Прикарпатський письменник Іван Андрусяк: Не люблю слова «виховання»

news-image: Прикарпатський письменник Іван Андрусяк: Не люблю слова «виховання»
Наш краянин, а нині письменник, літературний критик, перекладач і один з найвідоміших літературних редакторів іван Андрусяк якось сказав приблизно так: відколи себе пам’ятаю, мріяв стати письменником, бо навіть найперші свої вірші створив тоді, коли ще не вмів їх записати

«Тож як би банально це не звучало, а література і є моїм життям. Бодай тому, що через неї з мене послідовно не вийшло: а) вербовецького разди (попри наполегливе бажання батьків); б) шкільного вчителя (попри педагогічну першу освіту); в) державного чиновника (попри другу освіту і п’ятирічний стаж держслужбовця); г) «зубра» журналістики (бо для цього треба було писати насамперед про політику, а мені все кортілося про літературу). А також не вийшло пияцюги (до чого неодмінно спричинився б пункт «а»), затурканого істерика (пункт «б»), вузьколобого «чинуші» зі скляними очима (пункт «в») чи циніка (пункт «г»)», — писав про себе наш відомий земляк.

В ексклюзивному інтерв’ю газеті «Галичина» Іван Андрусяк висловив свої міркування про Тараса Шевченка і Тараса Мельничука, розповів про виховання дітей і формування доброго літературного смаку, про генетичну пам’ять і проблеми української культури.

- 75 років — Тарасові Мельничуку. На рівні держави — ігнорування. На сьогодні найповнішим виданням є тритомник, виданий у Коломиї, та видання Малковича. У нас подейкують, що по людях є ще багато його рукописів. А ким для вас є Тарас Мельничук?

— Стихійним генієм. Бувають генії системні, а він був саме стихійним. Це означає, що він не знав, але відчував щось більше, аніж ми, прості смертні. і ці відчуття лилися з нього самі, далеко не завжди контрольовані чи навіть мінімально впорядковані свідомістю, навіть поетичною свідомістю. В українській літературі це явище не має аналогів — хіба, може, Тодось Осьмачка, але він був енергетично «темним», а Тарас — «світлий».

Він показав усім нам, що поезія не має меж — і в цій позамежності він пройшов, певно ж, значно далі, аніж усі наші сучасники-поети, туди, де поезія перестає бути тим, чим ми її традиційно уявляємо, а мов розчиняється у всьому довкола, і вже годі розрізнити, чи це поезія, чи щось іншеѕ На словах є багато охочих іти за ним, але насправді ніхто не пішов — бо там страшно, ба більше — там неможливо (принаймні на наші, простих смертних, уявлення), там може навіть нічого не бути.

Наголошую: я не про фізичну смерть кажу «нічого не бути», а про поезію — про той її шлях, яким пішов Тарас. Щоб туди йти, треба було мати безоглядну сміливість, а ми ж добре знаємо, що безоглядну сміливість «публіка» зазвичай називає не інакше, як дурістю. Туди міг йти лише геній, і лише стихійний, бо системні там побачили б стіну. А він пройшов крізь цю стіну — і відкрив шлях. Тяжкий шлях, але хіба бувають легкі? Потрібен час, щоб знайшовся хтось молодший — і цього разу вже системний, — хто зважився б на ту дорогу вийти і повести нею інших. Бо, певно, там щось усе ж таки є, і це «щось» — дуже важливе...

Тому для мене Тарас Мельничук є ідеалом піонера — ясна річ, у питомому значенні цього слова, яке не має геть нічого спільного з його сов’єцькою інтерпретацією. Такі піонери виходили в незвіданий океан, щоб відкривати нові землі, пробиралися до полюса, дерлися на Джомолунгму З погляду «публіки» всі вони були добряче навіжені, ну а потім ця ж «публіка» пишалася тим, що була з ними знайома. Ото і я пишаюся тим, що трішечки знав Тараса (усміхається)...


- і ще: 2014-й — Рік Шевченка в Україні. Чи не вдамося ми вкотре до ідоломанії? Як би ви відзначили 200-літній ювілей Шевченка, якщо б визначали політику держави у цій царині? 

— Знаєте, все українське тепер у нашій буцімто Українській державі в такій глибокій дірі, що тут будь-яка, навіть найлубковіша згадка про Шевченка не буде зайвою. Через це при всьому моєму хронічному скепсисі до просвітянщини в такій ситуації я на неї хіба зітхну, але не бурчатиму.
Хоча насправді, як на мене, найкращим відзначенням ювілею була б підготовка й видання новаторських, виконаних на рівні найвищих здобутків сучасної гуманітаристики студій про творчість Шевченка — не лише великого поета, а й потужного художника (про що ми чомусь часто забуваємо), цікавущого мислителяѕ Скажімо, таких студій, як «Моя Шевченківська енциклопедія» професора Леоніда Ушкалова. Я мав добру нагоду ознайомитися з цією працею в рукописі й хочу вас запевнити, що якби все наше шевченкознавство, принаймні академічне, було витримане на такому високому науковому рівні, а водночас супроводжувалося таким елегантним стилем викладу, то не було б ані найменших підстав говорити про ідоломанію чи інші такого ж штибу капості. 
Та що ж коштів на видання таких праць у нас традиційно «не знаходиться». Зате неодмінно є кошти, притому чималі, на те, щоб ідіотськими «осучасненнями» вгробити шевченківські музеї, як це одіозна Лариса Скорик уже зробила в Каневі, а тепер добирається й до київського...


- Пане Іване, у вас троє дітей. Що найважливіше у вихованні їх — уже знаєте?

— Природність, органічність, власний приклад і почуття міри. і взагалі, я не люблю слова «виховання», надто вже воно мені посмерджує «совком» і кандидатами педагогічних наук, яких розплодилося в нас як собак нерізаних. Краще — «спілкування», «розуміння», зрештою, «порозуміння»...

О! Найточніше слово — сродність, сковородинівське. Деякі дурні в нас його перекладають як «спорідненість», але ж то зовсім інше. Сродність не треба перекладати, як і взагалі не треба аж так боятися нашої старої книжної мови, якою писав зокрема і той же Сковорода. Англійці ж не перекладають Шекспіра і не бояться його мови, хоч вона теж старожитня.

- Що спонукало вас «опуститися» до писання дитячої літератури — несерйозної, як дехто вважає? Народження доньки Стефи?

— Гм... Такого я ще не чув: «несерйозної». Що ж може бути важливішим у цьому світі й серйознішим (у сенсі ставлення до нього), ніж дитина?! і з ким іще в цьому світі література може говорити про справді серйозні, важливі, засадничі речі — й при цьому сподіватися на щонайщиріше, щонайбезпосередніше порозуміння й довіру?! Тут головне цю довіру не змарнувати, не зрадити, не сфальшивити, бо фальш дитина відчуває набагато швидше й реагує набагато гостріше, ніж доросла людина...


Отож до дитячої літератури треба підніматися, а не опускатися. Це мені допомогли зрозуміти всі троє моїх «малявок», а з наймолодшою, Стефою, воно просто увиразнилося.

- Насправді ніша дитячої української літератури нині незаповнена. Чи як ви думаєте? Назвіть найцікавіших україномовних дитячих письменників сучасності.

— Насправді в сегменті дитячої літератури не одна, а багато ніш. Деякі з них у нас справді заповнені недостатньо — скажімо, підліткова література, чи гостропроблемна — неповні сім’ї, хтось із батьків нерідний, насильство в сім’ї, дитяча агресивність, вади розвитку, соціальна проблематика, симпатії й антипатії, перехідний вік, сексуальністьѕ Література не має боятися про все це і про чимало іншого говорити з дитиною — ясна річ, адекватно до її віку й особливостей сприймання, а головне — з усією повнотою відповідальності, бо тут треба дуже добре розуміти, що говориш і як. Наші автори наразі лише намагаються підступатися до таких речей — і це, може, й добре, що не поспішають, бо тут потрібна неабияка письменницька майстерність і досвід, щоб така книжка в жодному разі не нашкодила дитині, а в ідеалі допомогла їй, як то кажуть, розібратися в собі чи краще зрозуміти ровесника, однокласника, сусіда...


Натомість у нас дуже симпатична література для дошкільнят і молодших школярів, є чудові тексти для середнього шкільного віку, а наша дитяча поезія об’єктивно одна з найкращих у світі.

Ось хоч би й письменники, яких івано-франківському читачеві, гадаю, не треба представляти: Степан Процюк — автор чудової підліткової трилогії про перше кохання «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце» і «Аргонавти» (а по секрету скажу, що у видавництві «Грані-Т» тепер готують до друку його нову повість — «Вітроломи»); Марія Микицей — авторка напрочуд симпатичної повісті-казки «Будинок, який умів розмовляти»; Неоніла Стефурак — прекрасна не лише доросла, а й дитяча поетеса; до того ж нещодавно й Тарас Прохасько в дитячій літературі дебютував. А в Старих Кутах на Косівщині мешкає дуже цікавий дитячий поет Микола Близнюк — до речі, друг Тараса Мельничука. Саме від Миколи я, тоді ще школяр, уперше й почув про Тараса, який на ту пору сидів у в’язниці й про нього було «офіційно» заборонено навіть згадуватиѕ
Але мова йшла про найкращих дитячих письменників, то я не можу не назвати Володимира Рутківського, Лесю Воронину, Галину Малик, Марину Павленко, Мар’яну Савку, Романа Скибу, Валентина Бердта, Юрія Бедрика, Оксану Лущевську, Сашка Дерманського, Сашка Гавроша, Галю Ткачук, Олесю Мамчич, Олексу Росича, Анатолія Качана, Григорія Фальковича, Анатолія Григорука, Світлану Прудник, Марію Людкевич...


- Батькам варто занотувати цей перелік імен. А чи читаєте ви книжки, котрі читають ваші діти?

— Безперечно! і навіть більше: діти читають ті книжки, які суголосні їхньому віку, а я ще й ті, з яких вони вже виросли, і ті, до яких ще не доросли. Намагаюся читати все, що виходить з-під пера всіх притомних українських дитячих письменників, а з інших літератур те найцікавіше, до чого лише можу «дотягнутися».

- І як можна виробити добрий літературний смак? 

— Лише через освіту — іншого шляху немає. Не конче філологічну — незалежно від галузі, притомна освіта передбачає гуманітарну складову. А далі все залежить від самої людини.

- Ви  — літературний редактор одного з найкращих видавництвѕ Як боротися із низькосортною дитячою літературою і чи вам така не траплялася?

— Не купувати її. Світ, в якому ми нині живемо, влаштований так, що недобросовісних виробників можна карати лише гривнею — інше на них не впливає, а законодавчих механізмів, які б їх зупиняли, немає. Та й дуже тяжко я собі уявляю такі механізми, коли йдеться про книжку, бо тут напрочуд легко перейти межу, за якою починається цензура. Жодні «комісії з моралі», «академії педнаук», «міністерства освіти» абощо нічим тут не зарадять — треба просто не купувати гидоти. і хай її виробник спокійно збанкрутує — або ж візьме в штат фахівців, які забезпечать випуск високоякісної продукції.
Звісно ж, для того, щоб з’ясувати, що є гидотою, а що високоякісною книжкою, батьки самі мусять читати те, що рекомендують дітям. Це нам, батькам, у жодному разі не зашкодить, до речі. А далі є соціальні мережі, засоби масової інформації, «циганська пошта» — способів ділитися інформацією в сучасному світі більш ніж досить.

- Чого бракує українській культурі — ідей, грошей чи інтелектуальних ресурсів?

— Тяглості. Континуальності. Неперервності. Згадаймо історію, принаймні за останні 300 років: щойно в нас щось варте уваги з’явилося — його задушили; минуло кілька десятиліть, змінилося покоління, озвалася генетична пам’ять, знову щось цікаве проклюнулося — його розстріляли...


Якби наша культура могла без валуєвих, кагановичів, суслових, табачників проіснувати бодай сотню років, спокійно і в природний спосіб розвиваючись, тоді їй не бракувало б ні грошей, ні ідей, ні ресурсів. 

- Що ви нині перекладаєте?

— Те, що замовляють видавці. Оце повернуся додому з фестивалю «Покрова» і візьмуся за свіженьку історію Наташі ўузєєвої про Капітошку.

- Розкажіть про свій тил — родину.

— Це приватні речі. Не думаю, що це комусь, крім мене й моєї родини, цікаво. У мене все тихо, добре, спокійно, ніжно — таке для преси не годиться (усміхається).

- Яким, на вашу думку, є ідеальний читач?

— Мислячим.

"Галичина"


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 27.10.2013 11:00