеро імені… нікого

У 1954 році газета «Прикарпатська правда» сповістила, що незабаром у Станіславі з’явиться центральне міське озеро площею 36 га та глибиною від 3 до 5 м.

Для цього планувалось здійснити грандіозні земельні роботи, вибрати 98 тисяч кубометрів ґрунту, укласти дамбу, впорядкувати прилеглу територію. Там же наводився план озера, яке було поділено на кілька зон. Уздовж північного боку, паралельно дачному масиву, простягалася зона човнових змагань, у західній частині містилась зона рибної ловлі, центр водойми мала займати зона пляжу із плавучим рестораном, а на сході – спортивний сектор і пристань для човнів.

Наприкінці березня почались роботи, до яких активно залучали колективи міських підприємств. Озеро споруджувалось на болотистій місцевості, яку перерізали численні притоки Бистриці Солотвинської. І хоча газета обіцяла, що вже влітку «трудящі будуть купатися у новій водоймі», в термін не вклалися.

Лише в червні 1955-го зруйнували перемичку, води Бистриці почали заповнювати котлован. Днем народження нового озера стало 26 червня – саме тоді провели урочисте відкриття.

Перед тим на берегах висадили 5 тисяч дерев і 95 тисяч кущів, поставили пляжні кабінки для переодягання, обладнали душові, питні фонтанчики, відкрили станцію прокату човнів, для якої ще в лютому з Одеси привезли 11 човнів. Велика увага приділялась і безпеці на воді. Для цього створили спеціальну рятувальну групу з шести спортсменів та колишніх моряків, які ще мали катер та водолазні костюми.

В реальності планування озера дещо відрізнялось від газетного анонсу. Ресторан так і не спорудили, а пляжна зона містилась у його східній частині. Там спорудили відкритий бетонний басейн і вишку для стрибків у воду. Щоправда, у дев’яностих після кількох нещасних випадків металеві сходи на вишку зрізали, і нині звідти ніхто не стрибає.

Цікаво, що головне міське озеро досі ніяк не називається. Можливо, що після оновлення, що вже триває, воно отримає якесь власне ім’я. Наприклад, Степана Пушика, Руслана Марцінківа або просто – Свободи.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 20.08.2017 20:00