Тлумацькі бляхарі: Їх називають «камікадзе», а вони надіються лише на Бога


Традиційне бляхарство як давня реміснича професія за останні півстоліття зазнало відчутних змін: по-перше, на пальцях однієї руки можна порахувати майстрів бляхарської справи в області; по-друге, значно звузився значеннєвий діапазон цього ремесла — від колишнього виготовлення з бляхи різноманітного садівничого інвентарю і покриття дахів залишилися покрівельні роботи головно у сакральному секторі; а по-третє, сучасні технології майже витіснили власне бляху, колись престижний покрівельний матеріал

Тож сьогодні коли оповідаємо про бляхарів Прикарпаття, то йдеться передусім про покрівельників, і головно — з Тлумаччини, пише газета Галичина.

Всі вони — майстри бляхарської справи із придністровського села Долини на Тлумаччині: Михайло Федорців, Мирослав Бортник, Василь Павлюк, Володимир Бортник, Василь Боднарук, Віктор Доронюк. А керує бригадою Олександр Бортник, який навчився бляхарства від батька — світлої пам’яті Володимира, який, своєю чергою, перейняв підвалини цієї професії від польських майстрів у післявоєнні часи. На початку 90-х Володимир Бортник разом з батьком і братом Мирославом покрив бляхою куполи своєї першої в житті церкви — у с. Космирині на Тернопільщині, що в сусідстві з Долиною, через ріку Дністер. А на Прикарпатті вперше — з рідним братом Мирославом і двоюрідним — Михайлом Федорцівим покривали храм у м. Тлумачі. Загалом під керівництвом майстра Володимира Бортника бляхарі покрили майже 40 церков, а щодо приватних будинків, як каже наш оповідач, і «рахунку нема». Знають тлумацьких майстрів і на Полтавщині та Вінниччині.

Олександр БОРТНИК, майстер-бляхар:
— Звісно, бляхарство — у давньому значенні цього ремесла — зазнало відчутних змін і стало фактично покрівельництвом. Але осібно я можу і відро зробити чи будь-який бак, пательню для випікання хліба, вмію заклепати чи дно вставити та ін. Просто тепер люди мають гроші, то й не звертаються до майстрів. Я ще займаюся чеканкою по покрівельній блясі. Мій батько був не лише майстром, а й художником — у нашому селі в церкві Святої Покрови УАПЦ є його розписані ікони. Ми цю церкву також перекривали. Мої найперші помічники в роботі — син Володимир і двоюрідний брат Михайло Федорців. Наша професія потребує великої уважності, адже це не «конструктор», як сучасні різноманітні черепиці. Є такі церковні дахи, що треба докласти чимало зусиль і мати добрі навички, щоб їх якісно і красиво покрити. Адже працюємо між небом і землею, а також стараємося наслідувати давніх майстрів-бляхарів. Тож покриваємо куполи на землі, але можемо їх піднімати і встановлювати на церкві без висотних кранів — шнурами. Це забирає трохи більше часу, та для церковних громад вигідніше. Бо машина ж не всюди може під’їхати, та й послуги крана коштують чималі гроші — до 50 тис. грн. на день. і потрібно вдвоє більше дерева для спеціального кріплення.

— З чого починаєте покриття даху?
— Звичайно, з молитви. А відтак — підбиваємо підсофітку, тобто піддашшя. Сьогодні можуть робити й інакше, наприклад, підбивати дошками, а не бляхою. А я кажу, як робили давні майстри. Перший листок, який відстригаємо, іде від стріхи в шаховому порядку. Але передусім його загинаємо на фельцляді — спеціальному інструменті з кутниками з обох боків, куди вставляють лист бляхи для загинання на  2 сантиметри. Один загинаємо вправо, а другий — вліво. Кріпимо так званими «жабками» — 3 на метр, які мають ширину до 5-ти сантиметрів, і ще 2 — на загин, щоб ловили «фельц», місце з’єднання. А киянкою, дерев’яним молотком, стовкаємо до кінця. Ручною фельцівкою докупи склепуємо листки бляхи. Робимо подвійний шов. і так тягнемо далі: знизу — вгору. Також робимо підвісні ринви, коли гаки знизу, і поверхневі, де гаки — зверху.

— Що найважче у бляхарській роботі?
— Все в нашій роботі нелегке. Але, на мою думку, найважче покривати церковний купол. Все робимо самотужки, а щонайперше — риштування. Маємо спеціальні мачтові драбини — на шнурах. Але працюємо без спеціальної страховки — Господь наша перша і єдина страховка. Зі страховкою є більша вірогідність помилки, ніж без неї. Люди нас називають «камікадзе».

...Сьогодні пересічні небагаті прикарпатці для покрівельних робіт здебільшого використовують металочерепицю. А дуже грошовиті — листову мідь, один квадратний метр якої коштує 500-600 грн., а дах обходиться — без вартості роботи — в 50-60 тис. грн. А ще використовують чи не найбільш популярний черкаський «булат» — нержавійну бляху різних кольорів, яка вдвоє дешевша.

— Кількість охочих покрити будинок бляхою, порівняно навіть із початком 90-х років, — каже Олександр БОРТНИК, — відчутно зменшилася. Головно покривають архітектурні пам’ятки чи реставрують церковні споруди, каплиці, дзвіниці тощо. У нашій області добрих майстрів-бляхарів — таких, яким можна довірити покриття церков, небагато — є в Косівському районі, в Коломийському...

...Олександрові Бортнику ще й 50-ти років нема, а він вже подумує про те, що обов’язково всі потаємності своєї професії бляхаря передасть синові Володимирові і племінникові Вікторові Доронюку. Щоб бляхарські традиції долинських майстрів не переводилися.