Що цементує українську націю?


З нагоди Дня соборності, який в Україні традиційно відзначають 22 січня, газета «Галичина» запросила відомих прикарпатців — доктора політичних наук, професора ПНУ ім. В. Стефаника, завідувача кафедри дипломатії та європейської політики Університету ім. Яна Кохановського (Польща) івана Монолатія, доктора історичних наук, професора ПНУ ім. В. Стефаника, депутата обласної ради Сергія Адамовича та кандидата географічних наук, доцента кафедри географії і природознавства ПНУ ім. В. Стефаника, доктор

1. Чи можна говорити про прискорення формування української політичної нації з огляду на російську агресію?
2. Що нині становить найголовнішу проблему української соборності? За якими ознаками йде лінія розколу країни — соціально-політичними чи національною?
3. Як позначається російський фактор на українській соборності?
4. Яким чином може вплинути задекларована владою децентралізація на соборність України?
5. Якою бачите перспективу української соборності?

Іван Монолатій:
1. Мабуть, говорити про такі процеси можна, але не так впевнено, як би хотілося політикам, адже процес формування політичної нації зазвичай — це не якесь одномоментне дійство чи політичний випадок. Новітня російська агресія є тільки таким собі каталізатором сучасних націєтворчих процесів, вона їх «підганяє» (тим самим підтверджуючи тезу про країну, яка мусить перебудовувати свою ціннісну систему, як кажуть, «на марші»). Однак у нас, як у держави, яка пережила різні суспільні потрясіння і катастрофи, особливо у ХХ столітті, ще є чималий запас здорової активності громадян, що здатна перейти рубікон «народження» нової політичної нації і нарешті почати жити самостійним політичним життям, без порад і консультацій чи то з одного, чи з другого боку. Відтак російська агресія, залежно від того, якою вона буде — короткою чи тривалою, зайве змушуватиме наш політичний провід та еліти будувати конкурентоспроможну у внутрішньому і зовнішньому вимірах країну.

Що більше, українська політична нація вже давно створилася, нині слід говорити про її трансформацію в умовах воєнно-політичного конфлікту. А ще й той факт, мабуть, деяким політичним колам неприємний, що наша держава перевтілюється нині як двомовна з яскраво вираженим українським патріотизмом саме російськомовних громадян України. На це слід належним чином зважати.
2. Найбільшою проблемою української соборності надалі є відсутність національної згоди у важливих питаннях державного розвитку, зокрема, подолання політичної корупції у центрі та на місцях, а також неминучості проведення взаємопов’язаних і комплексних реформ. Відсутність такого, скажемо, національного фронту дається взнаки як у колах політичних еліт (які, як правило, є елітами партійними), так і в середовищах ще до кінця не зрілого громадянського суспільства. А найбільшим ворогом української соборності є постсовєтська ідентичність, небажання думати про завтра і післязавтра України. Якби було таке бажання — спрогнозувати майбутнє нашої держави, а відтак здійснити необхідні кроки у бік стабілізації розвитку українських регіонів, то нині не було б російської агресії та її зовнішньополітичних провокацій. У кожної країни — свої лінії розколу залежно від історичних та політичних традицій, але стосовно нашої держави найбільш небезпечним є розкол за соціально-економічними ознаками.
Коли держава економічно слабка, або її економіка неконкурентоспроможна, оперує застарілими технологіями, то, звісно, її економічна, а відтак і політична потуга досить низька. Конечність проведення реформ є вкрай нагальною, бо можемо дуже швидко опинитися на лінії соціального, а відтак — і можливих інших конфліктів.
3. Я б сказав, що цей фактор є, на жаль, історичним тягарем України не лише у новітній історії. Нині, як і загалом за часів нашої відновленої у 1991 р. державності, російські впливи є майже в усіх царинах нашого життя. Далеко йти за прикладами не треба — погляньмо на газетно-журнальну продукцію у кіосках чи на розкладках навіть в івано-Франківську, увімкнімо телебачення і т. д. Йде постійна і неупинна ідеологічна битва за оволодіння українцями, за їх окупацію — але вже у цілком новому глобально-інформаційному вимірі, будування «русского міра». Тому-то й мали ми донедавна цілком легальних і дієвих адептів Москви, таких собі новітніх русофілів. Їхня діяльність є відверто ворожою щодо нашої держави, небезпечною і такою, яка вимагає спільної боротьби і державних інститутів, і секторів громадянського суспільства, і, звісно, академічної та освітянської науки.
4. Думаю, що більшою мірою позитивно, адже будуть зламані старі територіально-адміністративні уклади, фактично модель авторитарної політичної системи. Разом з непереборним бажанням теперішньої владної команди швидко здійснити такі реформи їй слід дуже виважено підходити до проблем величезних соціальних груп, почавши зміни в цій царині саме із себе. Тоді такі кроки суспільство загалом сприйматиме як необхідні і як такі, що на часі. Якщо ж усе і далі «ламатиметься через коліно» — доброякісних змін не буде, а громадяни не бачитимуть ефективності від таких декларативних реформ.
5. Українська державність — історичний і політичний факт, зважати на який почали наприкінці минулого століття. Так, наша державність має багато проблем, багато з яких криються у нашій громадянській та політичній культурі, чимало з них ми отримали у спадок від попереднього тоталітарного режиму. Зокрема це й фактичне нерозуміння того, що таке, власне, соборність, що таке національна єдність, національна згода. Тут недопрацьовують і влада як така, і громадянське суспільство, і, мабуть, найголовніший фігурант у цьому питанні — освіта і наука. Саме вони мали б бути промоутерами соборницької ідеології у нашій державі. Бо виходить так, що про соборність усі чули, соборниками всі нині є (хіба що, окрім сепаратистів, і не лише в «ДНР» чи «ЛНР», а й у нібито цілком проукраїнській Галичині), але справжнього виміру соборництва годі шукати. Адже це не тільки спільні конференції штибу «Духовна вісь України» чи акції типу «Різдво у Карпатах», це, мабуть, скоординована і десятки разів продумана копітка праця, спрямована на розбудову єдиної, сильної і заможної країни, пошук нових креативних моделей реклами України на світовому інтелектуальному ринку. Отже, перспективи є, треба тільки почати йти потрібним шляхом.

Сергій Адамович:
1. Безумовно, своїми діями В. Путін знищив результати насадження в Україні протягом століть ідеї «Росія — третій Рим», через яку українців намагалася контролювати Російська Церква, і концепції «русского міра», що втілювала претензії Росії на всю спадщину Київської Русі. Натомість українська нація об’єдналася перед військовою інвазією. Немає нічого більш консолідаційного, як зовнішня військова загроза. і сама агресія Росії викликана розумінням російським «самодержцем» того, що поступово фізично відходить покоління із «совковим» світоглядом, і незабаром в Україні не залишиться адептів Російської імперії.
2. Навіть не допускаю, що російське військове втручання зможе зруйнувати єдність країни. Більше переживаю, що небачене донині єднання українців може бути знищене в результаті дискредитації ідей Революції гідності через зловживання нової влади і відсутність системних змін. Тоді, ймовірно, настане час військових, які візьмуть під свій контроль країну. Лінію розколу бачу лише у форматі «Україна і тимчасово окупована українська територія». А ще є частина українців, чиї мізки окуповані російською пропагандою, їх визволити зразу не вийде. Для знищення пропаганди Кремля треба буде якийсь час і ефективна інформаційна політика держави.
3. Російський фактор лише цементує українську націю. Для того, щоб москвофіли Східної Галичини зрозуміли, що в них немає нічого спільного з росіянами, Західна Україна змушена була пережити російську окупацію під час Першої світової війни. Думаю, що жителі південного сходу країни після в’їзду путінських танків і ударів російських систем реактивного вогню пережили подібний до цього процес змін у самоідентифікації і більше не хочуть бути у складі Російської новітньої імперії.
4. Процес децентралізації має бути поетапним і супроводжуватися змінами у територіально-адміністративному устрої. Ми повинні не забувати про загрозу розростання сепаратизму, якщо чільники областей стануть зовсім незалежними від Києва. Одночасно органи місцевого самоврядування повинні стати більш фінансово самодостатніми і відповідальними, щоб самостійно визначати економічні пріоритети розвитку своїх громад. 
5. Вважаю, що результатом революційних перетворень, які ми переживаємо нині, стане остаточне формування української політичної нації. У територіальному вимірі в майбутньому Україна для досягнення соборності домагатиметься повернення тимчасово окупованих українських земель.

Роман Сливка:
1. Як стверджував відомий французький географ уродженець Харкова Жан Готтман, «державною об’єднувальною ідеєю нації можуть висовуватись повернення втрачених територій, об’єднання етнічної групи в межах однієї держави, захист вразливої ділянки державного кордону». Це саме та ситуація, що є нині в Україні. Втрата контролю над частиною території загострює в українців відчуття важливості своєї Вітчизни. У лемків, найбільш рубіжної щодо решти українців етнографічної групи, український патріотизм особливо зріс після втрати малої батьківщини під час примусової депортації 1947 р. Нині це одна з найбільш політично активних частин вітчизняного соціуму. Подібно до цього й весь український народ переживає кризу територіальності, у нього відбирають землю, яка всіма державами була визнана суверенним надбанням, шляхом зради, підступу і насильства. Звичайно, це кристалізує населення України в політичну націю. З’явилась об’єднувальна мета — досягнення справедливого і здорового суспільства, яке спроможне повернути втрачене, продукувати власні цінності, протистояти не тільки військово-політичним, а й економічним, соціальним викликам, інформаційно-культурній агресії ворожої держави.
2. Ми повинні розуміти, що під час територіально-політичних конфліктів, яким і є війна на Донбасі, оголошені цілі сторін конфлікту не завжди відображають справжні мотиви конфронтації, у більшості випадків вони приховані, неявні. Думаю, що має місце і соціально-політичний, і національний чинники. Соціально-політичний більшою мірою виявився на початку конфлікту, і він більш виражений. Регіональні політичні еліти Донбасу у своєму прагненні зберегти політичну владу сприяли поширенню через підконтрольні ЗМі масового стереотипного мислення (використане для популяризації «ДНР» і «ЛНР»), що підіймає мобілізаційний дух регіону. Тут можна навести як приклад такі популярні штампи-слогани: «Донбас годує Україну», «Донбас порожняк не гонить», «Донбас все вирішує», «Все буде Донбас!». Навесні 2014 року вони майстерно експлуатували фобії та амбіції жителів Донбасу для того, щоб екстремісти взялися за зброю. Більш прихований чинник — національний. Він почав виявлятися під час сучасної ескалації конфлікту. Частина російської проімперської політичної еліти зробила ставку на насаджування у пострадянських країнах ідеї вигаданого «русского міра». і цілком закономірно, що більшість прихильників цього геополітичного проекту знайшлися у тих частинах України, де частка етнічних росіян вища і їх політичний вплив на денаціоналізоване населення більш помітний. Так звана зона АТО загалом збігається з районами, де є значна частка росіян в етнічному складі.
3. Сучасна Росія не зацікавлена в існуванні повністю суверенної унітарної України. Потужний реваншизм, який культивується російською пропагандою, вказує на неприховане бажання відновити свої позиції в межах територій, які входили до колишньої Російської імперії. Вона апелює до історичних прав на ці землі, що повністю заперечує післявоєнний безпековий устрій Європи. Відкривається скриня Пандори часів Другої світової війни. Найбільш бажаний сценарій для Москви — дезінтегрована Україна. Така собі химерна конфедерація, яка керується регіональними олігархічними групами, що своїм економічним і політичним існуванням завдячують Росії. Це свого роду стратегія нового російського неоколоніалізму. Путінська Росія, схоже, надалі буде підігрувати різним вигаданим місцевим сепаратизмам — закарпатському, галицькому, буковинському, слобожанському, бесарабському і т. д.
4. Сама по собі децентралізація є важливим аспектом проєвропейської регіональної політики України. Розвиток регіонів неможливий без врахування потреб, інтересів і бажань територіальних громад. Децентралізація повинна стосуватися передусім соціально-економічної сфери і дуже обережно розширювати політичні права регіонів. Досвід італії, в якій запроваджено децентралізовану унітарну систему адміністративно-територіального устрою, свідчить, що Північна італія, де є давні республіканські традиції і більш розвинуте громадянське суспільство, більшою мірою скористалась можливостями автономного від центру врядування порівняно із Південною італією, де сприятливих передумов не було. Тому сама по собі формальна децентралізація «зверху—вниз» без розвитку активного громадянського середовища не буде ефективною. Подібна до цього ситуація і в Польщі, де інколи сусідні рміни перебувають у різних соціально-економічних умовах через різний рівень ініціативності громад. Одна із головних цілей децентралізації полягає у забезпеченні рівних конституційних прав на гідний рівень життя громадянина незалежно від того, чи він житель Києва, чи віддаленого присілка на Верховинщині.
 5. Україна залишиться унітарною державою, оскільки це повністю відповідає прагненням більшості громадян і її національним інтересам. Будь-які форми федералізації за земельним принципом нині є небезпечним шляхом, який призведе до хаосу управління й лише ускладнить і без того складну соціально-економічну ситуацію. інтеграція України до ЄС надасть необхідні механізми представництва окремих регіонів і на рівні Європарламенту, і в регіональному комітеті ЄС, а також дозволить претендувати на прозоре фінансування напряму окремих проблемних регіонів зі спільних структурних фондів ЄС. Щодо окупованих територій, то за оптимістичного сценарію проведення необхідних внутрішніх реформ та безпрецедентної для нашої історії допомоги світу в середньостроковій перспективі Україна має шанс реінтегрувати і Донбас, і навіть Крим, жителі яких уже відчули «переваги» російського стилю урядування.