Слідами старого Станиславова. Будинок «Просвіти»


Кам’яницю на Шевченка, 82 спорудили близько 1897 року на замовлення містянина Зендера Дуба, що використовував її як прибуткову – здавав квартири. Будинок у плані Г-подібний, має два поверхи та арковий проїзд по осі, в архітектурі простежуються мотиви класицизму та еклектики.

Навіть тепер споруда досить доглянута, зберегла автентичні дерев’яні двері, що, на жаль, є рідкістю у часи повального захоплення пластиком, пише Репортер

В лютому 1909 року кам’яницю придбала філія місцевої «Просвіти» й розмістила там «Селянську бурсу». Вона була заснована на самому початку 1900-х парохом приміського села Підпечари (тепер Підпечери) отцем Климом Кульчицьким і перед тим містилась у винайманих приміщеннях. Відтепер вона стала найбільшою серед українських і польських бурс та могла прийняти 110 вихованців. Що таке бурса? Раніше так називали гуртожиток для бідних учнів шкіл та гімназій, де, крім проживання, вони забезпечувались ще й харчуванням. Звісно, не безкоштовно.

Збереглися спогади колишнього учня Станиславівської української гімназії Михайла Яськіва:

«Селянська бурса багато допомагала біднішим учням. Більшість учнів мали знижки в оплаті, а деякі не платили зовсім. Бідніші учні, які добре вчились, були репетиторами (інструкторами) учнів-бурсаків і за це мали повне безкоштовне удержання. Різні добродійні товариства і приватні особи давали матеріальну допомогу селянській бурсі. Було також окреме товариство допомоги учням. Допомога надавалася в дуже делікатній формі: катехит сам бачив, що кому з учнів потрібно з одягу чи взуття, і давав учневі порученця до кравця чи шевця, які були першорядними майстрами.

Селянська бурса містилася спочатку на вулиці Казимирівській (Мазепи), а потім на Липовій (Шевченка) недалеко парку. Я був питомцем селянської бурси, перший рік платив 18 корон в місяць, а з 2-го класу був інструктором…».

Під час Першої світової будинок бурси зазнав значних пошкоджень. Двічі – у 1914-1915 та 1916-1917 роках – там квартирували російські солдати. Через перебої з дровами вони пиляли дерев’яні підпорки даху, тож він ледь не завалився. Після війни дах довелося переробляти.

У 1923-му «Селянську бурсу» значно потіснили. Більшість її приміщень зайняла жіноча гімназія «Рідної школи» (згодом – філії «Просвіти»). Ініціатором створення і першим директором закладу (від 1920-го) був гімназіальний професор Никифор Даниш. Більшість викладацького складу становили вчителі з сусідньої української державної гімназії. Зокрема, рисунки і каліграфію викладав художник-графік Осип Сорохтей, гігієну – лікар, голова станиславівської філії «Просвіти» Володимир Янович.

DSC_4488

Жіноча гімназія була приватною, тож із визнанням її свідоцтв при переході до інших шкіл чи вступі до вищих навчальних закладів («право прилюдності») подекуди виникали проблеми. Наприклад у 1925-му, під час загострення польсько-українських відносин, влада позбавила гімназію права прилюдності. Однак пізніше цю проблему владнали і через два роки відбувся перший випуск – 18 дівчат отримали атестати. Серед перших випускниць була Дарина Макогон, згодом відома як письменниця Ірина Вільде.

У міжвоєнний період у будинку також містилася невеличка ремісничо-промислова бурса, десь на 12-18 вихованців, що надавала притулок учням професійних шкіл. Упродовж 1927-1931 років тут мешкав учень школи деревообробного промислу Григорій Крук, який пізніше стане знаменитим скульптором, чиї роботи зберігаються у музеях Парижа, Лондона, Ватикану.

Совіти усі ці заклади позакривали, але за німецької окупації «Селянська бурса» відродилася. Цікаво, що тоді її завідуючим був син Івана Франка Тарас.

Після війни і до 1960-х тут функціонувала середня школа № 4, надалі технічне училище № 2, яке готувало закрійників і швачок. Від 1995 року будинок належить Прикарпатському національному університету ім. Стефаника, нині там діє економічний факультет.