Сотник УПА Мирослав Симчич: Шкодую, що не можу зараз воювати в АТО

news-image: Сотник УПА Мирослав Симчич: Шкодую, що не можу зараз воювати в АТО
В кожній війні є битви та командири, які входять в історію як приклад звитяги і сміливості. Серед таких і бій за «бандерівську столицю» Космач під керівництвом командира сотні Української повстанської армії Мирослава Симчича.

Сьогодні 94-річний ветеран УПА Мирослав Симчич проживає з дружиною в Коломиї. Їх квартира схожа на музей, де на стінах безліч старовинних фотографій командирів і воїнів-повстанців. Незважаючи на поважний вік, пан Мирослав завжди з усмішкою зустрічає гостей і з радістю розповідає про звитяжну і небезпечну боротьбу упівців. У нього навіть є спеціальний зошит, де гості залишають відгуки і побажання після спілкування.

За свою боротьбу Мирослав Симчич 32 роки 6 місяців і три дні провів у радянських таборах. Проте, у розмові з кореспондентом Бліц-Інфо, легендарний сотник запевнив, що ні на секунду не пошкодував про своє рішення піти в УПА, щоб захищати Україну.

«Мені не було страшно йти в повстанці, навпаки, я ледве дочекався, коли у нас будуть творитися свої збройні сили, щоб дати по-голові ворогам. Я був членом молодіжної ОУН. Як розпочали творити УПА, я вчився у Коломиї в архітектурному технікумі. Коли ж дізнався, що творять військо, то кинув навчання і по зв’язках ОУН потрапив просто у навчальний табір. Вишкіл був дуже насичений, адже програма старшинської школи трирічна, а ми за 5 місяців вичерпали всі матеріали. В нас своєї програми вишколу офіцерів ще не було, тож брали програму більшовицьку, німецьку, польську і вибирали з того, що нам підходить і творили свою. Ганяли нас «як чортів по пеклу». Заняття починалися в 6 ранку і тривали до 7 вечора. Були і нічні вишколи. Багато фізично не витримували, проте ті, хто сильніші духом і тілом, витримали і за 5 місяців закінчили навчання. Це нам допомогло воювати 10 років. Було дуже важко, але кожен був навантажений ідейним духом, ми вважали, що так повинно бути і ми повинні все витримати, засвоїти і рухатися далі. Бо після вишколу нас розподілили до діючих сотень і ми вишколювали хлопців, які були зібрані з сіл і міст цілої України», - пригадує пан Мирослав.

Командир каже, що багато хто думає, що УПА було тільки в західних областях, проте це неправда. Повстанчі загони діяли по всій Україні починаючи зі Львова та Києва і закінчуючи Запоріжжям, Донецьком та іншими.

«Населення нас дуже підтримувало. На західній Україні не було такого випадку, щоб люди нам у чомусь відмовили чи вороже відносились. На сході було так, що деякі нас побоювались, бо більшовики залякали населення, що бандерівці – це вбивці. Тож деякі люди дивилися на нас боязко, проте було багато таких, що нам помагали. Якби не було підтримки населення, то не було б УПА. Якби населення нам не помагало, то ми б не вистояли проти більшовиків і року, а ми витримали 10 років. І тоді, як перед Москвою на коліна упала вся Європа, ми билися до 52 року», - пояснює Симчич.

Також за словами сотника, дуже велику роль в боротьбі ОУН-УПА відіграли жінки.

«Жінки нам дуже багато допомагали: вони були санітарками, зв’язковими, були в господарці, шили сорочки і мундири, годували нас. Буває прийдемо з лісу ввечері голодні, хто нас нагодує? Жінки. Вони і сорочку чисту дадуть і в розвідку підуть. Жінки були нашим другим корпусом, який допоміг нам 10 років воювати», - запевняє командир.

Мирослав Симчич прославився боєм за Космач у січні 1945 року, коли разом зі своїми побратимами – Березівською сотнею, в якій воювали понад 200 упівців, знищив каральний полк НКВС, а це майже 400 осіб.

«З усіх 42 боїв, які я провів зі своєю групою і які числяться у мене в карній справі, цей був найбільш успішним. В попередніх боях бувало вб’ємо 30, 50, 70 москалів, де як. А в цьому бою, я навіть не думав, що ми скількох знищили.  Бо порахувати трупи було неможливо. Тільки коли мене другий раз заарештували, тоді і сказали точне число – 376 убитих. Бо коли вперше попався, то я не зізнався, що я там був. Оскільки у нас був в УПА такий закон: «ніколи, нічого ворогові правди не казати». Тож я і не сказав. До 1968 року більшовики нічого не знали, що я їх бив у тому бою. Тільки в 1968 слідчі знайшли свідків. Один з них був Геник Микола з Нижнього Березова, який і відкрив правду. Він єдиний розказав хто з ним був. Тоді вже слідчі знайшли ще 17 свідків, чиї свідчення передали на суд», - розповідає ветеран.

Найбільше пан Мирослав пишається тим, що в бою під Космачем вдалося знищити відомого російського генерал-майора Миколу Дергачова, який прославився своєю жорстокістю.

«Між убитими було 19 оперуповноважених і керівник тої облави генерал-майор Микола Дергачов. Той генерал був командиром Кремля і як почалась більшовицько-фінляндська війна його направили у Фінляндію на фронт. Звідти він повернувся Героєм радянського союзу. Його як героя поставили командиром каральної дивізії і послали в Крим депортувати кримских татар. Він вигнав кримських татар, чеченців та інгушів. Після того, як він завершив депортувати всі кавказькі народи, його направили у Станіслав з завданням знищити УПА, що він і почав робити. Розпочав від Космача, адже там були харчі, боєприпаси, запаси одежі. Вони назвали Космач «бандерівською столицею». Тож вирішили її знищити. Після двох поразок під Космачем, Дергачов зібрав велику силу війська, підготувався і вирішив врешті розбити «бандерівську столицю». Приїхало 12 американських Студерів (американська вантажівка Studebaker US6 , яка масово постачалась в СРСР за договором ленд-лізу - авт.) вщент набитих більшовиками. Скільки їх було точно не знаю, слідчий назвав тільки кількість убитих», -пригадує сотник.

В 1956 році Верховна Рада УРСР переглянула покарання для тих, хто був в УПА. Ще раз дослідили справи і деяким повністю зняли покарання, декому до того терміну, що відсидів, а деяким залишили без змін.

«Мені зняли до того, що відсидів, адже в справі не було вказано, що я  був командиром. На допитах і на тортурах Бог мені поміг витримати, що я язика не розв’язав, тож вони не знали, хто я такий. Я не приховував, що був в УПА, адже мене зловили в бою, проте що я був командиром групи, яка їх била, то я не признався і вони в першій справі не записали це. Я їх відсидів «від дзвінка до дзвінка» і звільнився в 1963. Як я звільнявся, начальник тюрми зачитав мені таку невелику посвідку:« Западно-Украинская, Прибалтика и Гроднинская область - въезд воспрещён. За нарушение -под суд». Так, що мене звільнили, але вернутися на Західну Україну не дали змоги. То я собі вибрав Запоріжжя. Бо там була Запорізька січ і я туди поїхав»,- каже Мирослав Симчич.

Проте у Запоріжжі колишнього ув’язненого ніхто не чекав з розпростертими обіймами. Три місяці пана Мирослава не хотіли прописати і казали вертатися туди, де був. Сотник пригадує, що деякий час пожив у свого товариша, проте вирішив більше йому не надокучати і переселився на вокзал. Там спав кілька ночей на лавках, поки міліція помітила і почала виганяти.

«Там була така велика пальма в кутку, то я заховався за неї і там ночував, а вдень ходив по всіх установах, щоб прописатись.  Мене посилали від одної організації до другої місяців зо три. Якось їду в трамваї в таборовій одежі і чоловік, який також сидів, упізнав, що я колишній в’язень і почав зі мною говорити. Я йому розповів, що вже третій місяць не можу прописатись, а він порадив піти в організацію по приписці та виписці. Я так і зробив. Пішов туди, а там мені знову сказали повертатися туди де був. Я їм кажу: «Я начхав на таку волю. Візьміть мене, посадіть знову в тюрму, бо там мені щодня давали пайку хліба і черпак баланди». На це вони мені кажуть, що не мають права знову посадити. Тоді я їм відповів «Як ви не маєте права, то я вийду на вулицю і надам вам право. Поки зійду по сходах з четвертого поверху, що придумаю, те і зроблю». Тоді вони злякались і сказали йти в міліцію, там мене припишуть і дали папірчик з написом: «тов. Риженко  - прописать». Знайшов я того чоловіка в міліції і мене прописали за 15 хв. Потім відправили в військкомат, де мене мали записати військовозобов’язаним. Тож з міліції я вийшов не блазнем, а військовозобов’язаним і громадянином СРСР. Після цього, знайомий у якого я спочатку жив, дав мені адресу сестри його дружини, яка була головою квартального комітету. Вона і знайшла мені квартиру і прописала. Там я і жив 3.5 роки до наступного арешту»,- пригадує ветеран.

На нормальну роботу колишнього «лагерника» теж не хотіли брати. Тож сотнику довелося попрацювати в «пеклі». Так називали цех з ремонту металургійних печей, де ніхто не хотів працювати. За словами Мирослава Симчича, коли він заходив у піч, то цегла там була біла від температури, аж спецформа горіла.

«Там я пропрацював 1.5 року, а тоді випадково зустрів знайомого з табору. Він на той час працював на «Запоріжсталі» бригадиром слюсарів тож покликав мене до себе. Так з тієї бригади мене і арештували вдруге. Коли вже відбув строк, за рекомендацією того старого друга повернувся знову на роботу в «Запоріжсталь. Там я працював до пенсії. В Запоріжжі дочекався розвалу союзу і повернувся в Коломию, де з часом отримав квартиру. Тут і живемо з жінкою досі»,- каже пан Мирослав.

Не зважаючи на поважний вік, Мирослав Симчич уважно стежить за подіями, які відбуваються на сході України. До нього в гості за мудрими порадами приходять воїни АТО та капелани.

«Я думаю, що кінця цій війні скоро не буде, зважаючи на попередні війни Росії. З ними ніяка дипломатія не допомагає, вони розуміють тільки силу. Тож поки їм не дати добре «по шапці», вони не заспокоються. Пам’ятаєте, як Росія напала на Фінляндію? Вони розіслали по всій території агітаторів, які кричали, що «ми їх за тиждень шапками закидаємо». Так «закидали» від початку зими до весни. Втратили понад мільйон вбитими, а ще скільки поранених. Поки врешті пішли з Фінляндією на позорний договір. Ми не слабші за Фінляндію»,- переконаний упівець.

Мирослав Симчич ділиться, що єдине про він жаліє, це що не може вже поїхати воювати в АТО. Проте радіє, що прожив своє життя не дарма, на відміну від тих, хто сидів вдома біля своєї господарки і нічого не зробив для України.

«Нашим хлопцям на сході, хочу побажати мужності, сили, віри в перемогу і наснаги боротися до останнього, адже перемога буде за нами! Як колись упівці, так і сьогодні наші воїни, мають сильно вірити у перемогу  і розуміти, що не повинні зрадити і принести нечисть на свою землю. Тоді ми обов’язково переможемо. Путін закінчить так, як Гітлер. Коли це станеться, точно не можу сказати, але станеться обов’язково. Всі поневолені народи федерації піднімуться і з Росії залишаться тільки «ріжки і ніжки», - запевняє легендарний сотник.

На завершення, пан Мирослав висловив сподівання, що ми врешті оберемо доброго українського президента, організуємо добрий уряд і візьмемося за роботу.

«Недавно в нас об’єдналися три націоналістичні партії: Свобода, Національний корпус і Правий сектор. Скоро до них пристануть і інші. Бо народ завжди горнеться туди, де бачить силу. Ці три партії – це серйозна сила, до якої народ потягнеться. Я маю надію, що ми всі скоро об’єднаємося в одну могутню силу для розбудови держави», - вважає Мирослав Симчич. 


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 03.10.2017 07:08