РІК ТОМУ, 27-го. «УРЯД КАМІКАДЗЕ»
Прем’єр-міністр зачитав з трибуни Верховної Ради України слова визначеної Законом присяги члена Кабміну. В цей ж день кожен із його членів підписав її текст і «Уряд камікадзе» приступив до виконання своїх повноважень.
«Урядом камікадзе» нас назвав Арсеній Яценюк. Сьогодні ця назва виглядає надмірно пафосною. Але в той час ми розпочинали роботу в атмосфері повної невизначеності щодо того, як буде розвиватися політична та соціально-економічна ситуація. Казначейські рахунки держави практично порожні, а золотовалютні запаси скоротилися до 15 млрд. дол. США і місячні заборгованості по виплаті пенсій.
Ми усвідомлювали, що мине зовсім небагато часу, в учасників та прихильників Революції Гідності пройде ейфорія від повалення режиму Януковича, настане час отримання заробітних плат, пенсій та інших соціальних платежів і якщо вони не надійдуть вчасно, то відповідальність за наслідки його діяльності ляже на наші плечі.
Що вже казати про ту частину суспільства, яка цей режим підтримувала! І про маніпуляції нею представниками тими представниками цього режиму, які не чкурнули за кордон, але, залишаючись в країні, були відлучені від корита владних можливостей!...
Одночасно і застосування непопулярних заходів зі стабілізації ситуації також могло викликати соціальний вибух. Соціальна сфера є надзвичайно чутливим і придатним ґрунтом для політичних спекуляцій.
У таких умовах Уряд потрапляв у ножиці соціальної непопулярності, а кожен із його членів потенційно отримував перспективу політичного самогубства. Зайве наголошувати на тому, які катаклізми в умовах загострення фінансово-економічного становища держави очікували гуманітарну сферу і як це могло відбитися на політичному реноме Віце-прем’єр-міністра, який нею опікувався!...
Невдовзі стало зрозуміло, що до внутрішніх соціально-економічних негараздів додаються і зовнішньополітичні. Росія анексувала Крим, спровокувала заворушення в південно-східних регіонах і розпочала військову інтервенцію в Україну. Справою техніки для її агентурної сітки стало і імітація на окупованих територіях «референдумів», «виборів», а в результаті – «входження Криму до складу РФ», утворення «ДНР» та «ЛНР».
На цьому тлі загрозливою ставала післяреволюційна внутрішньополітична ситуація. Внаслідок тримісячного протистояння на Майдані силові структури держави дискредитовані та здеморалізовані. В країні посилилася криміногенна ситуація.
Як в Києві, так і на місцях протизаконні дії часто вчинялися під прикриттям різноманітних «майданних» структур. В масі таких випадків важко було відмежувати емоційну реакцію учасників революції на прояви чиновницького свавілля, захланності, несправедливості і корупції від бізнесових розборок, рекету й елементарного грабунку.
А до цього набору безсумнівно слід додати й феесбешні провокації, спрямовані на дискредитацію Майдану як явища.
Майданом залюбки прикривалися різного штибу негідники і аферисти. І, як це завше водиться, вони найбільше лізли в очі, найголосніше скандували гасла вчорашньої революції і найцинічніше вимагали від новопризначених та недосвідчених чиновників якихось особистих преференцій.
Нічого нового немає в цьому грішному світі! Аналогічні сюжети надмірно голосних і радикальних скандувань вже довелося спостерігати на початку 90-х, а потім через призму часу, мов через фотопроявник, принагідно фіксувати суспільно-громадську позицій їх «героїв». Вона виявлялася, здавалося б, цілком несподіваною і нелогічною – затятий «націоналіст» початку 90-х за якихось десять-двадцять років чомусь опинявся чи то в рядах лівацьких партій, а чи виконував роль «троянського коня» для Партії Регіонів. Та коли зробити поправку на принцип «Якщо відсутня логіка – шукай темної справи!», то все ставало на свої місця.
Якось після чергової акції мешканців пізнього і вже звироднілого Майдану, один із його учасників безцеремонно спинив мене посеред вулиці й почав щось там нудно й настирливо вимагати. Отримавши відкоша, посипав погрозами: «Я – з Майдану! Як привів тебе до влади, так і скину!». Вже добряче пізнавши відповідну категорію «революціонерів», навзамін атакував запитаннями: «Ти був на Майдані? В якій сотні? Хто сотник? На якій барикаді стояв? У яких акціях брав участь?...». Щось невпопад пробелькотівши: «Та ми там, у Львові…», спантеличений «герой революції» миттєво накивав п’ятами.
А що вже казати про неоднаразові атаки Будинку Уряду, заблоковані під’їзди, часті кононади від взривпакетів, розтрощені вікна і двері… Як тільки когось посували із «теплого місця», або накривали його «схему», миттєво під Кабмін на його захист прибували сотні «обуреного» люду, галасливих студентів, а в т. ч. і майданні «сотні».
В таких умовах важко було передбачити, скільки часу нам відведено для роботи в Уряді – декілька місяців, півроку, а чи більше?! А отже й важко було планувати довгострокову діяльність.
Не виключено, що й багатенько досвідчених чиновників, які вже пережили не одну зміну влади та різноманітних її структурних катаклізмів, також подумки сподівалися на нашу недовговічність й не надто надривалися втілювати пропоновані нами новації.
27 лютого. А попереду – ще довгий, виснажливий і невдячний дев’ятимісячний марафон!...
Олександр Сич
