Вони не думали, що вийде шедевр

До 50-ліття прем’єри стрічки «Тіні забутих предків»

Наша історія знає багато випадків, коли українська автентика феноменально підкоряла світ. З новітніх пригадується перемога Руслани з її «Дикими танцями» 2004-го на пісенному конкурсі «Євробачення» чи, скажімо, історія, коли бренд «Гуччі» у своїй новій колекції «надихнувся» мотивами всесвітньо знаного писанкаря з Коломиї Олега Кіращука і поселив його «оленів» на своїх дуже дорогих блузах. Або як фінська компанія «Марімекко» зізналася, а опісля того навіть вибачилася за плагіат, бо її дизайнерка «творчо опрацювала» роботу української народної художниці, метра «наївного мистецтва» Марії Примаченко «Щур на дорозі» — вилучила Щура, все інше скопіювала і назвала малюнок «Лісовий народ», а компанія, що виробляє одяг, текстиль і навіть посуд, розтиражувала його мільйонами.

Біля джерела натхнення

А сьогодні мова про ще один феномен — кінематографічний. 4 вересня минає 50 років від часу прем’єри в київському кінотеатрі «Україна» знаменитого на весь світ фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Нагадаємо: ця українська художня стрічка, знята в 1964 році на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, — геніальна екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського, котрий 1910 року, повертаючись з італії, заїхав до гуцульської Криворівні і через рік увічнив свої враження від «...чарівного полону горян» у повісті «Тіні забутих предків». Режисер Параджанов навіть жартував під час обговорення на худраді: «Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитого біля вогнища, біля джерела натхнення. На жаль, нас підвів автор, його не було з першого дня».

Зйомки стрічки проходили на околицях Криворівні, де і була написана повість. Фільм отримав міжнародний резонанс, серед його нагород — Кубок Міжнародного кінофестивалю в Римі (1965), золота медаль С. Параджанову на Міжнародному кінофестивалі в Салоніках (1966). Загалом фільм «Тіні забутих предків» отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у 21 країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр. Цікаво, що за кордоном фільм Параджанова демонстрували під назвою «Вогненні коні». Для назви вони обрали епізод, коли між главами двох сімейств виникає сварка, в хід ідуть бартки, ллється кров, а у передсмертному маренні батька з’являються криваві червоні силуети коней, що стали на диби. Французи засмакували унікальністю метафори — і винесли її у заголовок фільму.

У західній пресі було чимало захоплених відгуків. Ми зацитуємо два. Польський професійний журнал «Екран» за 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазіїѕ Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на тлі білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі... Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, у рамках якого дійсність реагує на трагедію особи».

А газета «Юманіте» написала: «Бувають такі фільми, які назавжди врізаються в пам’ять. Цей фільм не схожий на інші, він унікальний: поема, опера, легендаѕ Дивовижна стрічка! Дивовижний показ життя народу, все ще зв’язаного зі старими звичаями, традиціями, обрядами. Фільм виходить на екрани Парижа. Не пропустіть його!».
 

Цікаві факти...

Переказують, що Лариса Кадочникова (на той час дружина Юрія Іллєнка), яка талановито зіграла роль молодої гуцулки Марічки Гутинюк, закоханої в івана Палійчука, сказала, що цей фільм є прекрасним діамантом, котрий з роками не старіє. Вона навіть вважає, що стрічка мала більший успіх в Європі, ніж в колишньому СРСР. Параджанов після зйомок подарував їй гуцульську згарду, котру одягали у фільмі вона і Палагна. Пані Лариса задля зйомок у «Тінях...» переїхала зі столиці імперії Москви до Києва, в Москві вона працювала в театрі «Соврємєннік» і була улюбленицею Олега Єфремова і Галини Волчек. Був епізод, коли ще лише переглядали перші кадри знятого в кінотеатрі у Верховині, вона та її чоловік Юрій іллєнко навіть хотіли піти з картини, однак згодом, коли заглибились, зрозуміли: кіно геніальне. і залишилися. 

Нині у Верховині працює музей, до відкриття котрого долучився Василь Хімчак, онук людей, у господі котрих поселилася було майже вся знімальна група картини. Туристам і відвідувачам музею тут пропонують подивитися художній фільм «Тіні забутих предків», розповідають про творчість режисера Сергія Параджанова, акторів фільму, а також про гуцульські традиції.

Гуцулів у фільмі зіграли самі гуцули. Масовки, натуральні кадри важкої праці і дозвілля горян, спів і музика — все це внесло особливий шарм автентики, правдивий дух Гуцульщини. Химку зіграла гуцулка з-під Магурки неперевершено. Звуковий ряд — голос самого народу. Микола Шатрук співав гуцульські співанки. Капела під керівництвом скрипаля Василя Грималюка (Могура) натхненно, зрештою, так, як у житті, грала гуцульські мелодії. До речі, коли гуцули приїхали на озвучення фільму до Києва, Параджанов поселив їх у своїй квартирі (спали вони покотом, на підлозі, пригадують очевидці). Потім він водив їх містом, опікував, як рідний дєдьо, як казали гуцули.
Якраз у хаті, де нині музей фільму, жили режисер Сергій Параджанов, художник Григорій Якутович, композитор Мирослав Скорик. Саме в цій хаті знято багато фрагментів стрічки. Наприклад, коли Іван і Палагна, яку зіграла актриса Безстаєва, сидять на покуті «повінчані» ярмом. Феноменально, але такої традиції у гуцулів немає, та вони прийняли її, бо харизматичний Параджанов переконав, сказавши, що це вони самі підказали, і пояснив дуже просто: ярмо шлюбу доведеться тягнути обом. Хоча спершу все йшло до конфлікту, бо гуцули спитали: «Зганьбити нас хочете? Ми ніколи так не робили». 

Як не дивно, але захоплення було обопільним, кажуть, гуцули ходили до режисера, як до церкви, дарували вишивані рушники, сорочки, старовинні ікони. Він своєю чергою теж був щедрий: привозив київські торти і пригощав усіх, готував страви вірменської кухні; сам любив гуцульські частування — бануш, гуслінку, голубці з квашеної капусти. Дуже любив бувати на полонині серед вівчарів. Режисер і вивчав Гуцульщину, і торкався до неї серцем. Він їздив на весілля й похорони, в музеї та церкви. і завжди зважав, працюючи над фільмом, на поради та корективи своїх газдів. 
 

Захоплює і сьогодні

Вчора у Верховині розпочався кінофестиваль, приурочений до ювілейної дати, у верховинському музеї «Гуцульщина» — виставка Юрія Гармаша «Сергій Параджанов», а сьогодні всі охочі зможуть пройтися слідами зйомок «Тінейѕ», переглянути легендарний фільм та відвідати музей кінострічки у Верховині. Згідно з оприлюдненими кілька місяців тому планами Мінкульту України «Тіні забутих предків» мали б демонструвати в усіх обласних кінотеатрахѕ Зрештою, кожен, хто хоче, може це зробити і без кінотеатру. У наш час це елементарно.

Першоджерела, автентика і Божа іскра — такі цеглинки успіху «Тінейѕ». Цей фільм, як і кожен шедевр, давно обріс історіями, котрі межують з легендами (як-от про те, як Параджанов подарував 100-літній гуцулці Парасці Харук з Криворівні французькі парфуми, а вона йому — реальну історію про те, як дівкою ходила по гриби із самим іваном Франком), він і сам став легендою. Бо український аналог «Ромео і Джульєтти» вивів українське кіно на світовий рівень, а його прем’єра, що важливо, стала демонстрацією сили українського духу на теренах, здавалося б, непохитної московської імперії. Власне, у день прем’єри в київському кінотеатрі виступив іван Дзюба із палким закликом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус. На жаль, демонстрацію протестів свідомих непохитних українців припинив КДБ.

Розповідають, що за кілька місяців до смерті в Тбілісі, лежачи горілиць на гуцульському ліжнику, Параджанов скаже гостям-українцям: «Народ я любив завжди. Натовпу не терпів ніколи. Особливо мовчазного. Рабство починається з мовчання». 
Тепер багато пишуть про те, як щиро захоплювався Параджанов гуцульською культурою. інші і нині не можуть пробачити йому того, що вивіз космацький іконостас і так його й не повернув. Син антиквара, схоже, мав добрий смак і відчуття неперебутнього. У нетрях інтернету якось мені трапилася інформація про те, що Параджанов дуже хотів екранізувати ще один український шедевр — «Повість о полку ігоревім».

А що ми самі?

газета Галичина