Олександр Сич: Крісло віце-прем’єра – це вершина моєї управлінської кар’єри

Днями голова Івано-Франківської обласної ради Олександр Сич презентував свою книгу «В уряді камікадзе». У ній він розповів про досвід роботи в Кабміні та людей, котрі йому допомагали.

Більше для читачів «Міста» – у розмові. 

- Олександре Максимовичу, на початку вашої книги читаємо «циганка наворожила мамі», що її син матиме високу посаду. То ви вірите у ворожіння?

- Я можу вірити або ні, та констатую факт, що сьогодні мені 52 роки, а мої брати і сестри ще старші. І якщо вони донині не досягнули більшого, то, очевидно, циганка була права щодо мене. Чому – не знаю? Це так само, як вірити або ні, що Ванга мала надзвичайні вміння. До чого тут віра, якщо вона їх мала та й годі. Таких ванг може бути сотні. І серед циганок теж вони можуть бути, тому цілком можливо, що якась із них і потрапила мамі на очі. В нас люди стали занадто самовпевнені. Вважають, що знають все про себе, суспільство, природу і цивілізацію. Я певен, що насправді вони таких знань мають не більше як 5% . Нам невідомо, на що ми дійсно здатні. То чому людина не може мати такого обдарування? Це не є щось містичне. Це констатація того, що ми не знаємо самих себе і своїх можливостей. Адже дійсно загадково: як можна передбачати майбутнє? І тільки тому, що ми самі недосконалі, вважаємо, що це неможливо.

- Але ж циганка могла просто вгадати. Коли в жінки восьмеро дітей, то вірогідність того, що хоча б один із них чогось досягне, зростає.

За мірками Полісся – краю, де я зростав – наша сім’я була не найбільшою. Були і є там сім’ї з 12-16 дітей. Але циганка вказала на нашу. До речі, один із братів ревниво ставився до цих слів – думав, що то про нього (сміється). Та судилося мені. Зрештою, може, це і не доля, а все набагато прагматичніше. Я був найменший і жив уже в дещо кращих умовах, ніж старші. Мене більше пестили й пильнували, якщо так можна сказати. Хоча моє дитинство було дуже збідоване, але в моїх братів і сестер – ще складніше.

- У книзі ви скаржитеся на те, що в Кабміні всі мали партійні фонди, а у вас такого не було. При цьому ми знаємо про існування свободівських партійних фондів.

- Ні, я такого не казав, і в тексті ви цього не знайдете. Але я казав, що інших доходів в КМУ, окрім зарплати, не мав. Не отримував жодної копійки ні від кого. Навіть більше – доплачував своїм співробітникам. Цим насправді я оббирав власну сім’ю, бо витрачав наші заощадження. А що мав робити? Коли призначили на посаду, то навіть не міг у Службу віце-прем’єра набрати працівників на ставку в 3 тисячі гривень. Тож, аби якось розпочати роботу, першим кільком пообіцяв, що буду доплачувати. Бо думав, що матиму платню десь на рівні 25 тисяч, а не 15. І слово тримав до останнього дня, навіть тоді, коли нам зменшили зарплату до 5 тисяч гривень. І якщо хтось думає, що в Уряді всі крали, то помиляється. В мене не було доступу до жодних ресурсів. І все, про що написано в книзі, чиста правда.

- Якою була мета написання книги?

- Поділитися досвідом. Коли писав її, не передбачав, що вдруге буду працювати на посаді голови обласної ради. А крісло віце-прем’єра – це вершина моєї управлінської кар’єри. Я більшого не хочу. Та, зрештою, і на ту посаду не хотів погоджуватися.

- І більше не будете?

- У політиці ніколи не кажи «ніколи». Я тоді не хотів іти в Кабмін. А погодився тільки тому, що в Україні після революції була дуже складна ситуація. Ми практично перебували на межі втрати державності. І якщо мені казали, що мій досвід може знадобитися, то попри внутрішнє небажання в мені переміг державник. Із цих мотивів я працював до останнього дня, хоча й не хотів там залишатися. Головне завдання, яке ми ставили перед собою, – це втримати під контролем ситуацію. І нам це вдалося. Тому я не кажу, що, якщо завтра мене знов кудись запросять і скажуть, що так треба для розвитку держави чи області, я не погоджуся. Та насправді мені цього не хочеться. А це дві різні речі – бажання і обов’язок.

- Ви пишете, що до вас країна не знала послідовної гуманітарної політики. Але й після вас цього, на жаль, не сталося…

- Її не було до Революції гідності з політичних та ціннісних мотивів. Попереднє керівництво держави навіть не ставило на порядок денний стратегічну задачу – розірвати ту культурно-ментальну пуповину, що зв’язувала Україну з Росією, із її цінностями та способом життя. І натомість побудувати відносини на паритетних засадах, замінивши ними взаємини по лінії «колонія – метрополія». Все інше було окозамилюванням. Чи робили ми те, що треба? В умовах реальної війни з Росією ми змушені були гасити ті нагальні гуманітарні пожежі, які виникли як результат того стратегічного прорахунку. На стратегію залишалося дуже мало часу. Та й щодо самого часу – ми не знали: нам його відведено місяць, два чи півроку. Й про це я також пишу у книзі.

- А якби не війна?

- У КМУ в принципі важко сформувати стратегію гуманітарного розвитку. Теоретично виглядає, що нею мав би займатися віце-прем’єр, але насправді він не має таких повноважень.

- А хто має?

- Виходячи з нинішньої структури і повноважень членів Кабміну, ніхто. Кожен міністр обмежений своєю галузевою проблематикою: культура, освіта, інформаційна, молодіжна політика тощо. І кожна з цих ділянок є лишень фрагментом гуманітарної сфери. А завдання полягає в тому, аби сформулювати базові принципи і цілі для всієї сфери. Й аби кожне галузеве міністерство опиралося на них у своїй діяльності.

- А для чого тоді взагалі посада віце-прем’єра?

- В Уряді – це посадовець-координатор на стику проблем. Віце-прем’єр навіть не має права на нормотворчу ініціативу – він не може розробляти і подавати на розгляд Уряду проекти законів, програм, постанов тощо. А зокрема, й такої стратегії, про яку ми говоримо. Очевидно, що це неправильно. Законодавчо віце-прем’єра слід наділити таким правом, а його Службу – функціями розробника нормативних актів. Натомість зараз він може тільки давати доручення міністерствам чи іншим органам центральної влади. Але якщо чиновник не хоче його виконувати, то знайде тисячу причин цього не робити. По собі знаю – десятки хороших ініціатив так і залишилися похованими в чиновницьких нетрях. Зрештою, а якому міністерству можна було доручити розробку такої стратегії – освіти, культури, охорони здоров’я? Знову нагадаю, кожне з них опікується проблемами тільки одного сегмента гуманітарної галузі, але не всією сферою.

Окрім того, віце-прем’єр мав би впливати на кадрову політику. Мало би бути десь так: Верховна Рада призначає прем’єра, він – пропонує віце-прем’єрів, а кожен віце-прем’єр на своїй ділянці відповідальності впливає на підбір кандидатів на міністрів та їхніх заступників. Інакше – він нічого не вирішує, бо не призначає, не може покарати за невиконання завдань чи хоч якось дисциплінарно вплинути. Це так само, як заступник міського голови. Він ніби на вищій посаді порівняно з начальником управління, але ні на що не впливає, якщо не перебуває у політичній команді першої особи. Бо якщо треба вирішити якесь конкретне проблемне питання, то з цим звертаються до відповідного начальника управління.

- У грудні буде два роки, як ви пішли з посади. Що сьогодні працює з початого в той час?

- По свіжих слідах ще відслідковував, як реалізовуються мої ініціативи, а тепер вже й припинив. Серед іншого вважаю своєю заслугою відновлення спеціального статусу Інституту національної пам’яті. Тому що свого часу при Ющенкові його створили, а за режиму Януковича – знівелювали. Нині інститут успішно виконує свої функції.

Також я доклав максимум зусиль до того, щоби в умовах війни побудувати більш-менш системну інформаційну політику. Доводилося навіть розпочинати з такого елементарного, як навчання прес-секретарів міністерств. Бо, як правило, це були гарні дівчата з довгими ногами, які вміли красиво посміхнутися, подати каву. А от написати прес-реліз – то вже зась! А загалом – налагоджували координацію між різними інституціями у сфері інформаційної політики по горизонталі, взаємодію по вертикалі «центр – регіони», моніторили інформаційний простір, задіювали механізми нейтралізації ворожих ЗМІ і сепаратистського контенту тощо.

А ще вдалося дещо просто врятувати. Наприклад, архівну справу. Було намагання ліквідувати Держархів і звести його до рівня департаменту одного з міністерств. Мені вдалося відстояти його статус як окремого центрального органу виконавчої влади.

Зрештою, ми в різних галузях започаткували багато ініціатив. І аж потому, як пішли з посад, десь через рік-півтора вони почали реалізовуватися. Пригадую, скільки галасу було довкола моєї ідеї, що російську книжку треба ліцензувати й без цього не пускати на український ринок. І аж тепер відповідний закон таки прийняли.

Також ми багато працювали для налагодження українського кіновиробництва, напрацьовували відповідні законодавчі ініціативи. І сьогодні вже прийнятий відповідний закон про державну підтримку українського кінематографа. Була довга дискусія щодо призначення нового керівника Держкіно. Врешті домоглися призначення Пилипа Іллєнка, який сьогодні веде фахову політику в цій сфері. Й це видно з того, як раз за разом з’являються цікаві сучасні українські фільми.

Я можу довго все це перераховувати… 

- Тобто все-таки можна було працювати й ініціювати?

- Намагаючись щось міняти і маючи обмежені для цього повноваження, я активно використовував такі механізми і форми роботи, як міжвідомчі наради, громадські експертні ради, засідання Урядового комітету гуманітарної політики. Через них ми генерували ідеї, і вже тоді у межах своїх повноважень я давав відповідні доручення. Хтось слухав і виконував, а хтось тонко й філігранно саботував. Досвідчений чиновник має тисячі механізмів знівелювати будь-яку ідею. Я міг дати доручення, і, згідно з урядовим Регламентом, його виконання цілком легально могли затягувати на півроку, а то й більше. А деякі з них не були виконані навіть після того, як я пішов у відставку. Й навпаки – інформація про реалізацію деяких доручень виринає в ЗМІ аж сьогодні.

- В обласній раді не так? Тут інші чиновники?

- Тут я перша особа і можу безпосередньо проконтролювати виконання доручення. Якщо бачу, наприклад через тиждень, що виконання якогось із них гальмується, то включаю відповідні важелі впливу. Та й масштаби не ті.

А в Кабміні ти – заступник керівника коаліційного уряду, не належиш до його політичної команди, а тому не маєш реальних важелів впливу – ні фінансових, ані кадрових. Тут я можу недисциплінованого співробітника виконавчого апарату покарати, навіть знизивши щомісячну премію на 2-5%. Недоотримати зо дві сотні гривень – це ж суттєво! Механізм? Безперечно. А за системне невиконання завдань  можу пригрозити й звільненням з посади. Механізм? Звісно. А там я цього не міг робити.

- А ви спілкувалися з Яценюком на цю тему?

Засідання Уряду відбувалося щотижня, а то й декілька разів на тиждень. Більше ми не спілкувалися. Та й як? Ми що, брати чи свати? Я був завантажений з ранку до ночі, міг зателефонувати йому тільки в разі термінової справи.

- А неформально?

- Неформального спілкування в нас не було, тому що я не належав до політичної команди Яценюка. А в роботі, на превеликий жаль, діяв принцип політичної конкуренції. Все, що ефективно робив Сич, потенційно могло бути використано на користь «Свободи» та її іміджу. Значить, цьому не варто сприяти.

- Якщо ви це розуміли, то чому залишалися на посаді?

- Мене не Яценюк брав на роботу, а призначила Верховна Рада на пропозицію парламентської фракції «Свободи». Тому я усвідомлював свою політичну відповідальність – мав показати, що в тій складній для держави ситуації урядовець-націоналіст може ефективно справлятися з покладеними на нього завданнями. Звісно, якби Прем’єром був свободівець, робота була би значно успішнішою.

- У вашій книжці часто натрапляємо на перелік посад та імен людей, які були ці дев’ять місяців з вами. Склалося враження, що ви у такий спосіб їм дякуєте.

- Якщо люди працювали зі мною і в тих складних умовах віддавали свій час та енергію за копійки, то так, я згадую їх і для того, щоб подякувати. А що вже казати про десятки тих громадських експертів та активістів, які це робили зовсім безоплатно!

- У цьому виданні та й під час своїх виступів ви часто згадуєте про замовні ЗМІ. Іноді журналістські помилки зводите до якоїсь антисвободівської стратегії. Спершу здавалося, що ви дійсно так вважаєте, але все частіше припускаю, що це просто зручний спосіб піару.

- Я свої висновки роблю на основі не одного факту, а цілої низки подібних. Й, таким чином, говорю про закономірності. Вже 25 років у політиці, багато чого бачив і маю право говорити те, що випливає з мого досвіду. А журналіст, як-от ви, може мені заперечити. Це також його право.

Щодо інформаційних перекручувань і маніпуляцій, то сьогодні для них існує дуже придатний ґрунт. Наше суспільство морально зіпсоване, і пересічні люди купуються на дуже примітивні речі, з яких легко продукувати різноманітні негативні псевдосенсації. Думаю, ви, як журналіст, не заперечите, що свого часу неправдива інформація про «родинне гніздо Сича» була значно сенсаційніша, аніж пізніше і значно скромніше подане спростування. Що лежало в основі тої сенсації? Елементарна неправда! А потім знову псевдосенсація під умовною назвою «Мерседес Сича». Нібито я, перебуваючи у Кабміні, користувався броньованим мерседесом. Й знову примітивна брехня! Але ж як вона розповзлася поміж людей! Чув, що про це говорили ледь не в кожному селі. Й от коли так одна неправда поширюється за іншою, я маю підстави говорити не про випадковий збіг обставин, а про цілеспрямоване застосування нечестивих політичних технологій. 

Зрештою, я не заперечую, що можу бути суб’єктивним. Усі ми цього не позбавлені. Ви, наприклад, теж, мабуть, будете лише суб’єктивно позитивними щодо своєї сім’ї чи близького вам людського середовища.

- Ще цікава ваша фраза «Чия преса, того й влада». Свободівців майже щотижня видно на «Шустер LIVE». Чому від вашої партії постійно чути, що ЗМІ начебто працюють на олігархів, якщо насправді й на «Свободу» в тому числі?

- От чому ви зараз берете в мене інтерв’ю? Бо, незалежно від політичних вподобань власників того ЗМІ, яке ви представляєте, воно може бути цікаве читачам.

Сучасні інформаційні технології – це окрема глибока тема. В політиці кожен, хто має у своїй власності ЗМІ й водночас політичний проект, максимально використовує перші для просування другого. Але в той же час такі власники не можуть ігнорувати, що, крім їхнього політичного проекту, в суспільстві існують інші явища, які просто неможливо оминути. Так само і феномен «Свободи» в українському політичному житті неможливо зігнорувати. І не секрет, що на початках нас запрошували до участі в різних телешоу, відводячи в сценаріях роль якось страшилки чи негативного тла. І представники партії йшли на це, наперед розуміючи іміджеві ризики, проте намагаючись максимально використати ситуацію, аби вирватися з інформаційної блокади.  

- Ви з більшим трепетом говорите про роботу в обласній раді, ніж про роботу в КМУ. Хоча про обласну раду книги ще нема. Напишете?

- Я не пишу книг на замовлення, а тому ще не знаю. Може, якщо матиму час, бажання і творче натхнення. Я мав уже не одну ідею написати ту чи іншу книжку, але не робив цього з різних причин. Скажімо, думав написати про Майдан, але свідомо цього не хочу робити. Або так само мав намір описати свою виборчу кампанію 2012 року, та не хочу знов у це занурюватися. Не знаю, чи буду писати про обласну раду. Може, в контексті того, щоб передати досвід. Втім, не з точки зору якихось буденностей, а скоріше через призму існуючого стану місцевого самоврядування. Бо воно в жалюгідному стані. І попри красиві слова ніхто це міняти не збирається.

- А люди, які приходять на прийом, були б описані у цій книзі?

- Станом на сьогодні – навряд. Бо це – суцільний біль. І його дуже важко крізь себе пропускати. Розповідають, що дитина вмирає, чи чоловік, чи мама. Називають страшні хвороби і суми в сотні тисяч гривень, а то й доларів. А ми можемо допомогти лиш кількома тисячами гривень. Що їм ця сума? І людина йде у відчаї, а я навіть не здогадуюся, що вона про мене думає.

А що вже казати про таке, як-он було вчора. Прийшла на прийом начебто вчителька, хоча не розумію, як така людина може працювати з дітьми. Приходить о 10:30, а запланований прийом громадян з особистих питань – з 11-ї. Якраз проводжу нараду. Секретарка просить почекати півгодини, а жінка падає на коліна, стає коло ікони й починає клясти дитину моєї працівниці. От як це витримувати? Вона, бідолаха, цілий день проходила в сльозах.

А взагалі люди хочуть бачити в особі голови обласної ради найвищу владу – і виконавчу, і законодавчу, яка все вирішує. Щоб облрада і закон міняла, і була слідчим та прокурором водночас. Й це зрозуміло, вони ж не знають всіх тих премудростей про поділ влади і про те, що кожен владний орган має свої повноваження. Натомість вони просто шукають захисту. А ми сьогодні дуже обмежені у повноваженнях, так само, як і колеги з районних рад. Й викручуємося, як той вуж, аби хоч якось їм допомогти. Нарікати, що умови погані, – це не вихід з ситуації. Треба вчитися діяти в будь-яких умовах. І це є політика – з грецької «мистецтво управління суспільством».

Тетяна Соболик, журнал "Місто"