Соборність України і наше сьогодення

news-image: Соборність України і наше сьогодення
Антидержавні міфи заважають розвиватися Україні як соборній країні

Слова соборний, соборність, які в радянських лексикографічних працях подавались як "книжні" або "застарілі", сьогодні відновлені в українській мові й уходять до нашого активного вжитку.

Від 1999 року в Україні відзначається державне свято — День Соборности. У чинній Конституції записано, що Україна є унітарною, соборною державою. Соборність українських земель означає їх неподільність, єдність. Ці словосполучення були і є актуальними як у контексті боротьби наших попередників за територіальне об'єднання українських земель у єдину державу, так і в контексті ідеї збереження цього об'єднання в наші дні.

Як відомо, наша історія має чотири періоди територіальної соборности українських земель. Це період Руси-України ІХ-ХІІ ст. (традиційна назва держави — Київська Русь), період козацької республіки — Запорізької Січі (XVI-XVIII ст.), період УНР (1919 р.) і сучасний період, розпочатий 1991 р. у зв'язку з проголошенням незалежної соборної держави Україна.

Соборність територіальна неможлива без соборности в душах людей, які населяють цю територію. На жаль, ще з часів Київської Руси ми не змогли протистояти зовнішнім ворогам, бо цієї душевної соборности, єдности не було. Не даремно ж основним історичним пафосом української культури, що звучав в усіх її творах, починаючи зі "Слова о полку Ігоревім", був саме заклик до єдности. Досягти ж цієї єдности неможливо без серйозної наукової розробки і втілення в життєву практику концепції соборної Української держави, що базувалась би на принципі справжнього історизму, а не на осмисленні окремих історичних фактів.

Назва "соборність" пов'язана зі словом "собор", яким у дореволюційній Росії називали збори урядових або виборних осіб, які проводили з метою розв'язання питань організації управління і т. ін. Осучаснений варіант тлумачення цього слова пропонує Тетяна Майданович: "Собор — це не сходка, на яку збігаються галасливі; не загальні збори, на які примушують з'являтися офіційно... Собор — поважне широке зібрання повноважних представників, яким доручено Богом і людьми, за правом обов'язку і покликання — розв'язувати важливі проблеми, вагомі завдання".

Тож і збереження територіальної єдності України, і плекання душевної соборности її громадян мусять бути найпершим обов'язком тих, хто формує громадську думку, передусім — високих державних мужів і лідерів політичних партій. Натомість переважна їх більшість сьогодні пропонує українському суспільству далеко не об'єднавчі ідеї. Доволі часто ці ідеї базуються на антидержавних міфах — мовних, географічних, історичних, етнокультурних, політичних тощо.

Але ж відомо, що міфи можуть бути також і державотворчими, і завдяки творенню таких міфів формувалися цивілізовані європейські нації; уповільнення ж державотворчих процесів в сучасній Україні не в останню чергу пов'язане з відсутністю в нас саме таких міфів.

Зупинимо свою увагу лише на трьох антидержавних міфах, які час від часу поширюються в Україні й таким чином перешкоджають нормальному розвиткові нашої держави.

Перший, пов'язаний із проблемами етногенезу, становить собою активно відроджувану сучасними російськими істориками та політологами й підтримувану деякими їхніми українськими колегами концепцію єдиної давньоруської народності ("батьками" цієї концепції, а точніше, штучно сконструйованого міфу, є ЦК КПРС і російський історик В.В. Мавродін), яка давала підстави Московській державі в минулому претендувати на київську спадщину, виправдовувати московську експансію на українські землі, а сьогодні є основою новітнього російського панславізму.

Другий міф — про поліетнічність населення України: усі керівники Української держави у своїх урочистих промовах стверджують, що в нас проживає чи то 140, чи то 150 народів; ці цифри ввійшли до шкільних підручників, починаючи з книжечок для дитячого садка. Але ж твердження про багатонаціональність українського суспільства спрямовані на те, щоб кожна меншина в Україні мала право на свою національно-культурну автономію, крім українців; зате будь-які спроби до відродження культури автохтонного етносу викликають одразу галасування "старшого брата".

Третій міф — про дискримінацію російськомовного населення в Україні. Метою творців цього міфу є географічна периферійна локалізація у країнах колишнього СРСР досить потужних інтеграційних тенденцій, які йдуть із Москви. Насправді ж тільки сліпий не бачить, що ніяких "утисків" росіян в Україні немає, натомість відбувається нищення етнічного, сакрального, ритуального життя українського етносу, його історичної пам'яті, духовності, традиційного-культурного буття.

Ці антидержавні, політичні за своїм характером, міфи відносно етнокультурного буття в Україні неважко розвінчати. Так, на доказ того, що Україна не є поліетнічною країною, наведу назви окремих представників різних етносів — мігрантів, які з легкої руки політиків виросли в міфічну цифру 150-ти (!) народів України (за даними "Етнічного довідника" 1996 р.): енці (1 особа), нганасани (1 особа), ороки (2 особи), іжорці (9 осіб), негідальці (10 осіб), нівхи (10 осіб), орочі (19 осіб), ітельмени (2 особи), кети (8 осіб), ліви (6 осіб), алеути (15 осіб), мансі (37 осіб), коряки (52 особи), нанайці (39 осіб), саамі (19 осіб), евени (25 осіб), евенки (111 осіб), американці (11 осіб), белуджі (45 осіб), вепси (169 осіб), дунгани (140 осіб), агули (78 осіб), і додає, що список етносів, які мешкали в Україні та той час перепису і складали чисельність до 200-300 осіб, можна було б значно продовжити: це абазини, австралійці, алтайці, голландці тощо.

Із цього можна зробити висновок про те, що Україна меншою мірою поліетнічна, ніж будь-яка країна Центральної і Південної Європи.

До наведених трьох можна додати ще й такі відцентрові, сепаратистські міфи: про суттєві відмінності між мешканцями українського сходу і заходу, про окремішність "русинів" і "народу Донбасу" — їх активно роздмухують певні політичні сили, як правило, під час виборчих перегонів.

До антидержавних міфів, які сьогодні творяться в найсхіднішому українському регіоні — на Луганщині — відносемо ще міфи-вигадки про те, що наш край усуціль російськомовний, про те, що Катерина ІІ є засновницею Луганська, про жертв ОУН-УПА з території Луганської області тощо. Залишаються живучими в нас і давніші, радянські міфи історичного змісту. А щоб місцеві мешканці не почали мислити по-державному, по-українськи, з їхньою свідомістю наполегливо працюють політично заангажовані ЗМІ (яких тут майже абсолютна більшість), а для дітей пропонують підручники на зразок подарованого нашим п'ятикласникам ще у 2008 році Віктором Чорномирдіним і виданого в Росії "Страноведения" (за словами цього добродія, цей підручник є альтернативним до українських підручників, які "перекручують історію").

Відомі численні факти того, як шкільні вчителі історії на Луганщині ще за президентства Віктора Ющенка рекомендували своїм учням не зважати на те, що написано в підручниках, затверджених МОН України, а слухати тільки їх, учителів (які трактують виучувані дітьми історичні події по-своєму).

Тож громадян якої країни — соборної України чи Малоросії — матимемо в найближчому майбутньому?

Розвінчування антидержавних міфів, руйнування негативних стереотипів, цілеспрямовано нав'язуваних нам нашими недругами — завдання чесних, порядних людей, передусім тих, хто має достатню гуманітарну освіту.

Ірина МАГРИЦЬКА, Івано-Франківськ - Луганськ


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 21.01.2017 22:18