Степан Процюк: Треба рятувати літературу «високої полиці»

news-image: Степан Процюк: Треба рятувати літературу «високої полиці»
Письменник Степан Процюк нещодавно потішив поціновувачів своєї творчості новим романом «Травам не можна помирати». Книжка розповідає про 70-ті роки минулого століття в Радянській Україні. Ті, хто вже встиг її прочитати, кажуть, що це один з найсильніших романів письменника.

Тож ми поспілкувалися зі Степаном Процюком про його нову книжку, реальних прототипів твору, а також про його вихід з Національної спілки письменників України, закордонний успіх його романів та творчу кухню. Розмова вийшла відвертою й динамічною, пише Галичина. 

- «Травам не можна помирати» розповідає про 70-ті роки Радянської України та методи боротьби каральної машини з інакомислячими. В романі є кілька сюжетних ліній та персонажів. А чи мають головні герої роману прототипи з життя?

— Вітаю всіх читачів. Так, я намагався написати роман, де би були передані всі складнощі доби. По-перше, прототипом Олександра Світлого у моєму романі є Олекса Тихий, хоча дехто вгадує івана Світличного чи Валентина Мороза. Максим Томіленко є певною мірою прототипом Григорія Тименка — дуже талановитого поета, книжку якого видали недавно. Але біографія Максима і його смерть у дніпропетровській психлікарні через діагноз «навязчівий псіхоз на почвє українского язика» не накладається на темні плями біографії Григорія Тименка.

Шевченківські лауреати Крилатий та Крислатий — це значною мірою збірні образи, як і оспівувач колгоспного села, поет і лауреат Ужинок.

- Ваш батько Василь Процюк відбув заслання в мордовських таборах, мабуть, тому ця тема є настільки важливою для вас...

— Так, із батька все починалося. Далі я скажу про це.

- Наскільки важко було писати цю книжку, зважаючи на біографію вашого батька? І чому вирішили написати такий роман саме тепер? Наскільки ця тема актуальна в наш час, далекий від 70-х років ХХ століття? 

— Це ж були глибокі сутінки, цілком не прописані нашою літературою. Молодь до 30 літ, яка читає мій роман, дякує. До речі, роман має дуже багато читацьких відгуків. 

Звісно, що є молоді люди, які сприймають «Травам не можна помирати» як «фентезі». Але більшість із тих молодих, хто вже читав роман (не забудьте, що минуло лише півтора місяця після його виходу), дякує за, дозволю собі процитувати, «ту епоху з оживленими людськими обличчями». Щодо людей інших поколінь, то багато залежить від переконань. Уже, звісно, появилися персони, що не сприймають цього роману через ідеологічні розбіжності.

- За мотивами роману «Травам не можна помирати» знято короткометражку «70-ті». Наскільки авторам фільму вдалося передати сюжет і настрій вашої книжки?

— До речі, «70-ті» вже проглянуло чимало людей. Режисер та виконавець ролі полковника КДБ Ніколая Дурбачова (у романі найперше впадає в око читачам його демонська підступність та психічний садизм) Тарас Бенюк та виконавець ролі Олександра Світлого Володимир Тафійчук були переконливими. Проте у короткометражці важко розвернутися.

- Чи не побачимо через деякий час якийсь з ваших творів у форматі повнометражного фільму? Мені здається, що «Травам не можна помирати» доволі органічно лягли би на широкий екран.

— Це запитання не до мене, Олю. Перший роман про 70-ті роки минулого століття загалом повинен був би мати якнайширший резонанс. Звісно, що я би цього хотів.

- Над цим романом ви працювали три роки. Розкрийте свою творчу кухню? Як народжуються книжки Степана Процюка? 

— Це довга і широка тема. По-різному. Наприклад, роман про Стефаника «Троянда ритуального болю» я запоєм писав 5 місяців. А цей роман — три роки, разом зі збиранням матеріалів, осмисленням, довгим і нелегким вживанням у деякі образи. і коли тепер читачі помічають так званий «ефект присутності» у романі, то домогтися його, кожен письменник це знає, непросто.

Кожна моя книжка, яка написана, бо ще є ті, які ненаписані або недописані, завжди розросталася від якогось потужного внутрішнього поштовху. Наприклад, роман «Травам не можна помирати» розпочався із мого спогаду.

...Десь у середині 70-х років, а мені тоді було близько 12 років, батько повернувся з Одеси, здається. Він завжди і всюди говорив українською. Там відбувся на ррунті мови якийсь конфлікт, який був навіть для нього психічно нестерпним. Він майже плакав і казав, що у труну нашої мови забивають останній цвях. Мені досі стоїть перед очима ця моторошна картина... 

Я ще раз згадав її наприкінці 2014 року. і на початку 2015-го, буквально із перших днів січня, почав писати роман, паралельно уважно вивчаючи матеріали. Я прочитав усю, яка була мені доступною, літературу на цю тему.

- У березні цього року ви вийшли з Національної спілки письменників України, в якій перебували з 1995 року, мовляв, це й досі радянський рудимент. У чому насамперед це проявляється? і що саме спонукало вас до такого рішення? 

— Спілка письменників повинна бути до невпізнанності трансформована. Ще й назву треба змінити. Не завжди тут навіть справа у конкретних людях. Уявіть собі людину в 40 років і ту саму людину у 80. Буде різниця? Так. 

Спілка — радянський рудимент, бо навіть задумувалася, як орган, який мав тримати у полі червоного зору всіх літераторів. А нині спілка — це безконечні розмови про майно, якісь сварки, «жабомишодраківки», неймовірно відірвані від суспільства, газета «Літературна Україна», яка за рівнем нагадує районну, і т. д. Хоча серед спілчан є і талановиті люди. 

У мене був один поштовх до того, щоб вийти із спілки. Але рішення визрівало давно. Я не бачу в цьому ні героїзму, ні хуліганства. Просто так сі стало, як кажуть галичани, що повністю вичерпалися мої бажання йти зі спілчанами в одному напрямі.

- На вашу думку, який період переживає нинішня українська книжка і чи спостерігаєте пожвавлення у видавничій справі високоякісної україномовної літератури? 

— Це неможливо ретельно спрогнозувати. Українських книжок видають більше. Особливо розважальної літератури. Колись завжди говорили, мовляв, треба рятувати масову українську літературу. Тепер, як на мене, треба рятувати літературу «високої полиці». У нас і без того жменька авторів-«нерозважальників», бо творення нерозважальної, до прикладу, прози в наших умовах потребує від письменника ледь не кожноденного побутового героїзму... Тож я би не квапився стверджувати про розвиток і пожвавлення. Все значно складніше...

- На презентації свого нового роману в Івано-Франківську ви зауважили, що його активно читають по всій Україні, а от в рідному місті досить мляво. Чим пояснюєте такий стан речей?

— Я помилився — визнаю це. Його читають скрізь приблизно однаково. Тобто доволі зацікавлено. Рідне місто — серед найактивніших читачів (усміхається). Хоча величезний сегмент людей взагалі не читає художньої літератури. Але ж обходяться без неї (усміхається). Все, що відбувається, повинно відбутися. Все, що не відбувається із різних причин, — не мало, не має чи не зможе відбутися. 

- Недавно ви повернулися з Гельсінкі, де презентували свій новий роман? Як сприймають ваші твори українці, що живуть за кордоном, та іноземці? 

— Іноземці, хто цікавиться українською літературою, могли небагато прочитати, бо треба систематичних перекладів. Щодо української діаспори, то справи ліпші. Мої книжки читають, принаймні українці, які проживають у близько десятка-півтора країн. Звісно, лише ті із них, хто любить і сприймає літературу такого типу, як моя. Їх поволі стає більше.

Наприклад, п. Галина Багира читала мої книги раніше. Вона живе у Гельсінкі. Так виникла ідея моєї презентації там, за що їй вдячний. Сама зустріч з фінськими українцями була в одній із найкращих бібліотек Гельсінкі. Було експресивно, тепло і цікаво.

- Ваші книжки перекладено на кілька мов світу, наскільки вони популярні за кордоном?

— Поки що вийшла лише одна. інші перекладені (ентузіастами, які у кількох країнах робили це задурно!), але окремими книгами, наразі не вийшли, через той самий брак фінансів. Навіть, якби вони швидко появилися, то щоб по-справжньому були прочитані книжки невідомого в іншій країні іноземного письменника, треба робити велику і кропітку промоцію. Бо інакше будемо вічно жити ілюзіями, що ось-ось українцям дадуть літературного Нобеля...

- Завжди наголошуєте, що для вас найважливіше, щоб ваші книжки читали. Як змінилася з роками ваша читацька аудиторія? 

— Думаєте, що десь є автор, який не хотів би, щоб його книги читали? Від самого авторського наголошування мало що змінюється. Є інші фактори, що сприяють зростанню або падінню інтересу до книг того чи іншого письменника. Щодо мене, то читацька аудиторія збільшилася, якісно і кількісно, завдяки кільком факторам. По-перше, я є автором різножанрових книг. Одні читають мою психологічну прозу, інші — романи про письменників, треті — підліткову прозу, четверті — есеїстику, багато хто — все разом із переліченого. По-друге, у загальноукраїнській шкільній програмі є повість для підлітків «Аргонавти». По-третє, я веду доволі активний спосіб життя. Маю часті презентації, що також значною мірою сприяє розширенню зацікавленої аудиторії. 

- Знаю, що ви активно вивчаєте англійську мову. Що спонукає і мотивує вас це робити? Як гадаєте, в чому основний секрет вивчення тієї чи іншої мови?

— Секретами вивчення іноземних мов, Олю, я не володію, на превеликий жаль. А спонукає до цього банальна причина, адже англійська мова, так склалося історично, є фактично чільною мовою міжнаціонального спілкування.

- Недавно ви «засвітилися» як співорганізатор першого всеукраїнського фестивалю фентезі «Брама». Чим вас привабив цей жанр і чи не плануєте повправлятися в ньому? Наскільки ймовірно, що в книгарнях можна буде знайти фентезі авторства Степана Процюка?

— Фентезі писати не буду, бо для такого типу літератури треба мати особливий хист, якого у мене нема. Фестиваль фентезі «Брама», ідейним натхненником якого був Анатолій Мицкан і значною мірою Людмила Лінник, відбувся завдяки розумній концепції підтримки української літератури у різних формах та спонсорству бізнес-леді Оксани Мельник. Ще чимало талановитих людей були причетні до нього, як-от голова журі Мирослав Кошик та інші.

Мені було цікаво спілкуватися з людьми з іншим літературним світосприйняттям. Такий фестиваль по-своєму розвиває вшир і вглиб як національну літературу, так і українську мову. Окрім того, він вивільняє національне підсвідоме, певною мірою заліковуючи ментальну травматичність. А героїчне фентезі ще й пробуджує здорові патріотичні почуття.

- Ви доволі плідний письменник, у вашому творчому доробку понад 20 книжок. Після виходу нового роману взяли творчий тайм-аут чи вже розпочали роботу над новим? 

— Так, я маю певний задум. Роблю деякі начерки. Але не хочу примушувати себе до роботи, бо з примусу нічого цікавого не буде. Тож швидше — тайм-аут. Треба набратися душевних сил.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 21.11.2017 22:20