В армії усе простіше, – Роман Вінтонів про армію, друзів і життя після служби

Ведучий на UA:Перший, співзасновник hromadske.ua, автор і ведучий програми «АЄОА» та щотижневого сатиричного дайджесту новин «Утеодин» під псевдонімом Майкл Щур Роман Вінтонів днями демобілізувався з армії. Рік служив у 169 навчальному центрі Сухопутних військ у селищі Десна Чернігівської області.

«Репортер» спіймав його в кулуарах конференції TEDx Івано-Франківськ, де Роман був ведучим.

— Романе, от ви щойно з армії, які враження привезли?

— Хороші. Там було набагато краще, ніж я думав. Мені, насправді, пощастило з ротою і з командиром. Починав службу в Десні. Потім думав, що мене переведуть, але запропонували залишитись в експериментальній групі. В результаті там і прослужив весь час.

— Кажете, що все виявилося краще. А до чого готувалися?

— Власне й не готувався. У мене були стандартні стереотипи про армію: всі п’ють, дурість, дебілізм і взагалі усе погано. А насправді все було навпаки. В нас була дуже хороша підготовка. Наприклад, треба було з 20-кілограмовим наплічником і зброєю пробігти 7 км за 50 хвилин. А після обіду ще марш понад 20 км з тим же наплічником по лісу. Ще була дуже хороша підготовка зі стрільби. Тобто — справжня армія, якою б вона мала виглядати.

— З того, що бачили, якою є українська армія сьогодні?

— Зрозуміло, що не можна говорити про ідеальну армію, там залишається багато проблем. Усе залежить від командира. Якщо він хороший, якщо знає, що треба робити, які завдання виконувати і як до цього готуватися, то все буде в порядку. Якщо з командиром не пощастило, то все буде погано.

Я не можу говорити про всю армію, лише про свою роту. У мене було дуже добре.

— З дідівщиною не стикалися?

— Ні. Здається, такого вже немає взагалі. Серед мобілізованих тим більше. Усі дорослі сформовані люди. Всі мають роботу, свої досягнення. Єдине, чим ти там цінний, — це вміння виконувати завдання, які тобі ставлять, та якщо на тебе можуть покластися товариші. Якщо ти це виконуєш, то все нормально. Не робиш — вже гірше. Два критерії, і ти стаєш хорошим солдатом, хорошою людиною, хорошим товаришем. Усе дуже просто. Набагато простіше, ніж у цивільному житті.

— З ким довелося служити? І чи знайшли друзів в армії?

— Дуже різні люди. Був кухар київського ресторану, керівник відділення «Нової пошти», хлопець з управління земельних ресурсів, були й контрактники, продавець автомобілів, слюсар з заводу в Кіровограді, шахтар із Кривого Рогу. Хлопці з дуже різних середовищ, різних міст, з різними інтересами. Але ми всі дуже зблизились. Ті, хто пішов у цю групу, хотіли служити, їх ніхто не змушував. Спільне було те, що всі  розуміли й хотіли чогось більшого, ніж мали на той момент.

— Що було найважчим?

— Усе було складно, бо все нове. Таке, чим я до того ніколи не займався. Але мені було цікаво. Це було основним. І це дозволяло мені йти далі, незважаючи на те, як там було важко.

Ми вставали о четвертій ранку, їхали на полігон. О сьомій вечора ти вже валишся з ніг, бо пройшов 28 км по болотах. Але в цей ритм входиш і, насправді, важко мені зараз. Я відвик від нережимного життя. Це я кажу, що мені важко, і я не був в АТО. А хлопці, які пройшли рік чи два в АТО, де кожного дня є загроза смерті, де можна побачити смерть своїх товаришів… Не уявляю, наскільки важко їм.

— Ви готові були воювати?

— Нашу групу для цього створювали. Ми мали пройти підготовку і поїхати в АТО. Нас то мали відправляти, то не мали відправляти, потім знову мали їхати… Так і залишилися в навчальному центрі. Але це від нас не залежало. Якби командир сказав, то поїхали б.

— Як далося рішення піти служити?

— Прийшла повістка — і все. Так, я думав над тим, що в принципі, теоретично, можна десь передзвонити, зібрати гроші, спробувати відкупитися. Але це було б нечесно.

Свого часу я від армії косив. Після університету мені приходили повістки, але я жив у Львові, там працював і не був готовий кидати роботу, своє життя. Мені не була потрібна армія та й армії не було як такої. Тоді я розумів, що мені цього не треба.

Коли вийшов з призовного віку, прийшов у військкомат, там мені сказали заплатити штраф за те, що я не з’являвся. Заплатив шість гривень. Так моя історія з армією того разу закінчилася.

А зараз це було по чесному. Адже ми всі стоїмо перед реальною загрозою. І тут ніхто не є кращим за іншого. Я що, наймудріший, чи маю більше прав? Чому я маю не йти? Не було причин відмовлятися. Я і з дружиною домовився.

— Як думаєте, чи зміниться ваше життя після служби?

— Зараз у мене таке відчуття, що я жив, робив якусь роботу, потім мене інопланетяни висмикнули на рік, а зараз повернули в те саме місце, в той самий час так, ніби й не було цього року в армії. Просто отримав додаткові знання. Тепер я можу влучити в ціль зі снайперської гвинтівки на відстані 750 метрів. Нас вчили як виживати, як розпалювати вогонь, як поводитися в ближньому бою. Це армія, там вчать вбивати, робити так, щоб тебе не вбили.

— Згадали про роботу. Що нового від вас чекати?

— Можу лише сказати, що 6 листопада вийде перша програма. Розпочнемо сезон. Будемо виходити щотижня у неділю на Першому о 22:00. Решта — вмикайте, побачите.

— За рік, поки ви були в армії, чи змінилася українська журналістика?

— Не знаю. Мені як не подобалася українська журналістика, так і тепер не подобається. Може, це десь неправильно так говорити, бо я не є експертом, але те, що я читаю, воно залишилося таким самим.

— Чи реально щось змінити?

— Я навіть про це не думаю. В мене є робота, яку я роблю. І роблю її так, як вважаю за потрібне. В мене немає мети боротися з вітряками чи з драконами.

Фото Майкл Щур, Дмитро Степанов