Розповідь-сповідь колишнього малолітнього політв’язня з Прикарпаття


нколи про пережите людина може розповідати так достеменно, що й більше нічого додати. Олексієві Лазорку, 1934 р. н., без сумніву, це вдалося. Ось його «пригодницька» історія.

Я горджуся тим, що мої батьки походили із заможних родин Олекси Лазорка та Михайла Величка (мамин тато), щедрих на дітвору — у кожній було по 10-12 дітей. Сім’я моя була українсько свідома. Батько з дідом брали активну участь у діяльності «Просвіти», граючи, зокрема, в оркестрах і театральних виставах. У 1939-му «Просвіту» закрили, культурно-громадське життя завмерло. А незабаром і тата не стало — загинув під час перетину кордону. Залишилися дід Лесь, баба Євдокія та ми з мамою.

Мали ж поля гектарів зо 20, тримали корів, коней, свиней та кур. Мали велику стодолу, сільськогосподарський реманент, — словом, раздували. Я малим ходив за худобою, а 1941-го пішов до котиківської чотирикласної школи.

По вступі радянської влади для селян почалися важкі часи. З’явилися контингенти здачі хліба державі, які зростали рік у рік. «Визволителі» організували по селах групи людей, що займалися вибиванням поставок хліба та агітацією за колгоспне життя. До цієї групи у Котиківці входили Панько, Буденчук, Калинюк, Лахманюк, вуйко Мирон та інші. Вони заходили у двори, перевіряли комори, стодоли, подвір’я на наявність хліба, агітували у колгоспи, не відмовляючись одночасно від самогону, — на цій роботі пили непогано. Якщо селянин виконував контингент, йому давали допоміжне завдання, і так не раз.

Порятунок залишався один — записатись до колгоспу. 

Вершиною цього тиску було вивезення людей до Сибіру. Чутки про це поширилися навесні, коли на залізничній станції з’явилося багато солдат і «телячих» вагонів для перевезення людей. Лише з нашої вулиці за одну ніч вивезли Петришина та Романського. Мої мама та дід змушені були написати заяви до колгоспу, віддати владі коней, інвентар, розібрати стодолу під бляхою.

Життя, яке вирувало у цей період між свідомим українством та більшовизмом, вплинуло на формування моєї свідомості. З Богданом Петришиним, сусідом мого віку, ще у шостому класі вирішили боротися з окупантами. Для цього з гуми вирізали букви, ними видрукували чорнилом на папірцях «Слава Україні!» і двічі на місяць розклеювали ці тексти по селу. На ранок Котиківка гуділа від несподіванки, але кадебістам на наш слід вийти так і не вдалося... Ми ще планували підняти над Котиківкою синьо-жовтий прапор, але не змогли знайти тканини такого кольору.

У восьмому класі я почав писати патріотичні вірші, деякі з них передавав до підпілля ОУН сусідською дівчиною Марією Миронів. За її словами, частину з них було опубліковано в підпільній пресі. Через Марію я отримував підпільну літературу, а ще для розповсюдження й обміну серед знайомих і родичів бони — повстанські гроші, які обмінювали на карбованці для матеріальної допомоги підпіллю.

Прямого зв’язку з підпіллям я, звісно, не мав, але у школі №1 було багато учнів з Поточища, Вікна, Глушкова та інших сіл, які довіряли мені й давали читати патріотичного змісту підпільні видання, надруковані на цигарковому папері.

З восьмого класу я навчався в Городенківській СШ №1, де в гуртку народних танців зазнайомився з Марією та Любою Гайдук. Якось після занять вони запитали мене, чи довго ще будемо балакати, чи не час щось робити уже для України?.. З хлопцями із старших класів, з якими я товаришував, теж мав розмови про підпілля, ми обмінювались забороненою літературою. Нарешті семеро з нас вирішили діяти — це Марія та Люба Гайдук, Володя Савчук, Левко Дзедзинський, Володя Собашко, Михайло Павчак та я (я тоді був у 9-му класі, решта, крім Михайла, — у 10-му). Ми проводили збори підпільної групи, де обмірковували практичні дії. Керівництво було колективним. Підпільну літературу по можливості діставав я.

На початках дістали друкарську машинку для виготовлення листівок та радіо, щоб отримувати правдиві новини з-за кордону. Поки розбирались з технікою та вчились друкувати, нас вислідила міліція. Під час обшуку в одного з товаришів знайшли підпільну брошуру, після чого усіх одразу передали до КДБ. Я на той час був у с. Вікні, то, лише повернувшись, дізнався про цю страшну новину. Ночував ще вдома, а на ранок мене також забрали кадебісти. Перевернули все в хаті, «прощупали» подвір’я, вилучили всі аматорські фото. 

Так почалося моє невільницьке життя. Завели мене у кабінет до начальника Антонова і почали допит. Сидіти дозволяли тільки на краю стільця з витягнутими ногами. Казали, що їм усе відомо та вимагали підтвердити потрібну інформацію. Мені хотілося перевірити себе на стійкість до тортур, бо ж били по черзі і по обличчю, і по тілу, тягали за волосся, особливо старався Антонов. Спати не давали дві доби. Зачитували зізнання хлопців, а декого приводили для очної ставки. Стало зрозуміло, що всі наші дії до дрібниць були відомі кадебістам. Залишалось нез’ясованим запитання: де ми діставали підпільну літературу та яким чином тримали зв’язок із самим підпіллям? Про літературу знав лише я, тому Антонов жорстоко вибивав з мене відомості щодо зв’язків. Довелось назватись організатором нашої підпільної групи, а щодо літератури і завдань сказав, що отримував їх від івана Романюка, який на той час уже сидів у сибірських таборах з 1949 року. Сказав так, бо вважав, що йому навряд чи подовжать за це термін і не привезуть для очної ставки. Та й як було вчинити інакше, не видавати ж людей, з якими мав підпільні зв’язки. Самого івана я хоч і знав, та спілкування з ним на ці теми було неможливе, зважаючи на різницю у віці — мені лише 13, а йому — 19.
Слідчі повірили моїй версії, та прискіпливо її перевіряли. Нарешті Антонов заспокоївся, мене перевели до в’язниці. До цього часу не давали ані спати, ані їсти чи пити. Аж тоді дозволили передачу від мами — і я нарешті зміг і поїсти, і поспати на маминій вереті, розстеливши її на холодній підлозі.

Настав теплий травень 1951-го. Членів нашої підпільної групи вантажівкою під конвоєм перевезли до кадебістських підвалин у Станіслав, де перебували майже чотири місяці. Серед в’язнів я був наймолодшим, тому пишався нашою боротьбою, у багатьох це викликало повагу. За голосні розмови довелось сім діб провести у карцері — це була мініатюрна камера з бетону без вікон, там дозволяли бути лише у черевиках та спідній білизні, й тільки зранку та ввечері давали чай з куснем хліба.
Наприкінці серпня відома «трійка» розглянула нашу справу та прийняла рішення дати усім по 25 років. За справою Люби Гайдук засідали окремо. Далі були відправка етапом, пересильні колонії в Львові, Києві, Москві, Куйбишеві, де перебував по 20-30 днів. Всі колонії були однакові для в’язнів, тільки наглядачі мінялись.

Потім був мордовський табір для малолітніх в’язнів, де я провів кілька місяців до свого повноліття. Бібліотекарем тут працював в’язень — колишній професор музики берлінської консерваторії на прізвище Собінов, син відомого російського тенора. Свої 10 років він отримав за перебування в Німеччині та викладання у консерваторії музики німцям. Від нього я отримав книгу із серії «ЖЗЛ» та вперше прочитав про його видатного батька. Надзвичайно приємною і цікавою людиною був цей професор.

У серпні 1952-го, коли я вже став повнолітнім, мене перевезли етапом до 11-го мордовського табору з режимом — ранішня та вечірня перевірки на плацу, сніданок, робота, обід, робота, вечеря та зачинені на ніч бараки. Харчування  було погане — навіть котлети готували з хамси (до цього часу не можу на них дивитись). Нас там було до тисячі в’язнів різних національностей: українців, росіян, литовців, грузинів, білорусів, євреїв, естонців, татарів, були й іноземці — угорці, поляки, чехи, німці. Не бачив, правда, там молдован і жителів Середньої Азії. Люди всі різні і за віком, і за походженням, і за свідомістю. Згодом зрозумів, що людина по-справжньому відкриває свою суть лише у тюрмі та в армії, бо перебуває в дуже тісному оточенні.
Працювали ми на фабриці меблів, яку теж охороняли. Наша бригада виготовляла стільці та столи, але виконати денну норму мені не вдавалось. Серед нас було четверо угорців, які не приховували свого ставлення до радянської влади, проте працювали добре.
Був ще на фабриці невеличкий будинок, де працювали два художники, які робили для табірного начальства копії відомих картин та портрети на замовлення. Це чех Костянтин Немичек з Москви та Василь Турецький з Тернопілля. В обідню перерву я часто забігав до цієї студії, з ними у мене склались гарні стосунки.

Ще я потоваришував з львів’янином Орестом Троцем, який у дитинстві потрапив до Німеччини, а юнаком опинився у радянському концтаборі за антирадянську діяльність. За невдалу втечу з табору йому додали терміну, а коли трапилось повстання в’язнів у карагандинських таборах він став командиром повсталих жінок-в’язнів.
По смерті Сталіна, 5 березня 1953 року, яку з радістю зустрів табірний народ, у нас з’явилась надія... З мордовських таборів багатьох в’язнів ешелонами відправили до Омська для побудови великого нафтопереробного підприємства. На новому місці — такі ж бараки, нари, «параші» та замки на дверях, така ж пихата й ворожа охорона. Тут я отримав свій номер Н 231. Світлину з табличкою із номером на грудях зберігаю у себе до цього часу.

Мене направили до бригади землекопів. Була сніжна й морозна зима, а глибокі траншеї для водоводу, що почали рити машини, треба було поглибити вручну ще на 30 сантиметрів. Довбали і довбнею, і клином, і киркою, і ломом, і лопатою. А лютий мороз докучав дуже  — сягав -45 градусів, ніс та вуха не витримували. Якось бригадир монтажної бригади іван Завгородній запропонував мені перейти до нього. Звісно, я погодився, бо тяжчої від землекопа тут роботи не було.
Незабаром почали звільняти в’язнів, передусім колишніх високопосадових комуністичних діячів, відтак — іноземців, які ще залишилися живими, з відправкою на батьківщину. Були нові судові «трійки», які розглядали справи ув’язнених. Мені зменшили термін до 10 років.

І в цьому таборі я познайомився з цікавими, освіченими, інтелігентними товаришами по неволі. В моєму бараці жив художник з Ленінграда Микола Незнамов. Він вечорами писав мій портрет, який я досі зберігаю.

У квітні 1955-го мене достроково звільнили завдяки не в останню чергу моєму бригадирові іванові Завгородньому. Важко описати відчуття волі, його треба пережити. Це коли ти йдеш з дерев’яною валізою поміж людьми, а на тебе ні пес не гавкне, ні зброї ніхто не наставить, ніхто не крикне: «Шар вправо, шар влєво — стрєляю!». Отож отримав я документ та гроші на дорогу, а через п’ять діб мій вагон, який перевозив лише людей, а не худобу, доплентався до Москви.
Довідка про звільнення була виписана до Городенки, але друзі не радили у той час повертатись додому, і пізніше я в цьому переконався. іван Завгородній, мій добрий старший товариш, запропонував мені оселитись в його самотньої мами в Запоріжжі, куди я й поїхав. У прописці мені відмовили, лише після візиту до начальника обласної міліції таки прописали.

Влаштувався слюсарем на завод «Запоріжсталь», відвідав батьків у Городенці. Восени мене призвали до армії. Служив у стройбаті під Москвою, був землекопом у лісах з ракетними установками, а потім у Верхній Салді на Уралі будував військовий завод. Це ще три роки мученого спання на нарах.

Після армії — знову «Запоріжсталь», робота слюсарем. Одночасно — вечірня школа, потім — Дніпропетровський металургійний інститут, де отримав диплом інженера-економіста. З 1963 року почалася моя економічна кар’єра. Спочатку економіст планового відділу заводу, пізніше — старший економіст, так дослужився до заступника начальника відділу. Були й інші кадрові пропозиції, але після ознайомлення можновладців з моєю автобіографією підвищення знімалось.

Із 80-х років друкувався у заводській газеті «Дніпровський металург» з різними критичними та господарськими пропозиціями, які не завжди імпонували тодішньому директорові Герасименку.

Уже в роки незалежності багато знайомих і незнайомих заводчан сприймали та підтримували мої статті. Колишній головний інженер заводу, а згодом заступник міністра Володимир Додока спеціально приїхав до мене на розмову після однієї з публікацій. Новий директор комбінату Сацький, якому також писав доповідні, багато що з пропозицій підтримував, давав навіть доручення своїм заступникам, однак на цьому все й закінчувалося. Думаю, річ була не в пропозиціях, а в мені — надто різними були ми за світоглядами та біографіями. Запеклий сталініст не міг близько співпрацювати з бандерівцем. 

Був випадок, коли з наївності повірив словам новопризначеного прем’єр-міністра Кучми, який звернувся до спеціалістів з проханням подавати на розгляд нові, свіжі ідеї. Звернувся до нього, написав... Гадаю, тепер, коли ми обидва вже на пенсії, у нього буде час вивчити мої пропозиції щодо кадрових змін у керівництві металургійних підприємств.
У 1960 році я одружився з Аллою Натаровою. З нею, поки мама була жива, щороку проводив відпустку в Городенці. Народилися діти — Павло та Дмитро, які теж щоліта виховувались у своєї бабусі і пасли корови.

Запоріжжя прийняло мене добре. З часом з’явилось коло знайомих та друзів. Особливо близькими нашій родині стали сім’ї Завгородніх, Голікових, Жало, Калюжних, Гальпериних, Сальникових. Свого минулого я ніколи ні від кого не приховував. Першою його прийняла, звісно, моя дружина. Вона міцно потоваришувала з моєю мамою і так вивчила городенківську вимову, що не раз отримувала компліменти від односельців. Алла працювала начальником відділу праці та заступником головного економіста Запорізького аеропорту. Жили ми разом з її матір’ю Пелагеєю, вчилися, працювали, виховували дітей. і я дуже вдячний їм обом за таку міцну, добру нашу родину.
Діти повиростали, вивчились. Павло — інженер-енергетик, багато років працював у Сургуті, з дружиною Наталкою виховують двох доньок — Ганну і Лізу, тепер живуть у Запоріжжі. Молодший син Дмитро — театральний режисер, працює в Україні, гастролює по всьому світу — в Азії, Росії, Франції, Угорщині.

Я півстоліття відпрацював на заводі. Тепер з дружиною на пенсії, займаємось господаркою і щиро переживаємо за Україну, яку ніяк не вдається поставити на ноги через її недолугих керівників.

Лесь ЛАЗОРКО. Уродженець с. Котиківки Городенківського району, газета Галичина