Польова психотерапія: Франківський психолог другий рік допомагає бійцям на фронті


Він був у числі перших, хто зголосився поїхати в зону АТО надавати психологічну допомогу бійцям. Потім ще двічі працював у військових частинах із тими, хто після страшних боїв повернувся на ротацію. Десять днів допомагав дорослим і дітям у таборі для біженців з Дебальцевого. А коли у Генштабі сказали, що психологи-волонтери на фронті більше не потрібні – пішов у «госпітальєри».

Чоловік просив не публікувати його справжнього імені. Каже, зберігаючи анонімність, легше їздити на Схід. У цьому матеріалі назвемо його Андрієм, пише Репортер

Медикаменти тут не поможуть

Андрієві далеко за 40. Психолог, психотерапевт, викладач. За плечима – майже 20 років практики. Сьогодні він приймає клієнтів у своєму кабінеті в центрі Івано-Франківська. От, як уявляєш собі типове робоче місце психолога, так воно там і є: два м’які крісла одне навпроти одного, маленький столик, диван, білі стіни, вазон – нічого зайвого. Дуже тихо, спокійно, затишно. А от у кінці серпня 2014 року на Донбасі йому довелося працювати прямо в полі, на війні.

«Не буду говорити про високе. Треба було їхати, я поїхав, – скупо, майже без емоцій пояснює Анд­рій. – Знав, що у військах бракує психологів і потрібні волонтери. На одному з семінарів побачив, куди звертатися, залишив свої контакти. Потім мені передзвонили, і я поїхав».

Уперше в зону АТО вирушив з двома військовими психологами. Їхали в Луганську область до солдат, які щойно відійшли з передової. Підрозділ стояв прямо в полі, багато техніки. Кожен із психологів просто в цивільному ходив від позиції до позиції, від бійця до бійця. Військові жартували, що то їм іще пощастило – свої могли підстрелити, якби прийняли за шпигунів.

«Підходив, представлявся. Запитував, як у них справи. Не говорив, що вправлятиму мізки, – посміхається Андрій. – Казав, що можу робити, чим можу допомогти. Адже психологи не дають медикаментів. Бесіди – саме те, що ми можемо робити на передовій».

Найпоширенішою проблемою у бійців був уже багатьом відомий ПТСР – посттравматичний стресовий розлад. Тоді бійців мучать тяжкі спогади про пережиті в боях жахіття. Терапія в таких випадках, каже психолог, триває кілька місяців. У полі це неможливо. Тому перед поїздкою чітко розумів, що основне завдання – виявити тих, хто потребує негайної допомоги і дати рекомендації до лікування. А тим, в кого інші проблеми і кому є можливість зарадити прямо тут і зараз – допомагати на місці.

Андрій говорив з солдатами в кількох підрозділах. Ті, в кого були проблеми, мучилися від спогадів і сумували за загиблими побратимами. Але власне ПТСР виявив лише у двох. Каже, очікував, що буде більше. Рекомендував командуванню відправити бійців у тил на лікування, але ті їхати відмовилися, не схотіли залишати підрозділ.

Ті перші п’ять днів на Луганщині, пригадує зараз чоловік, минули для нього надзвичайно швидко. Каже, тоді навіть не уявляв, куди їде. «Думаю, багато людей вперше їдуть саме так, легко. Вперше не страшно, бо не знаєш, чого боятися. А от удруге – страшно», – знову посміхається Андрій.

Після Луганщини були ще два заїзди на військові полігони в Яворові та Білій Церкві. Там працював з бійцями, які приїхали на ротацію чи доліковувалися після госпіталів. Знову виявляв проблеми, намагався переконати хлопців розпочати терапію, шукав для них фахівців.

«Крім психологічної допомоги, були прохання, пов’язані з медициною. Наприклад, одному бійцю шукали приватну клініку, щоб зробили операцію на оці, – розповідає чоловік. – А ще були й такі, хто вживав алкоголь, хто говорив будь-що, аби лиш не їхати в АТО. Багато казали, що всюди зрада, розчарування. Загалом у мене враження від полігонів було гнітючим. Але тут треба розуміти, що більшість бійців із цих підрозділів на той час воювали на передовій, а в тилу залишалися якраз проб­лемні. Це був кінець 2014 року. Зараз багато змінилося».

Біженців тягне додому

Навесні 2015-го Андрій повернувся в зону АТО. Цього разу їхав працювати з біженцями з Дебальцевого. Більше тижня прожив разом з ними в одному з найбільших дитячих таборів Донбасу – «Перлині Донеччини». Цей табір став для біженців тимчасовим дахом над головою.

«Людей там було дуже багато, різних. Більшість із них потрапляли під обстріли, – каже психолог. – Але вони розповідали про це абсолютно спокійно. Принаймні жодного дорослого з ПТСР я там не побачив. Вони не дуже хотіли говорити. Більше турбувалися про дітей та охочіше приводили їх до мене».

З дітьми працювати було не складно – малеча легко йшла на контакт. Багато малювали, розповідали про те, що їм довелося пережити, про обстріли й життя у підвалах, про те, як почуваються зараз. Особливих психологічних проблем у дітей не було. Але найбільше психолога вразило інше.

456-10

«Усі ці біженці приїхали в табір, очікуючи, що щось одразу зміниться на краще, – каже Андрій. – Чекали, що дадуть житло, натомість їм пропонували поки що пожити в таборі. Частина з них майже одразу повернулася назад. Люди дзвонили звідти, розповідали про жахіття, які там відбуваються. Двоє з тих, хто повернувся, підірвались там на міні. Незважаючи на це, вони збирали речі і чомусь повертались».

По нас стріляють – ми ховаємося

Близько року тому в Генштабі чоловіку повідомили, що психологи-волонтери армії вже не потрібні. Він довго не думав і записався у «госпітальєри».

«Психологія й медицина на фронті – то дві різні роботи. Бійці більш звичні до медицини. Їм звернутися до медика – звична справа, – каже чоловік. – Медики, на відміну від психологів, не шукають кому б допомогти. Бійці приходять самі, за найменшої потреби».

Госпітальєром в зону АТО Анд­рій вперше поїхав минулого року. Працював виключно медиком. Більше того, про те, що він психолог, бійцям не говорив. Та якби побачив у когось психологічну проблему, то, каже, взявся б допомогти. На щастя, потреби не виникло.

456-4

Тиждень працював у медслужбі в Авдіївці. Тоді боїв там не було. А була звичайна медична робота в підрозділі: дезінфекція ран, поточне лікування, діагностика, транспортування хворих до лікарні, спілкування з ними, контроль за дотриманням вказівок лікарів бійцями «в полі».

Далі – десять серпневих днів на передовій у Мар’янці – й перші кулі над головою.

«Коли їздив як психолог від Генштабу, то нас ще збирались охороняти, під кулі не пускали. А от із «госпітальєрами» ніхто не охороняв, – розповідає Андрій. – По нас стріляють – ми ховаємося. Якщо є поранені – біжимо. Так і бігав по полю. Так, свистіли кулі. Але ми для того там і є – щоб надати першу медичну допомогу, стабілізувати пораненого на місці».

Попри серйозні обстріли, й тоді пощастило – бійці мали мінімальні поранення, а сам Андрій лишився неушкодженим.

З часу першої поїздки в АТО минуло два роки, з часу останньої – кілька місяців. Зараз він збирається знову.

«Я не один так роблю, – каже чоловік. – Люди їдуть, працюють, потім назбирують гроші на нову поїздку та знову їдуть. Якщо в офіційні медичні структури, то туди треба йти на довго. Якби мобілізували, то, звісно, пішов би. А так, приїхав-поїхав. Чи думав, що можу померти? Якщо ви туди їдете, то такий шанс завжди є».