Перекладач античної літератури Андрій Содомора: Сучасній українській мові бракує живого пульсу

news-image: Перекладач античної літератури Андрій Содомора: Сучасній українській мові бракує живого пульсу
В ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина» один із найвидатніших інтелектуалів сучасності, відомий перекладач античної літератури, автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Еврипіда, з латинської — Горація, Овідія, Сенеки, Лукреція, письменник, філософ, науковець Андрій Содомора пояснив, чому переклади античних авторів актуальні й нині, підкресливши, що в їхніх творах є органічна єдність думки з соковитістю образу, а також зацікавленість психологією люди

Цікавість — у тяглості

— Пане Андрію, вас називають не тільки геніальним перекладачем, а й геніальним знавцем античності. З огляду на часову відстань у два тисячоліття, наскільки актуальними нині, на вашу думку, є переклади античних авторів? Що такі переклади можуть дати нашим сучасникам?

— Насамперед, коли я чую слово «геніальний» стосовно себе, то зіщулююся. (Сміється). Я просто перекладаю і пишу, бо мені це цікаво. А щодо античних авторів, то вони настільки актуальні, наскільки сучасною є їхня тематика. Вони писали про вічне, а воно завжди актуальне. Коли ми дивимося на людину, яка жила дві тисячі років тому, і зіставляємо її з нинішньою людиною, то бачимо, як ці вічні теми залишаються вічними, але як вони трішки видозмінюються, набувають нових акцентів, нових барв. і це надзвичайно цікаво. Тому що цікаво те, що ми бачимо в тяглості, а не те, що бачимо статично. Античні автори нам відкривають очі на нинішній день і на те, яким він буде завтра. Без читання цих авторів не матимемо такого панорамного бачення життя. Тоді, коли їх читаємо, нам розкривається уся цікавість цього життя.

— Як вважаєте, чи є цікавими твори античних авторів молодим людям, які йдуть в ногу з технічним прогресом, не уявляють свого життя без інтернету, щодня користуються раджетами?

— Аби щось було цікавим, треба на це спромогтися. Відразу може бути цікавим, наприклад, якийсь феєрверк. Але справжня цікавість вимагає справжньої уваги і справжнього бажання увійти. Без душевних та інтелектуальних зусиль цікавості не буде. Її на тарілочці ніхто не піднесе. Читаючи античних авторів, ми дедалі більше зацікавлюємося їхніми творами, життя стає цікавішим, колоритнішим, соковитішим і сповненим сенсу.

Дивовижна лабораторія

— Чому саме античний світ полонив вас?

— Середземномор’я — це колиска європейської культури, там є джерела найважливіших тем. Мені особливо античні автори подобаються тим, що в них є те, що сьогодні, на жаль, рідко буває: органічна єдність думки з соковитістю образу. і ще вони були страшенно зацікавлені психологією людини. Вони дуже приглядалися до внутрішнього світу людини, любили мандрувати в тих обширах людської душі. Геракліт сказав, що «незмірною є душа людини, в якому б напрямку не йшов, не знайдеш її меж». Античні автори були дуже цікавими мандрівниками у мікрокосмосі людини.

У школі, крім української мови і літератури, я любив ще два предмети — психологію і астрономію. Тільки згодом зрозумів, що ці два світи тісно між собою пов’язані. В античних авторів я знаходжу зацікавлення всім, на що падає око. Нині цього немає, ми шукаємо розваг і не бачимо того, що на відстані руки. і ще мене приваблює в античних авторів їх дивовижна поетична майстерність. Нам дуже важко навіть зазирнути в ту дивовижну лабораторію поетичного слова античності, зокрема поетів доби Августа золотого віку римської літератури, про яких дуже багато писали Вергілій, Горацій, Овідій. Ці фактори мене завжди вабили. Та й не тільки мене, вся європейська література і філософія звідти.

— Як на мене, для перекладача, крім блискучого знання мови, дуже важливо підібрати правильно слова, відчути настрій автора. Що, на вашу думку, потрібно перекладачеві, аби сповна передати художній текст і його настрій?

— Для будь-якого перекладача найважливіше те, що загалом є найважливішим, — інтелігентність, вміння чути свого автора, поважати його, відчувати відповідальність перед ним, вміння вибрати саме те слово. Як цього домогтись? Постійною працею, щоденною, щогодинною, багаторічною. Немає цікавішої науки, на мій погляд, як перекладознавство.

— За вашими словами, українська мова всихає, стає малосоковитою, малофразеологічною, натомість — практичною, прагматичною, правильною. Чи можна стверджувати, що українська мова опинилася під загрозою втратити свої природність, автентичність? 

— Це навіть не моя думка. Ці речі на поверхні лежать. Соковитість мови — від заглибленості людини, її контактів з живим світом природи. Якщо є закоріненість у живий Божий світ, то є ці соки в мові. У добу технологій про які соки можна говорити? Якщо ми навіть правильно говоримо, то нашій мові бракує живого пульсу, фразеології, ритміки. Соковитість мови йде на спад.

— І хто ж спричинився до такого її нинішнього стану?

— Надпотужний процес технізації, урбанізації, який триває з 50-х років минулого століття...

Мова без абсурду

— У чому ж, на вашу думку, полягає милозвучність мови?

— Визначати милозвучність мови — це не підраховувати, скільки там голосних, скільки приголосних, бо це доводять до абсурду. Наприклад, я розгорнув щойно видану в Києві книжку, читаю і очам своїм не вірю: «історичний уплив». і думаю: що ж це таке? Милозвучність мови — це передусім подих фрази, ритмомелодика фрази, соковитість фрази, наявність фразеологічних одиниць, думки. Микола Лукаш писав своєю рукою заяву до найвищих інстанцій, коли хотів відбути покарання замість івана Дзюби: «В зв’язку» замість «У зв’язку» на початку речення. Милозвучність мови — не в солодкуватості, а в її потужному подиху. Фраза повинна дихати, бути живою.

— Як вам вдається поєднувати перекладацьку працю і власну творчість?

— Це органічно поєднано, воно не суперечить одне одному. Праця перекладача — це дуже поважна школа для писання. Коли я багато років перекладав, то реалізував власний задум без жодних зусиль. Те, що я відчував, лягало на папір без жодних креслень, без правок, бо я вже мав велику школу добору слів, синтаксису. А хто володіє синтаксисом, той володіє писанням.

Атмосфера українства

— Вас визнано почесним громадянином Львова. Що означає це місто для вас?

— Я від природи такий, що коли мене вирізняють, то це дуже важко сприймаю. Але сприйняв це з вдячністю і намагаюся робити так, щоб оправдовувати це звання. Я народився в селі, дихаю селом досі. Якби я не народився в селі і не вдихнув його природу у найдрібніших її виявах, то, звичайно, не міг би писати так, як тепер пишу. А місто — це бібліотеки, спілкування з цікавими людьми, це, врешті, контраст до села. А все пізнається в зіставленні. Отож місто і село — це два камертони мого писання, які один одного доповнюють.

— Ви народилися у сім’ї священика. Як вплинуло це на ваше життя?

— У нашій священичій хаті постійно було в повазі слово. Крім української, там я чув і німецьку, і латинську мови. Були книжки врятовані і збережені після війни. Панувала атмосфера пісні козацької, стрілецької, упівської. Головне, що батько і мати нам прищепили пошану до будь-якої праці і пісні. У нас була атмосфера спадкоємності традицій, моралі, національних символів. Ми цим дихали. Я зростав у світі казок, переказів, де люди ведуть живий діалог зі світом природи. Мені пощастило зростати у світі, який дав мені подих єдності людини не тільки з книжним словом, а й з усним, народним. Мені пощастило застати це. А потім професори Львівського університету, які були ще представниками гімназійної освіти, підхопили це, бо теж дихали українством. Роди моїх батька і матері у глибину віків — священичі.

Оксана Процюк, газета Галичина


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 11.05.2018 06:08