Остап Українець: Я люблю розповсюджувати чутки про Франківськ

news-image: Остап Українець: Я люблю розповсюджувати чутки про Франківськ
Пошуки напівміфічного спадку засновників Івано-Франківська, давні таємниці міста, історичні персонажі та захоплюючий сюжет. Молодий франківський письменник, Остап Українець, презентує дебютний роман – «Малхут».

Остап розповідає цікаві факти про те, що книга планувалась під назвою «Місто сонця», що написання книги почалось з її фіналу, оскільки автор виношував у голові завершення роману, проте до кінця не знав, яким ж буде сюжет, а також, що у творі можна зустріти прообраз прабабусі письменника. Більше про захоплюючий період написання Остапом книги, її видавництво та наповнення, зокрема, скільки у книзі історичних фактів, а скільки ж домислів, – читайте у розмові з Остапом Українцем, що відбулась за чашкою міцного еспресо, пише ВЕЖА.  

«Малхут». Станіслав, шістдесяті роки ХІХ століття. Молодому адвокату і контрабандисту Іґнацію Камінському під час однієї з оборудок до рук випадково потрапляють старі листи, у яких згадується його рідне місто як осердя лицарського ордену, що ставив собі за мету створення політичного союзу вільних країн — відновленої Речі Посполитої.

Остап Українець пише у жанрах історичної прози та фентезі. Як письменник, дебютував у 2017-му оповіданням «Маланка», яке побачило світ у журналі «Світ фентезі». Того ж року в червні в альманасі «Нова проза» вийшло оповідання “Адвент”, яке лягло в основу роману «Малхут».

– З чого почалось знайомство вашої книги з читачами?

– Презентації ми почали з цьогорічного Львівського форуму видавців. Видавництво намагалось встигнути видати книгу під Форум. Далі з презентаціями були у Хмельницькому, Києві, також пройдешньої неділі – у Калуші. А вже завтра презентуватиму «Малхут» у Івано-Франківську».

– Чи вийшла книга такою, як ви запланували її одразу?

– Це перша дійсно велика форма, яку я не просто писав, а видав! В мене є ще декілька рукописів, частина з яких поки не завершена досі, а інша – вийде пізніше. «Малхут» – це книга, яку я написав «із наскоку», не повертаючись ні до чого. Відверто кажучи, я думав вона буде більшою, але як на перший завершений досвід, вийшов доволі середній за обсягом роман.

Я не знав, що я туди хочу вкласти, тому не знаю, чи вдалося зробити як хотів. Від початку в мене була ідея фіналу, я знав чим книга повинна закінчитись, а все інше, зокрема події, які супроводили цей фінал, – це було рішення на кшталт: «а чи могло бути так?», – якщо могло – значить пишу. В підсумку, доволі багато подій з міської історії, з історії загалом… Мені здалось достатньо не правдоподібним, щоб їх вплітати в сюжет, а те, що здавалось правдоподібним я додав.

– Якщо хтось із знайомих зустріне вас на вулицях Івано-Франківська і запитає про що книга, що ви відповісте?

– Вже кілька разів про це запитували саме на вулиці. У мене завжди одна відповідь – «про Франківськ». Тому, що практично про нього. Таємниці у романі я робив настільки таємницями, щоб Франківськ було цікаво для себе відкривати. Для мене важливо було написати книжку про своє місто. В цьому сенсі я всім відповідаю більш-менш чесно. Для мене це роман про місто, так я його задумував, але я розумію, що він інтригує не настільки сильно, як сам сюжет, який я додав, щоб це була не сповідь «Франківськ, я тебе люблю», а щоб це була художня книжка. Із сюжетом я закрутив навіть трішки більше, аніж мені хотілось. Він вийшов дещо густішим, ніж я сподівався.

– Чому українці котрі проживають в центральній чи східній частині України повинні прочитати цю книгу, чому їм має бути цікаво?

– Почнемо з того, що книгу видало харківське видавництво. Все таки Франківськ доволі відомий в Україні, як дуже затишне місто. Воно не настільки туристичне, як Львів, і слава Богу, але люди сюди приїжджають. Хтось про Франківськ знає з особистого досвіду, хтось знає з розповідей. Багато моїх знайомих знають з чуток особисто від мене. Я люблю розповсюджувати чутки про Франківськ.

Мені здається, що, наприклад, Харкову всі наші західні “фішки” доволі цікаві. Український редактор Сашко Стукало називає подібного роду тексти «галицькою прозою». Харків дуже любить видавати галицьку прозу, як я помітив. Винничук видається в Харкові, ретродетективи Кокотюхи – в Харкові. Дуже багато присвяченого західній Україні видається в східній, або центральний частинах країни. Це той пласт історії, який в нас з ними ніколи спільним не був, тому для них цікаво дізнатися чим ми тут жили в ті часи.

Якось, здається це був 2012-ий рік, до мене в гості приїхала подруга з Броварів, і ми пішли в одну з місцевих кав’ярень. Це була чи то весна, чи середина осені… Ми присіли за столиком на літньому майданчику, офіціантка принесла нам меню і заразом два пледи, щоб ми не мерзли. Я пригадаю всю глибину культурного шоку, який відобразився в цей момент в подруги на обличчі. Це її дуже глибоко вразило! Очевидно, зараз це не є нашим питомим пластом культури. Я пишу про значно давніші речі, коли в кав’ярнях пледів не давали. Це збуджує певну цікавість, це історія, яку дізнатися можна тільки із спогадів, історичних джерел, але дізнатися хочеться.

– Чи є переплетіння в романі з життями ваших знайомих, чи друзів?

– Головний герой книжки – Ігнатій Камінський. Це реальний бургомістр. Більшість прецедентів з його публічного життя. Але так, я домислюю чим він займався у вільний час. Фактично те, що рухає сюжет – це мій домисел. Але ключова біографія Камінського прослідковується: те що його підозрювали у контрабанді, те, що він був специфічною та сумнівною постаттю свого часу.

В післямові я перелічую авторів до яких звертався у роботі над романом. Я доволі ґрунтовно перечитав всі документи пов’язані з тим часом, які є у вільному доступі, та шість різних праць, особливо Садока Баронча, котрий з’являється в романі, як один з персонажів, а також Мартина Струмінського. Це праці, що стосуються історії, соціології, економіки тодішньої Галичини. Вони мені надзвичайно допомогли. Була ще книжка Ярослава Грицака, яка присвячена Іванові Франку, контексту в якому жив Франко, де я почерпнув багато про загальногалицький контекст. Ключові персонажі, котрі там фігурують – реальні: Ігнатій Камінський, його дружина, про яку не було даних, тому її образ я брав з голови, Садок Баронч, Станіслав, Йосип Потоцькі, Іван Франко, Антоній Суханек та ще декілька постатей. Решту образів я брав із своїх друзів, знайомих та родичів.

– Кого з родичів задіяли?

– Багато моїх родичів проживають в селі, тому для селянських типажів, я здебільшого брав свою рідню, яку міг більш-менш точно і відповідно списати. Наприклад, одна з ключових персонажок, пані Анна, списана мною за дуже туманними дитячими спогадами про мою прабабусю, котра була сільською інтелігенткою. Це радше те, як я уявляю свою бабусю, оскільки вона померла, коли я був малим. Я опирався на неясні дитячі спогади.

– У 2007-му році ви були учасником дитячої інтелектуальної гри «Найрозумніший». Саме тоді ви сказали, що полюбляєте читати фентезі, ба навіть вже на той час пишете свої твори. Які у вас зараз стосунки з фентезі?

– Про стосунки з фентезі скажу дві речі: свою дипломну роботу я захищаю по Джону Толкіну; друге – на фестивалі «Брама» я беру активну участь, оскільки у «Малхуті» є оповідання фантазійного характеру і те, що я пишу зараз можна з певною перспективою назвати фентезі. Стосовно того, що я писав у дитинстві, то це було ніщо інше, як писав кожен підліток на певному етапі свого життя. За те, що писав тоді – мені не соромно. Це мало бути і добре, що це було.

Про досвід змалечку я можу розповісти досить цікаву історію: коли мені було 16, я написав оповідання про репресовані родини, де значна частина була в УПА, і як 16-літній підліток, з тоді ще націоналістичними поглядами, котрий навчався в українській гімназії, я написав само-собою оповідання, події в якому відбувається в 40-х роках. Я показав цю роботу Євгену Барану. Пан Євген сказав, що це не зовсім погане оповідання, але тепер я розумію, що це означає мовою критиків, а тоді я був малий і цього ще не розумів. Він сказав спробувати писати про те, що ви точно знаєте. Я розумію, що це ніяк не пов’язано з тим, що мій роман історичний і біографізму в ньому немає майже жодного, але з тих пір я для себе просто багато чого осмислив. Головне писати не те, що ти точно знаєш, а те, що ти можеш показати що ти знаєш. Я зрозумію, що є певний рівень знань якого достатньо. Академічного рівня знань для того, щоб про щось писати – не потрібно. Часто хороші персонажі можуть замінити деякі історичні неточності. Я не скажу, що в мене дуже хороші персонажі, хоча один з них мені дуже подобається, і це жіночий персонаж. Найбільше я переживав про те, чи зможу написати нормальні образи жінок. Проте, жодного разу в мене не виникало думки, що я не спеціаліст у цій царині і якого ж біса я взагалі за це берусь. Ґрунтовної роботи з джерелами насправді вистачає.

«Писати про те, що ти точно знаєш – це пряма дорога в автобіографізм»

А що таке писати про те, що ти точно знаєш – це пряма дорога в автобіографізм. Оскільки точно ти знаєш тільки своє життя. Я не вважаю, що це коректний шлях у літературі. Якщо хочеш писати щось автобіографічне, то так, мабуть потрібно мати доволі сильний життєвий багаж. Якщо хочеш писати щось захопливе, історичний чи пригодницьке – достатньо мати хороший енциклопедичний багаж та пізнавати людей.

– Як ви зрозуміли, що будете письменником? Чи подобається вам перспектива бути письменником в матеріальному плані?

– Я не впевнений, що взагалі в житті може, чи має бути так, коли ти думаєш: «вау, я письменник». Звичайно, на своїй сторінці у Фейсбуці, про всяк випадок, про це написав(сміється). Я вже написав дві книжки, а третя в процесі. Письменниками не народжуються і не стають, – письменниками люди просто є. Коли я написав «Малхут» і розіслав його в кілька видавництв, і мені відповіли, сказали, що подобається твір, будуть видавати, – я подумав: «Круто! Комусь подобається! Видають!». Я дуже радий від того, що вона вийшла. Мені дало це розуміння того, що я можу побудувати закінчену історію. Основна мотивація полягала в тому, що мені під силу написати зв’язаний цілісний текст, викласти послідовно думки на папері, і зробити так, щоб це комусь ще сподобалось. Зрозуміло, що письменник – це не професія на якій можливо заробляти, це не професія взагалі. Я не вважаю письменництво професією.

«Я не вважаю письменництво професією»

Я професійно на постійній основі займаюсь перекладом. Я перекладаю художню літературу. Можу сказати, що я професійний перекладач, але я не можу сказати, що переклад – це професія, особисто для мене. З тієї простої причини, що я не вважаю це роботою. Можливо тому, що в мені живе цей химерний рудимент радянського мислення, коли робота це не те, що подобається, а те, що втомлює. Письменницька діяльність мене не втомлює. Перекладацька діяльність мене не втомлює. Я займаюсь цим для задоволення.

– Як працюватимете над популяризацією книги?

– Я здивований наскільки багато для просування «Малхуту» робить видавництво «Фабула». Вони дуже дбають про цю книжку, про її розкрутку і мені це шалено подобається. Не всім так щастить. Здебільшого просування книги – справа рук самих письменників. Рідко коли видавці за це беруться і я не можу їх за це засуджувати. Але така ситуація призводить до таких речей як: недостатня поінформованість, низькі тиражі. Сумно, але поки що системного рішення тут немає. Є платформи на яких це просування здійснюється доволі активно: той же Львівський форум, Київський Арсенал, Франківська «Брама» та інші.

Якось ми говорили з моїм викладачем Сергієм Іванюком, про те, що молодими письменниками стають ті, хто був відомий раніше не як письменник. Я встиг собі зробити яке на яке ім’я, як перекладач «Лавкрафту». Саме це мені допомогло в багатьох речах. Було зрозуміло, що певна аудиторія у мене вже є.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 31.10.2017 22:28