Система. Декілька рефлексій

Пам’ятаєте телевізійну рекламу про переваги цифрового телебачення – чумацька гарба і поряд мерседес. Так от, управлінська система нашої держави десь так і виглядає у колі інших цивілізованих сусідів.

Недаремно, в нинішній політичній риториці все частіше чути магічні заклинання: «Пора міняти систему!». Однак, мало хто із заклинальників розуміє, про що йдеться. Не беруся тут системно розводитись про це. Формат не той. Але для кращого розуміння поділюся декількома рефлексіями про систему із її нутра  

…Вже перші тижні урядових буднів дали зрозуміти, що в рамках існуючого регламенту і повноважень простору для новацій не надто багато. Для реального вирішення проблемних питань гуманітарної сфери слід продукувати нові ідеї та підходи.

І продукували!.. Мав для цього хорошу команду громадських експертів високого класу.

Найцікавішими виглядали міжвідомчі наради з їхнього участю. Чи не кожного разу на таких нарадах повторювалася одна і та ж картина – наперед визначені доповідач та співдоповідачі достатньо нудним тоном присипляли присутніх довжелезним плетивом пишномовних фраз, які говорили одночасно про все загалом і ні про що зокрема.

Мені взагалі так видається, що в чиновників виробилася якась особлива мова донесення інформації, коли маса загалом правильних словосполучень створює враження про масу такої ж виконаної роботи, а в той же час цей вал слів і речень не дає уявлення про реальний вимір проблеми.

  Й коли здавалося, що така нарада от-от перетвориться на одну із тих, що «для галочки», слово отримували громадські експерти. Ось тоді і розпочинався шквал незручних запитань доповідачам, непричесаних реакцій на їхні глорифікаційні пасажі й розставлялися акценти на реально існуючих проблемних місцях.

Адже експерти, представляючи громадські організації та професійні середовища, добре розумілися на піднятих проблемах і володіли інформацією про реальний стан їх вирішення. Професіонали-експерти входили в дискусію з професіоналами-чиновниками й в такому зударі, як і годиться, народжувалася істина та нові ідеї.

Тільки ж досить скоро виявилося, що напрацювати ідею чи накреслити механізм вирішення якоїсь проблеми – це навіть не пів справи! Згідно чинного законодавства повноваження розробляти урядові акти наділені Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. То ж саме до них у формі протокольного доручення Віце-прем’єра і потрапляє на реалізацію ідея.

Потрапляє і розпочинає свою одіссею сімома колами чиновницького пекла.

В кращому разі виконавець доручення напрацьовує проект рішення Уряду і воно згідно вимог урядового Регламенту проходить довгу мандрівку обов’язкових погоджень та експертиз зацікавлених Міністерств та відомств. Тривати вона може 3-5 і більше місяців. Як от, для прикладу, було з ідеєю повернення статусу Українському інститутові національної пам’яті.

Й не факт, що в кінцевому підсумку автор ідеї зможе впізнати своє дітище.

А в гіршому – включається всесильний механізм гальмування, вихолощення чи дискредитації ідеї. Й коли надходить визначений протоколом термін звітування, на 80-90 відсотків інформація про виконання носить характер формальних відписок на кшталт: «просимо дозволу продовжити термін», або ж «доручення перебуває у процесі опрацювання».

Звичайно ж, перед цим йде довжелезний перелік аргументів, наскільки «проблема виявилася складною для врегулювання» і яких «титанічних» зусиль відповідне Міністерство чи відомство вже доклало, аби справу зрушити з  мертвого місця.

Але найбільше вражали ті екземпляри паперотворчості, у яких виконавець на 4-5 аркушах формату А-4 надсилав розлогу аргументацію, чому протокольне доручення не підлягає виконанню. Завжди ловив себе на думці, це ж стільки часу і енергії потрібно, аби напрацювати такий «шедевр»! І чому точно стільки ж не витратити для пошуку шляхів реалізації ідеї?!

Тож кожна новація вже в зародку змушена вступати у двобій із чиновницьким несприйняттям, породженим інстинктом його (чиновника) самозахисту. Його логіка до примітивізму проста й відома кожному, хто служив у совєтській армії та зводиться до формул: «Ініціатива карається!» і «Хто робить, на тому їздять»!

Досвідчений чиновник, оберігаючи свій «благородний» спокій, не проявляє ініціативи сам і докладає зусиль, аби вона не виходила від інших. За часовими мірками політичних процесів він себе вважає вічним, а свого очільника – таким же плинним, як і ті процеси, що винесли його на управлінську поверхню. А тому свій досвід і дипломатичний хист такий чиновник віртуозно застосовує для того, аби новоспеченому начальникові на двох пальцях доказати недоцільність будь-яких новацій.

Щоби зрозуміти таку логіку дій пересічного чиновника, треба мати уяву про природу тої системи, до якої він належить. Це, в переважній більшості, сукупність сірих та безініціативних особистостей, самовідтворення яких відшліфоване до автоматизму. Система незбагненним чином відбирає саме таких чиновників і виштовхує, мов чужорідні елементи, службовців, які не відповідають цим засадничим характеристикам.

Нормативно-правове забезпечення їхньої діяльності абсолютне адекватне цим характеристикам і містить безліч пасток для нейтралізації будь-чого живого і нового.

У своїх совєтських – а якщо точніше, то ще російсько-імперських – витоках чиновницька система базувалася на низькому рівні оплати праці та нехтуванні людською гідністю. Однак витоки згубилися десь у мороці часу і якщо навіть сьогодні цю базу змінити, то на її грунт старе чиновницьке дерево пересадити вже ніяк не вдасться.

Висловлюючись метафорично, на новому грунті вже треба плекати молоденькі саджанці! І вже на новій світоглядній основі слід формувати нову генерацію державних службовців, яка поступово змінить всю 350-тисячну армію старої чиновницької системи.  

Олександр Сич