Підлітки в одностроях
На День відкритих дверей до 10-ї гірсько-штурмової бригади приїхала група вихованців Прикарпатського військово-спортивного ліцею на чолі із заступником начальника з навчально-виховної роботи полковником Миколою Куцанем.
«Орлів своїх привіз?» — радо привітав Миколу Никифоровича, з яким познайомилися, ще коли він служив у штабі 38-го армійського корпусу. «Ще й яких! — гордовито відповів Куцань. — До речі, серед наших випускників вісім орденоносців, і (тут у голосі полковника відчувся сум) з них, на жаль, двоє загиблих. «Нічого собі! — тільки й спромігся висловити свої емоції. — Це ж скільки років минуло, як створили ліцей...»
«Голосували ногами»
І в пам’яті враз постав давній друг нашої газети, на жаль, вже світлої пам’яті Орест Дичковський. Він сам по собі був легендою. Ще у 13 років став на шлях збройної боротьби з різними окупантами нашого краю. Воював в УПА до 1947 року, після чого відбув кілька заполярних концтаборів. Після звільнення з полону повернувся до Івано-Франківська, де зарекомендував себе добрим фахівцем, пройшовши шлях від простого водія до начальника авторемонтних майстерень Івано-Франківського інституту нафти і газу. Проте кагебісти та тодішня влада не залишали Ореста Миколайовича у спокої, і через переслідування він знову був змушений виїхати на Крайню Північ і остаточно повернувся в Україну вже у 1971 році, пише газета Галичина.
Якось під час одних із відвідин редакції пан Орест розповів авторові цих рядків про ідею створити спеціальний навчальний заклад для дітей, де готували б майбутніх українських військових, вихованих у національному патріотичному дусі. Я сам родом з Воркути, тому сприйняв це на ура. Лише чим допомогти в реалізації цього плану? Хіба що словом. А допомога Оресту Дичковському була ой як потрібна. Бо хоча вже постала незалежна Україна, але залишалося чимало тих, хто її не сприймав. Ідея створення ліцею наштовхувалася якщо не на прямий спротив — мовляв, нічого тут бандерівців готувати — то на скептицизм — а хто тих дітей буде вчити? Та попри усі перепони
10 жовтня 1995 року було підписано розпорядження івано-Франківської обласної держадміністрації «Про відкриття військово-спортивного ліцею-інтернату в селищі міського типу Богородчани». А з другого боку, за існування цього навчального закладу, так би мовити, «проголосували ногами» діти, котрі хотіли тут навчатися. Здебільшого сюди віддавали своїх синів військові та працівники правоохоронних органів. Чимало було й сільських хлопців.
Тривалий час ліцей розташовувався в Богородчанах у колишньому містечку будівельників газопроводу. Та це були тимчасові споруди, і невдовзі питання нового приміщення постало надзвичайно гостро. і, як-то кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Нещастя в тому плані, що українське військо в ті часи активно розвалювали, і під чергове скорочення потрапила й ракетна бригада в Надвірній. Вдалося домогтися, що на її території розмістять ліцей. Ось як цю подію описав у журналі, виданому з нагоди 20-річчя ліцею, підполковник Тарас Грень із Західного регіонального медіа-центру МО України:
«За всю історію розформування частин колишнього Прикарпатського військового округу вперше і, напевне, востаннє військові покидали містечко з сумом і одночасно з радістю. Бо вони знали, що їхню територію не знищать, не віддадуть на розкрадання «мисливцям за металом», а весь комплекс перейде у спадок до «кадетів» — дітей, які вже з тринадцяти років втілюють свою мрію — стати захисником Батьківщини. Тому, залишаючи військове містечко, ракетники навіть не спустили Державного прапора України. Він розвівався на флагштоку, очікуючи нових господарів».
Міркую, що якби колишні власники подивилися тепер на свою територію, то залишилися б задоволені тією чистотою, справді військовим порядко-м, точніше — духом, який панує тут. Одразу звернув увагу на чудові спортивні майданчики для міні-футболу, волейболу, баскетболу зі штучним покриттям... Як не без гордості зазначили полковник Микола Куцань, а потім і начальник ліцею полковник Микола Мартинюк, до спорудження цих майданчиків доклав зусиль і колектив навчального закладу. Мають також сучасний тренажерний зал. Щоправда, зазначає начальник ліцею, вкрай необхідний повноцінний спортивний зал. Технічна документація на його спорудження давно готова, навіть були проведені деякі роботи щодо закладення фундаменту в 2011 році. Тепер проводиться уточнення проектно-кошторисної документації на цю споруду. Ну а саме будівництво традиційно впирається у відсутність коштів.
і так само є велика потреба у здійсненні капітального ремонту ще однієї казарми, бо хоча і те приміщення, в якому наразі перебувають ліцеїсти, доволі просторе, світле, тепле, що, погодьтеся, немаловажно навіть для дорослих, не кажучи вже про дітей, розділене на різні за площею кубрики, все ж для одразу 300 осіб, на думку адміністрації, є дещо некомфортним. Зрозуміло, що в обласній раді, в підпорядкуванні якої навчальний заклад, знають його проблеми. Тим більше, що вихованці Прикарпатського військово-спортивного ліцею-інтернату в найбільш загрозливий час для існування нашої держави ділом довели свою відданість Батьківщині. На жаль, це засвідчили своїм життям двоє його випускників — Степан Воробець та Віктор Семчук.
«Душа — Богу. Життя — Україні. Честь — нікому»
Ці слова належать капітанові Степанові Воробцю. Вони з «Кодексу честі розвідника», який він розробив на основі «Кодексу честі ліцеїста». Про нього двічі писала наша газета. Командир розвідувальної роти 24-ї ОМБР капітан Воробець загинув 19 червня 2014 року при виконанні бойового завдання, коли його підрозділ потрапив у засідку між селищами міського типу Ямполем та Закітним Донецької області. Його вразив ворожий снайпер. Степана Воробця за особисту виняткову мужність, героїзм і вміле командування підрозділом посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького I ступеня, а жителі Коломиї присвоїли звання почесного громадянина міста. На жаль — також посмертно.
У цьому ж бою загинув і снайпер-розвідник цієї роти Віктор Семчук. Він закінчив ліцей на чотири роки пізніше від свого командира. Служив у військах за контрактом, брав участь у багатьох бойових операціях зі знищення терористів. До речі, в розвідроту його взяв Степан Воробець, довідавшись, що Віктор також випускник ліцею. Настільки була високою довіра до товариша по навчальному закладу. Віктора Семчука нагороджено посмертно орденом «За мужність» III ступеня.
Пам’ять про цих героїв України закарбована на меморіальній таблиці, розміщеній при вході в навчальний корпус ліцею. До речі, з протилежного боку є меморіальна таблиця на пам’ять про засновника ліцею Ореста Дичковського. Більше про подвиг Степана Воробця та Віктора Семчука можна дізнатися зі стенду, розміщеного в «Кутку історії ліцею», де також міститься інформація з фотографіями випускників-орденоносців. Про кожного з них можна писати окремі історії.
Наприклад, старший лейтенант Олександр Гамарник — начальник обслуги пускової установки влучно завдавав ударів по ворогу — так званих «трактористах» та «шахтарях» і регулярних російських військах під Маріуполем.
Капітан Сергій Стрихар — командир танкової роти, воював на різних ділянках фронту, зокрема і в Луганському аеропорту. Його підрозділ знищував колони ворожої бронетехніки.
Капітан Михайло Чертков після бою в смт Миколаївці та взяття штурмом ТЕЦ (Донецька обл.) вів розвідку в напрямку міста Слов’янська, де його БТР підірвався на міні. Отримавши тяжке поранення, Михайло Юрійович після одужання повернувся на військову службу. Зараз він служить у військкоматі міста Івано-Франківська.
Наразі ми розповіли про лицарів ордена Богдана Хмельницького. А ще троє випускників — кавалери ордена «За мужність». Це майор Назарій Гінка, який на фронті з перших днів війни уміло командує підрозділом і за час боїв не втратив жодного підлеглого, а також — молодший сержант Андрій Пец та «кіборг» Володимир Небір.
А напередодні нашого приїзду до ліцею надійшло повідомлення про нагородження медаллю «За військову службу Україні» капітана Максима Швеця.
— Ми намагаємося встановити точну кількість наших випускників, котрі воювали і продовжують воювати на російсько-українському фронті. За приблизними даними, їх понад 100, — каже полковник Микола Куцань, а начальник ліцею Микола Мартинюк уточнює, що в АТО брали участь і двоє офіцерів ліцею. Це старший лейтенант Руслан Гвоздянчук, який пішов на війну з її першого дня і був заступником командира роти в 51-й бригаді, та майор Валерій Гіренок, який проходив службу на посаді заступника командира артилерійського дивізіону по роботі з особовим складом в 43-й бригаді. Обидва виховують майбутніх захисників держави і передають вихованцям свій бойовий досвід.
На жаль, обсяг газети не дозволяє не те щоб написати, а хоча б згадати про всіх, хто того вартий. Наприклад, про старшого лейтенанта ігоря Ковальчука — командира танкового взводу 93-ї бригади, який при виході з «іловайського котла» потрапив в полон, де пробув 247 днів.
Кузня майбутніх офіцерів
— Наших ліцеїстів цінують у вищих військових навчальних закладах, — зазначає начальник ліцею полковник Микола Мартинюк. — Постійно на електронну пошту ліцею надходять запрошення від ВНЗ на День відкритих дверей. Наприклад, днями одна група ліцеїстів побувала в Національній академії державної прикордонної служби імені Б. Хмельницького, інша — в Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності. Традиційно до нас приїжджають представники вищих навчальних закладів з метою професійної орієнтації. Їм потрібні наші випускники. Бо їх уже не здивуєш берцями чи казармою. Не злякаєш стройовим вишколом, фізичними навантаженнями. Якось розмовляв з представником Житомирського військового інституту ім. С. П. Корольова. Він каже, що рівень знань з фізики та математики в разі потреби підтягнуть до необхідного. Важливіше — мати вмотивованого курсанта, який цілеспрямовано прагне бути офіцером.
Зауважимо, що керівники тих навчальних закладів, куди вступають ліцеїсти з Прикарпатського військово-спортивного ліцею, ще жодного разу не розчарувалися в них. Наведу лише приклад бойового льотчика, учасника АТО (11 бойових вильотів) підполковника Максима Фединського, випускника ліцею 2000 року. Під час навчання в тоді ще Харківському інституті Військово-Повітряних сил він був чи не єдиним курсантом, якому довіряли самостійно пілотувати літак.
Продовжуючи розмову з полковником Мартинюком, запитую, скільки його випускників продовжують військову кар’єру.
— З кожним роком їх кількість збільшується. Цього року в навчальні заклади, пов’язані з різними силовими структурами, не тільки військовими, а й Нацгвардії, СБУ, поліції тощо вступило понад 70 відсотків випускників. Більше третини з них пішли у Збройні сили, незважаючи на небезпечну ситуацію. Адже триває війна. Кількість охочих стати професійними військовими серед наших випускників зростає.
— Можливо, тому, що зросла й увага до наших Збройних сил. і як би цинічно це не звучало, але нам в цьому допоміг Путін своєю агресією.
— Я би розглядав це в більш широкому аспекті. Росія на чолі з Путіним допомогла нам самоідентифікуватися, відчути себе нацією.
— Як на мене, ліцей виконує ще таку функцію, що молода людина може перевірити, чи вона справді готова бути військовим, чи це просто сюди романтика потягнула...
Так, справді, як не кожен може бути лікарем чи професійним автогонщиком, так не кожен може стати військовим. і тут молода людина, власне, потрапляє в зовсім інші реалії. Адже ми живемо за військовим розпорядком. Підйом, зарядка, навчання тощо. Скажімо, раніше юнак після школи робив, що заманеться, а тут у нього самопідготовка під керівництвом вихователя. Міг прогуляти урок, а у нас про таке навіть мова не йде. Знову ж таки, дома у нього був прийом їжі, коли відчинив холодильник чи мама покликала до столу, а в ліцеї — за розпорядком. Хоча зауважу: ліцеїстів годують чотири рази на день, причому маємо штатну одиницю — медичну сестру з дієтичного харчування, яка розробляє меню спеціально для хлопців такого віку. Ну і комусь ці навантаження здаються затяжкими.
— Який відсів?
— Невеликий. Причому коли хтось і має бажання покинути ліцей, то його батьки, як правило, проти.
Що спонукає батьків бажати, аби їхні діти навчалися в ліцеї, зрозумів з прикладу, який навела заступник начальника ліцею з навчальної роботи Оксана Риндич. Йдеться про хлопчину, який, провчившись якихось півроку, м’яко кажучи, порушив вимоги Статуту ліцею. Постало питання про виключення хлопця. Адже військово-спортивний ліцей — не пансіон для шляхетних панянок. Це розглядалося на комісії, куди запросили маму порушника, яка виховує десятеро дітей, дев’ятеро з яких — дівчатка. В такому оточенні син не звик до жодної домашньої роботи і послуху. Мати сказала, що навіть якщо сина відрахують, вона все одно вдячна ліцею. Адже вдома він став сам заправляти ліжко, чого колись ніколи не робив. Маючи намір погуляти, почав просити дозволу в мами. і це теж для неї було несподіванкою. Тобто за невеличкий проміжок часу дитина змінилася у кращий бік. Тож хлопцеві дали шанс, і він продовжує навчання.
«Доброго дня, пані вчителько!»
Власне, тут усе робиться, щоби дітей зацікавити до навчання. Можна окремо написати про потужний викладацький колектив. Враховуючи те, що ліцей має спортивне спрямування, стимулюють вихованців до додаткових занять спортом у різноманітних секціях, які ведуть досвідчені тренери, викладачі вищої категорії. Численні призові місця на різноманітних змаганнях свідчать про те, що їх зусилля не витрачені даремно. Військове спрямування полягає в тому, що у ліцеї, на відміну від звичайної школи, предмет «Захист Вітчизни» викладають уже з 8-го класу і кількість годин значно збільшена. Причому його програму розробили самі працівники ліцею — начальник Микола Мартинюк, його заступник Микола Куцань та вчитель Руслан Грубальський. Її погоджено з Міністерством оборони, і вона отримала відповідний гриф Міносвіти.
Як зазначає Микола Лонгінович, особовий склад ліцею дбає, щоб вихованці були не тільки фізично розвиненими та знали ази військової справи. Вони здобувають такий обсяг знань, щоб мати всебічну підготовку з базових дисциплін та глибокі патріотичні переконання, щоб ніяка ворожа пропаганда не могла на них впливати.
Щоб переконатися, я відвідав відкритий урок з української літератури, де розглядали життєвий і творчий шлях Григорія Сковороди, у вчителя Галини Дмитрівни Савчин. Вразила атмосфера сучасного кабінету з мультимедійним обладнанням, яке є в усіх кабінетах. На стінах — стенди: «Літературний календар», «Літературні місця Івано-Франківської області», «Схеми аналізу епічного, драматичного та ліричного твору» тощо. Приємне враження справила жвава і зацікавлена робота ліцеїстів на уроці. Склалося таке враження, що це не традиційний урок, а бесіда учнівського колективу зі своїм вчителем, яка розпочалася з військового чіткого привітання: «Доброго дня, пані вчителько!». Зрозумів, чому один з ліцеїстів у приватній розмові розказав, що ніколи не думав, що тут йому так сподобається вчитися. Особливо зацікавила його математика, до якої у школі особливого інтересу не відчував.
У Прикарпатському військово-спортивному ліцеї навчаються юнаки з 18 областей України. Артем Бондаренко — ліцеїст-випускник — приїхав сюди з Кропивницького. Хоча є військові ліцеї і ближче до його дому. Хотів відчути українські традиції, котрі тут збереглися, відчути справжню Україну. Щоправда, можливо, це пояснюється тим, що його мама — вчителька української мови. А ось батько — військовий-десантник, який пройшов Афганістан. Артем має намір йти шляхом військового.
Цікавою є традиція навчання дітей з однієї сім’ї. Але такого, що показав полковник Мартинюк, навіть не сподівався побачити. На перший погляд, це була звичайна листівка-привітання зі святом Дня знань. Микола Лонгінович порадив звернути увагу на підписи випускників. Мати Божа! Чотири імені з одним прізвищем — Цюрак. Усі — рідні брати родом з села Пасічної Надвірнянського району, вихованці ліцею. Тепер навчається у восьмому класі п’ятий брат, Зіновій, який вже мріє про офіцерську кар’єру, як і його старші брати. Має намір вступати у Харківський національний університет Повітряних сил ім. І. Кожедуба. З’явилися асоціації з тими часами, коли багатодітним матерям давали орден «Мати-героїня». Він, до речі, давав певні пільги. Але тоді йшлося лише про кількість дітей, незалежно від того, ким вони стануть. А в нашому випадку маємо справжню матір-героїню, яка віддала своїй країні, хоча не дуже вона була до неї ласкава, своїх синів. Сподіваємося, що це стане темою окремої публікації. А цю завершимо на тому, що ким би не стали в майбутньому випускники ліцею — чи військовими, чи цивільними спеціалістами, з вищою освітою чи ні, та вони завжди залишаться справжніми чоловіками.
