«Сьогодення» – так назвав свою виставку документальної фотографії, розгорнуту у фортечній галереї «Бастіон», член НСЖУ Мар’ян Грінер із Галича.
Прикарпатець свого часу закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка, працював у редакціях газет, в органах державної виконавчої влади, а нині він уже на пенсії. Проте наш колега за фахом, пішовши на заслужений відпочинок, як звично кажемо про цей період людського життя, відпочивати зовсім і не думає. Навпаки, вирішив у своєму захопленні фотографією вдосконалитися до рівня майстра. Тож нинішнього року Мар’ян закінчив в обласному центрі курси художньої фотографії під керівництвом Яреми Проціва та Миколи Калитчука. Бо хоч сам надає перевагу роботам документальним, навчання у професіоналів на тих курсах, за словами Мар’яна, допомогло йому освоїти професійні прийоми зйомки, творення композиції світлин та їх увиразнення. М. Грінер подав свої роботи на міжнародний фестиваль «Життя прекрасне», який у вересні відбувся в м. Михайловіце (Словаччина), і був удостоєний як фотодокументаліст диплома за особисту позицію.
А на його персональній виставці в Івано-Франківську фотографій не так багато – два десятки, проте кожна із них знаходить свого глядача, є і такі, на котрих зупиняють погляд чи не всі люди, що проходять коридором галереї, – цим роботам вони, як каже фотомитець, віддали найбільше балів.
Але не буду «запрограмовувати» вас наперед на сприйняття Мар’янових робіт, – краще самим їх побачити й оцінити. Скажу лише, що зображені на деяких із цих світлин люди відомі більшою чи меншою мірою у своєму селі, місті чи й навіть в Україні – це письменник із Закарпаття, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Мирослав Дочинець (він, до речі, навчався з Мар’яном в університеті на одному курсі і «потрапив» в об’єктив його фотокамери під час свого приїзду на Прикарпаття), колишній головний інженер Бурштинської ТЕС Геннадій Куновський, доцент кафедри фармакології Івано-Франківського національного медуніверситету Світлана Калугіна. Привідкривають для глядача риси характеру, душу людини портрети імпозантного українця в капелюсі й вишиванці – культпрацівника Йосипа із села Бишева, котрого фотомайстер зазнимкував під час традиційного свята Івана Купала в Галичі, туристки Наталії, котра завітала в наш край із Кривого Рогу, музиканта Джона, якого доля привела до Івано-Франківська аж з Ірландії й він уже тривалий час грає для перехожих під ратушею. Та явно переважають на експонованих фотографіях люди, котрих знають хіба що їхні рідні, близькі, односельці, колеги по праці. А кого, на жаль, начебто воліє і не знати оточення. Злиденне існування виганяє цих самотніх у своїй біді наших співгромадян із дому (це ще добре, якщо в людини є дах над головою) і змушує старцювати на паперті церкви під час недільних та святкових богослужінь, а то й просто сидячи щодня на узбіччі тротуару в центрі міста. Автор виставки розповідає:
– Ось цю світлину я зробив в Івано-Франківську на Вербну неділю, коли проходив вулицею і біля церкви монастиря сестер василіянок піймав себе на думці, що перед моїм зором – прямо-таки готовий сюжет для композиційної фотографії: дівчинка з букетиком освячених вербових гілочок дивиться із жалем на жебрака, що сидить на сходах. Кричуща бідність і поряд – розгубленість вразливої дитячої душі від такого ще складного для неї запитання, чому цієї днини одні радісно святкують, а дехто мусить понуро сидіти на сходах, простягаючи до парафіян руку за милостинею.
Фотомайстер каже:
– Своїми світлинами я хотів би крім усього іншого привернути увагу очільників владних структур, чиновників (а, як засвідчили подані високопосадовцями електронні декларації, не один із них тримає вдома мільйони гривень готівки), бізнесменів, працівників соціальних служб, усього суспільства до малозабезпечених пенсіонерів, інвалідів, яким так важко виживати в нинішніх умовах. Людина так просто не стане жебраком, а підштовхують її до такого кроку тяжкі життєві обставини – і об’єктивного, і суб’єктивного порядку. Хоча й серед тих, хто просить милостиню, є різні люди, але переважна більшість із них таки справді гостро потребує уваги й підтримки своїми ближніми.
У книзі відгуків на виставку читаємо: «Напевно, усі глядачі виставки відчувають надзвичайну енергетику зображених на світлинах простих, непублічних людей, котрі, як і ми з вами, є українцями, належать до українського народу»; «Фотомитець чи не на кожній своїй світлині привідкриває нам не тільки душу людини, а й навіть її долю»; «За буденністю життя, відтвореного фотомайстром, – глибина його думки, почуття милосердя до ближніх, якого сьогодні всім нам дуже бракує. Автор перебуває так близько до героїв світлин, які створив, що, здається: ось зараз ти поговориш зі старою бабусею чи дідусем, вислухаєш їхні проблеми – і подаруєш їм, настільки зможеш, свою увагу, любов, розуміння»; «Представлені на виставці фотографії спонукають задуматися над проблемами сьогодення. Від ваших робіт, пане Мар’яне, віє теплом серця».
Відвідувачі виставки дякують фотомайстрові за щирість, емоції, якими сповнені світлини, за його духовну працю. Отож можна підсумувати, що Мар’янові Грінеру вдалася перша персональна фотовиставка, яку наш колега-журналіст, за його словами, задумав як спробу показати через документальні світлини соціальний зріз нинішнього українського суспільства.