Урочиста доповідь голови облради Олександра Сича "25 років Незалежності України"


На Урочистій сесії обласної ради голова Олександр Сич доповів про 25 років Незалежності України, етапи поступу, компроміси, перманентну революцію, російсько-українську війну

"Сьогодні відзначаємо 25-річчя української Незалежності – віками вимріюваної і виборюваної. 

Якраз добра нагода, аби оглянутися назад, проаналізувати пройдений шлях і визначити орієнтири подальшого прямування. Бо ж сьогоднішнє випливає з учорашнього. Як влучно стверджував з цього приводу Вінстон Черчилль: «Що далі ви спроможетеся подивитися назад, то далі побачите вперед».

Двадцять п’ять років державотворення, перманентної революційної боротьби, компромісів і блукання постсовєтськими манівцями. Їх можна умовно розділити на такі основні етапи: 

I етап – з кінця 80-х рр. до проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р. Суспільство нуртувало, вимагало змін, повнилося романтичним піднесенням і мріями про краще життя. З уваги на це і національну революцію, яка відбувалася в суспільстві, можна назвати Романтичною.

Революцією ці події були і з уваги на геополітичні зміни. Бо вже самі по собі проголошення Незалежності України та її вихід зі складу СССР носили революційний характер. За влучним твердженням члена-кореспондента АН України Миколи Михальченка: «…Незалежність України стала не тільки головним чинником розпаду СРСР, але і змінила розклад політичних і військових сил у Європі та світі». 

Однак, національна революція 1989-1991 рр. вона носила незавершений характер. Хоча в українському суспільстві й існував високий потенціал революційності, але проголошення Української держави відбувалося без класичного революційного протистояння. Намагаючись випередити революційний вибух, керівництво СССР пішло на проведення косметичних реформ. Воно хоч і було вже неспроможним втілити їх у життя та зберегти непорушність імперії, але своїми діями таки знівелювало напругу національних революцій на всій території СССР, а зокрема і в Україні.

Натомість у розвитку суспільних процесів перевагу здобув подвійний компроміс – між партійно-совєтською номенклатурою метропольної Москви і колоніального Києва з одного боку, та між колоніальною адміністрацією в Україні і українським національним рухом з іншого. Цей компроміс був вигідним обом наявним в Україні елітним групам – старій совєтсько-номенклатурній та новій національно-демократичній. Адже насправді націонал-демократична верхівка не мала чіткої програми розбудови національної держави. Українські і світові дослідники того періоду називають цей компроміс «великим пактом».

II етап – 1991-1994 рр. Період президентства Леоніда Кравчука. Постсовєтська владна номенклатура і далі інерційно тяжіє до кремлівського центру. А в той же час Російська імперія трансформується, позбуваючись зовнішніх ознак “совєтськості” та поглиблюючи свою внутрішню російську сутність. Постсовєтські підручники відверто називають СССР «новим втіленням Російської імперії». 

Суспільство поволі впадає у стан песимізму. Його причиною було відчуття нездійсненності тих революційно-романтичних сподівань, які панували в ньому наприкінці 80-х та поч. 90-х років. Такий стан створив добрий грунт для контрреволюційної реакції. Адже політичний компроміс не може довго існувати. Сама його природа вказує на тимчасове примирення сторін і лишень питанням часу є, котра із них скористається тимчасовим перемир’ям на свою користь. Колишня партноменклатура повноцінно скористалася своїм шансом. І після перших парламентських виборів 1990-го, і після перших президентських виборів 1991-го вона й надалі повноцінно перебуває при владі. Так, у Верховній раді першого демократичного скликання комуністи складають 75%. 

III етап – 1994-2004 рр. Період президентства Леоніда Кучми. Характеризується поглибленням залежності України від модернізованої Російської імперії. Розвал СССР путінський режим подає не інакше, як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ ст.» та як поразку Росії і будує реваншистські плани. 

На вищих управлінських посадах у державі станом на 2002 р. 73% державних службовців і надалі складають представники колишньої комуністичної номенклатури. Натомість, у парламенті їм на зміну приходить засилля фінансово-політичних груп. В Україні формується класичний авторитарний політичний режим. Саме в цей час були ліквідовані перші паростки демократичного вектора суспільного розвитку та сформована нинішня модель олігархічної економіки і залежної від неї політичної системи. Це десятиріччя характеризується як період політичної реакції, що сформувала передумови для чергового революційного піднесення. 

Пригнічення завойованих на поч. 90-х років демократичних прав і свобод громадян досягає крайніх і брутальних меж. Майже весь період кучмівської політичної реакції українське суспільство в різних частках революційно ферментує і потребує загальнонаціонального лідера. З появою на політичній сцені харизматичного Віктора Ющенка ця ферментація набуває цілеспрямованого характеру і в кінцевому підсумку виливається в Помаранчеву Революцію 2004-2005 рр. 

IV етап – 2004-2010 рр. Характеризується з одного боку лібералізацією суспільно-політичних та економічних відносин, а з іншого – задекларованими, але не здійсненими реформами, змарнованим часом, відповідно постпомаранчевим розчаруванням. Нова владна еліта, що постала на гребені революційного піднесення, виявилася нездатною перерости рівень своїх прагматично-меркантильних інтересів та піднятися до розуміння історичної логіки розвитку Української держави і свого місійного призначення. В результаті Помаранчева Революція зазнала поразки.

Однією із її характерних рис є компроміс: між старою і новою владною номенклатурою, між політичними силами з таборів переможців і переможених, між романтичними народними сподіваннями та реальними результатами, врешті – між національними інтересами та інтересами вузькопартійними і вузькокорпоративними. І такий компромісний, а отже незавершений, характер Помаранчевої Революції 2004 р. ставить її в один ряд із Романтичною Революцією 1989-1991 років. 

V етап – 2010-2014 рр. Перемога Віктора Януковича на президентських виборах та черговий наступ політичної реакції. Ці процеси супроводжуються звуженням національних та громадянських прав і свобод у внутрішній політиці й посиленням залежності Української держави від Російського імперського центру у зовнішній. 

З перших же років перебування В. Януковича на посаді Президента появилися ознаки назрівання чергового революційного зриву. Як відомо, він припав на 20 листопада 2013 р. – 20 лютого 2014 р. та отримав визначення Революції Гідності. Повноцінний аналіз її перебігу та результатів – це тема окремої доповіді і навіть фундаментальної наукової конференції. Але вже сьогодні можна окреслити контури деяких оцінок, формулюючи відповіді на ті питання, що нуртують у суспільстві. 

Чи були суспільні процеси осені-зими 2013-2014 рр. революцією? Так, вони були такою і за цілями, і за методами боротьби. Як відомо, революція – це радикальний злам чинної суспільно-державної системи. Метою Революції Гідності також був злам антиукраїнської, антисоціальної й олігархічно-авторитарної системи режиму Януковича. Й цей злам відбувався методом безкомпромісного силового протистояння. 

Питання євроінтеграції стало причиною революційного зриву, але, напевно, не його головною метою. Так само, як осінню-зимою 2004-2005 рр. питання президентства В. Ющенка було причиною суспільних хвилювань, але не головною метою. Бо ж в одному й в іншому випадку українське суспільство виступило проти тотального збезчещення його гідності і за побудову нового суспільно-державного устрою, у якому б панували високі соціальні, культурно-духовні і політичні стандарти співжиття. А те, що поверхнево видавалося метою, насправді мало слугувати інструментом змін. 

Чи досягла Революція гідності своєї мети? Очевидно, що не досягла. Так само, як і в революційних подіях 1989-1991 рр. та 2004-2005 рр. система не зазнала остаточного зламу, а протиборчі сторони досягли компромісу. Й у випадку подій 2013-2014 рр. мова йде не стільки про міжособистісний компроміс (хоча й він мав місце), скільки про компроміс переможців із системою. Переможці всього лиш конкурентно відсунули переможених від схем експлуатації українського суспільства. А якщо точніше, то від управління державою, яка в їхніх руках виступає її найкращим інструментом. 

Коли буде і чи буде чергова революція? Свого часу Ярослав Стецько стверджував, що на відміну від змови точну дату революції неможливо вичислити. Але аналізуючи три попередні незавершені революції, можна зауважити, як динамізуються суспільні процеси й скорочується амплітуда пікових революційних коливань: між першою і другою революціями – 13 років, а між другою і третьою – вже 8 років. Важко сказати, чи збережеться саме така прогресія зменшення чергового міжреволюційного періоду на третину від попереднього? Але логіка перманентної національної революції говорить, що пікові революційні піднесення в українському суспільстві відбуватимуться до того часу, поки не буде досягнута кінцева мета – могутня і внутрішнього впорядкована на засадах соціальної і національної справедливості Українська держава. 

Такий же аналіз трьох попередніх революцій вказує, що кожна наступна є на рівень радикальнішою від попередньої. Тож не так важко на уявній висхідній площині з’єднати три перші революційні позиції, аби вирахувати ступінь радикальної революційності потенційної четвертої. Цілком очевидно, що наступний революційний зрив може наступити достатньо скоро й за своїми методами він може мати ще жорстокіший і безкомпромісніший характер, аніж Революція Гідності 2013-2014 рр. 

Чи стане сьогоднішня суспільна атмосфера підставою для нього й чи він буде органічним та настане після перемоги у російсько-українській війні, а чи буде спровокований спецслужбами сусідньої держави у фронтовому запіллі – це, без перебільшення, питання національної безпеки і подальшого існування держави. 

Російсько-українська війна. Класикою історичного жанру є те, що після кожної революції наступає контрреволюція й що чи не кожна національна революція завершується іноземною військовою інтервенцією. А неперевершеним класиком реалізації цього жанру була і є імперська Росія. Лишень у другій пол. ХХ ст. об’єктами її контрреволюційної інтервенції стали Угорщина, Чехословаччина та Польща. В момент розпаду СССР та після нього жертвами російської агресії стали Литва, Молдова та Грузія, а яскравим прикладом насильного утримання національних окраїн в нинішній російській імперії є Чечня.

А тому російську військову інтервенцію після переможного завершення Революції Гідності можна і треба було передбачити. Навіть точніше – треба було передбачити, що така інтервенція обов’язково відбудеться тоді, коли Росія в процесі реанімації імперії і т. зв. «збирання земель» вичерпає політичні засоби повернення України до своєї сфери впливу. 

При цій нагоді не зайвим буде звернутися до досвіду ОУН-бандерівської, безкомпромісного ворога більшовицького режиму. Вона була переконана, що іншого шляху для визволення України з-під російського колоніального гніту, окрім збройної національно-визвольної боротьби, не існує. Підставою для цього служив факт, що імперським синдромом охоплена не лише російська провідна верства, але й ціле російське суспільство. А якщо так, то марно було сподіватися еволюційної трансформації російської імперії і мирного шляху отримання незалежності Україною.  

Після проголошення Незалежності в 1991 р. здавалося, що передбачення про винятково збройний шлях розриву з Російською імперією виявилося хибними. Однак воно збулося в 2014-му, коли Українську державу настиг той вияв російського імперського синдрому, який оминув її на зорі незалежності. Весь цей час Росія, внутрішньо модернізуючись і відновлюючи імперський потенціал, вживала заходів політичного характеру для нівелювання української державності та повернення її у сферу своїх великодержавних інтересів. А коли арсенал політичних засобів вичерпався, Кремль зважився на збройну агресію. 

Шкода, але сприятливий грунт для неї створювало все попереднє керівництво Української держави, оскільки не вело системної політики щодо ліквідації насильно нав’язаного протягом століть російського способу життя та відповідних стереотипів на рівні культури і ментальності. Адже глибинною сутністю національно-визвольної революції ХХ ст. було не тільки збройний виступ проти СССР та вихід України із його складу, але й остаточний розрив із російським способом життя. Наші славні попередники розуміли, що без здійснення цього завжди існуватиме небезпека втягнення України в нове імперське утворення, оскільки проблема полягатиме не в наявності чи відсутності державних кордонів між колишніми колонією і метрополією, а в тих невидимих узах, що зв’язують їх громадян на рівні підсвідомості. 

Той факт, що вже від самого початку російської агресії проти України її підтримало 74% росіян, свідчить про стійкий імперський комплекс в ментальності сучасного російського суспільства. 

Розуміння тяглості і причинно-наслідкового зв’язку історичних процесів дозволяє сьогодні провести чітку висхідну лінію між здавалося б відмінними історичними явищами – національно-визвольною боротьбою ОУН-УПА в 40-50-х роках ХХ ст. і нинішньою російсько-українською війною на Донбасі. Ці два явища об’єднує головна ознака – боротьба українського народу проти російського агресора і за власне незалежне державне існування. 

Оптимізм вселяє та відмінність, що якщо в 40-50-их роках ХХ ст. ця боротьба велася на західних рубежах української землі, то тепер вона пересунулася на південно-східні. Й цілком можливо, що в разі продовження агресивної політики Москви війна у недалекому майбутньому може перенестися вже на територію агресора. В умовах нинішньої непростої ситуації на фронті бойових дій і навіть тимчасової втрати Україною частини своєї території таке твердження може виглядати занадто оптимістичним. Але підстави для нього дають самі російські аналітики, які прогнозують, що вже до середини цього століття російсько-китайський кордон може пересунутися на Урал. 

Окрім того, розпочавши війну проти України й інсценізувавши т. зв. «добровільне відділення» від неї Криму, Москва тим самим відкрила дезінтеграційний «ящик Пандори». Сьогодні вже частина самих російських політиків вказують, що такий сценарій з Кримом може стати міною сповільненої дії для самої Росії й поставить на порядок денний питання перебування у її складі Далекого Сходу, Сибіру і Кавказу. 

Національні спільноти цих регіонів у власній незалежності шукатимуть кращої долі і перспективи. Бо Росія сьогодні є технологічно відсталою, морально деградуючою, сумнівно слов’янською й сумнівно християнською. Вона є приреченою, а її сьогоднішня агресія проти України – це вияв імперських конвульсій. 

Відмінністю між двома аналізованими явищами є також рівень самоорганізації Української нації. В 40-50-х вона не мала власної держави, а тому змушена була звертатися до практики творення підпільних бойових формацій. Сьогодні ж на українській землі існує Українська держава. В багатьох сенсах вона є ще далекою від досконалості. Але в будь-якому разі – це значно краща форма національної самоорганізації і її слід повною мірою використати у війні проти російського агресора. 

Саме міцна і внутрішньо впорядкована Українська держава є головною запорукою нашої перемоги над російським агресором. Для того, аби вона такою стала, давно перезрілими для вирішення є проблеми зміни системи управління країною – в т. ч. децентралізація і реформа адміністративно-територіального устрою, боротьби з корупцією, загроза від якої вийшла – без перебільшення – на рівень національної безпеки, люстрації влади від старої кагебівсько-партійної номенклатури та поплічників антиукраїнського режиму В. Януковича. Однак ці проблеми стали зручними темами для передвиборчих маніпуляцій, але кожного разу після завершення виборів обіцянки про їх вирішення залишаються далекими від реальності деклараціями.

Далеко не останню роль в посиленні внутрішньої впорядкованості та могутності держави мала б відіграти система місцевого самоврядування. В європейській практиці його наявність, розвинутість і самодостатність є критерієм реальної, а не декларативної демократії. На жаль, в Україні майже всі роки періоду Незалежності з боку вищих органів державної влади до нього демонструвалося зверхнє ставлення – як до своєрідного «п’ятого колеса» в системі державного управлінського «воза». 

Як не дивно, але більш-менш цілісний характер система місцевого самоврядування мала на початкових етапах становлення Української держави. Але в 1994 р. новообраний президент України Л. Кучма без зайвої демократичної церемонії своїм Указом підпорядкував собі голів виконкомів обласних та районних рад і купив їхню лояльність, надавши повноваження голів відповідних державних адміністрацій. Таке безцеремонне руйнування системи місцевого самоврядування в подальшому було закріплене Конституційним договором 1995 р. та Конституцією 1996 р. Ситуація залишилася незмінною і в період після Помаранчевої Революції, тобто в час президентства В. Ющенка. А що вже говорити про період політичної реакції в часи режиму В. Януковича. 

На жаль, і на 3-му році після Революції Гідності ситуація залишається такою ж. Це тільки у передвиборчому запалі талановиті політичні актори найвищого рівня обіцяли ліквідувати систему обласних та районних державних адміністрацій, повернувши районним і обласним радам повноваження формувати власні виконавчі органи і через них реалізовувати надані їм повноваження. Але після останніх президентських та парламентських виборів декларації так і залишилися деклараціями. Й зрозуміло чому – попри красиві розмови про демократизацію і децентралізацію жоден вищий державний чиновник не воліє втрачати вертикаль адміністративного впливу, що є надійним інструментом забезпечення його політичного майбутнього! 

А це є однією із сутнісних ознак авторитаризму. Недаремно вже цитований вище український науковець М. Михальченко влучно підмітив: «Демократія в Україні подібна до НЛО. Про неї всі говорять, але її ніхто не бачив».

Якщо предметно говорити про місцеве самоврядування, то слід визнати, що воно повинно автономно існувати поряд з іншими трьома незалежними гілками влади – виконавчою, законодавчою і судовою. Натомість, виконавча гілка влади ще двадцять два роки тому підім’яла його під себе й до сьогодні не відпускає. 

В той же час навіть у цих умовах Івано-Франківська обласна рада докладала і докладає зусиль, аби місцеве самоврядування на Прикарпатті було самодостатнім і впливовим чинником. В цьому безсумнівна заслуга депутатів всіх семи демократичних скликань обласної ради. Події останнього п’ятиріччя, які за кремлівським замислом і за планами антиукраїнського режиму В. Януковича, мали б стати останнім акордом в існуванні незалежної української держави, стали яскравим тому свідченням. 

Ми плекали кращі надбання наших колег усіх попередніх скликань і весь цей час перебували на вістрі подій. П’ять років тому обласна рада шостого демократичного скликання прийняла Програму розвитку місцевого самоврядування і до сьогоднішнього дня вона дає для громади Прикарпаття прекрасні результати, аналогів яким немає в Україні. Всі ці роки ми принципово протистояли режимові В. Януковича, разом з нашими виборцями стояли на київському і на місцевих майданах Революції Гідності, всіма можливими засобами підтримували фронт російсько-української війни на Сході, дбали і дбаємо за соціальний захист учасників Революції і ветеранів та учасників цієї війни. 

Для цього в області діє комплексна програма підтримки сімей загиблих і постраждалих під час Революції Гідності та на російсько-українському фронті. Вона була прийнята обласною радою попереднього скликання, а тепер ми її постійно удосконалюємо, виявляючи все нові прогалини в системі соціального захисту цих осіб і шукаючи шляхів вирішення нагальних питань.

Часто своїми рішеннями ми випереджаємо державу і закриваємо ті проблеми, до вирішення яких ще світоглядно не дозріли чиновники вищих державних органів. Так свого часу було з визнанням ветеранів ОУН-УПА борцями за державну незалежність України. Лишень в 2015 році український парламент спромігся прийняти Закон про їхнє визнання. До слова кажучи, він скоріше має морально-політичне значення, бо в ньому не передбачені реальні механізми соціального захисту героїв наших історичних визвольних змагань. А от рішенням Івано-Франківської обласної ради вони визнані ще на зорі Незалежності. Іншим нашим рішенням і завдяки порозумінню із районними та міськими радами ветерани ОУН-УПА вже п’ять років отримують щомісячну доплату до пенсії – спочатку 500 грн, а віднедавна – 1000 грн. 

За цією ж аналогією ми нещодавно прийняли рішення про визнання бійців-добровольців російсько-української війни. Це ті наші краяни, які брали реальну участь у бойових діях, але з різних причин не ввійшли до складу збройних сил України, Національної гвардії чи МВС. Наступник нашим кроком крок є напрацювання системи їх соціального захисту. Сьогодні неповнолітні члени їхніх родин, так само як і родин загиблих героїв Небесної Сотні, отримують відповідно до наших рішень щомісячну допомогу у розмірі прожиткового мінімуму. На черзі – вирішення і інших соціальних проблем. 

Вельмишановні учасники урочистої сесії!

Дорогі краяни!

Проголошення незалежності двадцять п’ять років тому стало доленосною віхою в історії розвитку української нації. 

Від усього серця бажаю всім нам, аби відновлена Актом 24 серпня 1991 року Українська національна держава була міцною, могутньою та внутрішньо впорядкованою. 

Бо якщо ми сьогодні говоримо про війну з російським агресором, то саме міцна і внутрішньо впорядкована держава – головна запорука нашої перемоги.

Якщо ми хочемо миру, спокою, достатку і порозуміння всередині нашої національної спільноти, то в нашій державі має панувати влада і воля народу, як вияв справжньої демократії, а не влада і воля олігархічних груп, які діють у своїх приватних, але не в національних інтересах.

Переконаний, разом ми здолаємо будь-які труднощі і перешкоди на шляху зміцнення Української держави і її незалежності. 

Слава Героям, котрі століттями виборювали її! 

Слава Героям, котрі відстоюють її сьогодні!

Слава Україні!