Тарас Прохасько про війну, шлюб, дітей, щастя та руйнацію рідного міста

news-image: Тарас Прохасько про війну, шлюб, дітей, щастя та руйнацію рідного міста
Відомий франківський письменник Тарас Прохасько поділився роздумами про життя, любов, мрії, пам'ять, сповідь та війну

Пам'ять, як багаторічна рослина. Якщо щось у ній вкорінене, то викликати це – не проблема. Півонія щороку відцвітає, всихає, але в потрібний час навесні з того кореневища з'являться пагони і будуть квіти.

Не дає спокою руйнація мого міста. Точкові будівельні удари по Франківську. Тут нема речей, які можна назвати вершиною архітектурної спадщини. Ці будинки здаються зовсім невиразними. Ніби просяться, щоб їх позбулися. Але в тому закладена атмосфера нашого буття. Знищуючи її, переходимо до іншої шкали цінностей. Ця недбалість у переходах турбує і болить.

Тривалий час тут усе найкраще належало завойовникам, панам. Ми ставилися до принесеного ними, як до чужого. Понад тисячу років на нашій території вирішуються цивілізаційні конфлікти у радикальний спосіб. Ми були "ристалищем", де гравці з'ясовували стосунки. А наші люди – мирним населенням, яке завжди найбільше потерпає.

Життя є різної форми, але через те його не можна вважати гіршим. Якщо воно живе, то вже є повноцінним творінням Божим. Киця не гірша від песика. А вони разом не гірші від мене, хлопчика.

Мій перший записаний твір був подарунком братові. Юрко для мене чи не найважливіша особа в житті. Це той, хто завжди присутній у мені. Коли мені було 15, вирішив зробити для нього щось надзвичайне. Написав повість про графа Сен-­Жермена із 12 новел. Це історична особа, але історії я придумав. Наступний твір написав у 21 рік.

Ми з братом принципово не читали літературу ХХ століття. Цікавилися історією попередніх віків, теорією верхової їзди, фехтування. Вважали, що світ спаскудився. Все у ньому пішло шкереберть. Занепадає і література також. Дивлячись на той час із сорокарічної дистанції, розумію: ми не дуже помилялися.

Дієвих людей стає щораз більше. Це зменшує масштаб кожного.

Тарас ПРОХАСЬКО. Народився 16 травня 1968 року в Івано-Франківську. Мати Марія – лікар-педіатр, троюрідна сестра письменниці Ірини Вільде, справжнє ім’я якої Дарина Макогон. Батька Богдана 10-річним депортували разом із матір’ю до спецпоселення у Читі. Звідки повернувся в Україну 1956-го. Брат 47-річний Юрій Прохасько – перекладач із німецької, польської мов та ідишу. Здобув фах ботаніка у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Брав участь у революції на граніті. Працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва. Згодом – учителював, був барменом, сторожем, ведучим на радіо. Автор книжок ”Інші дні Анни”, ”FM ”Галичина”, ”НепрОсті”, ”Лексикон таємних знань”, ”З цього можна зробити кілька оповідань”, ”Порт Франківськ”. 2013 року премією ”Книга року Бі-Бі-Сі” відзначили дитячу книжку ”Хто зробить сніг”. Написав її разом із тодішньою дружиною Мар’яною Прохасько. Працює в івано-франківській обласній газеті ”Галицький кореспондент”. Одружений утретє. 34-річна Наталія – журналіст. Мають сина Луку, 4 місяці. Син від першого шлюбу 25-річний Маркіян – журналіст, письменник, на рік старший Богдан – архітектор. У вересні позаторік народився перший онук – Августин

Тарас ПРОХАСЬКО. Народився 16 травня 1968 року в Івано-Франківську. Мати Марія – лікар-педіатр, троюрідна сестра письменниці Ірини Вільде, справжнє ім’я якої Дарина Макогон. Батька Богдана 10-річним депортували разом із матір’ю до спецпоселення у Читі. Звідки повернувся в Україну 1956-го. Брат 47-річний Юрій Прохасько – перекладач із німецької, польської мов та ідишу. Здобув фах ботаніка у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Брав участь у революції на граніті. Працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва. Згодом – учителював, був барменом, сторожем, ведучим на радіо. Автор книжок ”Інші дні Анни”, ”FM ”Галичина”, ”НепрОсті”, ”Лексикон таємних знань”, ”З цього можна зробити кілька оповідань”, ”Порт Франківськ”. 2013 року премією ”Книга року Бі-Бі-Сі” відзначили дитячу книжку ”Хто зробить сніг”. Написав її разом із тодішньою дружиною Мар’яною Прохасько. Працює в івано-франківській обласній газеті ”Галицький кореспондент”. Одружений утретє. 34-річна Наталія – журналіст. Мають сина Луку, 4 місяці. Син від першого шлюбу 25-річний Маркіян – журналіст, письменник, на рік старший Богдан – архітектор. У вересні позаторік народився перший онук – Августин

Ще ніколи так багато людей так добре не їли, як тепер. Це породжує купу проблем. Де взяти стільки територій, аби виростити достатньо доброго тютюну на всіх? А скільки споживають вина, кави, молока, кукурудзи? Щоб задовольнити мінімальні потреби, маємо погодитися: ніщо не буде таким, як раніше.

Сучасна українська література надолужує втрачене за періоди нищення і розпаду. Те ж стосується українського суспільства й державності. Маємо її лише 25 років. Творити націю у нинішніх умовах гіпермінливості дуже тяжко. ­Потрібно зробити багато пропущеної роботи. Будь-хто не може просто взяти різець, камінь і зробити голову, а не щось подібне на фалічний символ. Тому у нас смішні – парламент, уряд, дороги. Маємо це пройти.

Країна рухається хаотично. Не фіксуємо чітко: як було, як є і має бути.

Завдання письменників – демонструвати можливості мови. Вона повинна відповідати тому, що описує. Українська відстає в цьому через попередні нищення. Її носії часто відчувають брак можливостей для відтворення того, що переживають, бачать.

Мріяв усе дитинство бути лісником. Хотів жити в лісі, зустрічати там гостей, блукати, плекати звірів. Тут мій внутрішній світ найкраще гармонізує із зовнішнім.

Мій прадід Олекса Пристай був священиком і письменником. Народився ще у ХIХ столітті у Трускавці. Тоді це було звичайне село, а не курорт. Дуже хотів учитися. А його тато ніяк не міг зрозуміти, як заради науки можна лишити господарку. Тамтешній священик переконував батьків. Врешті покликав їх до церкви, зі свічкою провів до картини Страшного суду. Отець показав пекло і сказав: батьки, які не віддають здібних дітей до школи, будуть у котлі. Так умовив віддати сина в науку. Прадід сам став священиком. Згодом його митрополит Андрей Шептицький відправив у Америку з місією. Там і помер.

Прадід написав чотиритомні мемуари "Із Трускавця у світ хмародерів". Їх двічі видавали в Америці. В 1930-х друкували в українській газеті "Діло".

До письма приводять різні бажання. Але найголовніше – потреба розповідати про те, що запізнав.

Я дещо шизоїдний. Тобто нецілісний. Сьогодні – одне, завтра – інше. Це пов'язане з тим, що мене виховували різні люди – мама, тато, бабця одна, друга, дідусь, тітки. Всі вони на мене впливали. І всі були для мене видатні. Але й протирічили одне одному у своїх поглядах і вчинках.

Страшенно хотів, щоб перший син народився 1 листопада. В час мого дитинства ця дата була, як зараз День незалежності (1 листопада 1918 року проголосили створення Західноукраїнської Народної Республіки зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. – Країна). 1991 рік. Я був тоді страшенним прихильником галицької ідеї. Ще не знав, чи дасть собі раду Україна стати незалежною. Але бачив, що Галичина до того готова. Моїми героями були ЗУНР, січові стрільці, Українська галицька армія. Син прийшов на світ уночі 2 листопада. Напередодні з дружиною рвали яблука зимові, ренети.

Різниця між найстаршим сином і наймолодшим – чверть століття. Я був при народженні. Бачив, що світ змінився в позитивний бік. 25 років тому панувала казарменно-адміністративна система. Не було ніякої можливості навіть близько до дружини чи дитини підійти.

Коли тримав свою новонароджену дитину, відчував повноцінну присутність у світі.

Щоб не забути, що треба їсти, – є голод. Щоб не забути, що треба розмножуватися, – є статевий потяг. Бог зробив кілька основних речей такими, щоб навіть найдурніші могли додуматися.

Діти народжуються тоді, коли їм потрібно.

У зрілому віці батьківство сприймається глибше, усвідомленіше. Є внутрішній спокій.

Дітям потрібно дати любов.

Важливо вчасно відпустити дитину. Перестати її трактувати як частину себе.

Ніхто в моїй родині не народився в добрий час. Скажімо, батьки 1940 року – окупація за окупацією. Тому не боюся, що син з'явився на світ зараз, коли в країні війна. Не буває для народження поганого часу.

Запорукою сімейного щастя є вміння цікавитися іншим. Партнер не повинен бути тлом. А окремим світом, до якого ти відчуваєш інтерес.

Зі стосунків потрібно йти, коли вони є мукою, стражданням і руйнацією.

У 15 років пережив смерть діда. Подумав тоді, що вже дорослий. Зрозумів: можу давати собі раду з життям і світом.

Світ неможливий без війни. На жаль, це – природний стан вирішення конфліктів, які неможливо подолати в інший спосіб.

На війну часто йдуть люди, до того абсолютно непридатні. Їх ведуть туди ідеали. А є воїни. Ті, для кого це добре середовище. Для когось таким є ліс, а для когось – війна.

Відчуття щастя короткочасне. Це коли всі емоції найкраще зрівноважені. Це – мало не порожнеча. Або навпаки – вибух.

Вигук "Еврика!" – хороша ілюстрація до щастя. Коли розпорошені думки, образи раптом замикаються в одну конфігурацію і стає все зрозуміло – от воно!

Старості не боюся. Молодість уже знаю. Цікаво, як буде далі.

Найщасливіший мій світ був у дитинстві. Але тепер згадую, як інколи тоді було нудно. Часто доводилося робити те, що вважав непотрібним.

Почуваю вдячність до Бога за те, як у мене складається життя. Він усе робить добре. Я ще не навчився чогось у Нього просити.

У 12 років задумався, що таке щастя і сенс життя. Почав шукати вислови, які це пояснюють. Досі пам'ятаю фразу російського художника початку ХІХ століття Ореста Кіпренського: "Щастя – це чиста совість і люди, яких любиш". Мене це тоді зворухобило. Подумав, що якось це затупо. З кожним роком все більше пересвідчуюсь, що це так.

Чиста совість – це внутрішній спокій. Коли тебе не молотить ніяке почуття вини.

Маю попросити пробачення у кількох найближчих людей. Шкодую, що відкладаю це.

Людина боїться зруйнувати власне уявлення, що вона – кльова. А має прийняти себе.

Як класно сповідатися, коли є конкретні злочини. Інколи по дорозі до сповіді думаю: може, щось дрібне вкрасти чи копнути бабцю. Найгірше сповідатися про невидимо страшне – егоїзм, неуважність.

Важливо давати любити себе, яким ти є, не підмакіяженим.

Джерело: Gazeta.ua


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 15.06.2017 21:38