Як змінився Франківськ за 100 років. Вулиця Домбровського


Із побудовою станиславівського вокзалу почалось активне освоєння прилеглих територій. Поруч виростали склади, житло, прокладались дороги, які пізніше стануть вулицями.

Одна з них, що сполучала Тисменицьке передмістя і залізничний двірець, вперше фігурує на карті 1887 року. Пізніше вона отримала ім’я Генерала Домбровського, пише Репортер.

dombrovskoho-2

Ян Генріх Домбровський (1755-1818) був професійним військовим і все життя боровся проти москалів, а на старості примудрився отримати від них високу пенсію. Брав активну участь у повстанні Костюшка, потім в еміграції сформував два польських легіони, з якими воював на боці французів. У складі наполеонівської армії ходив до Росії у 1812 році, відзначився, прикриваючи переправу через Березину. «Марш Домбровського», написаний наприкінці XVIII століття, набув величезної популярності, а з 1927 року є державним гімном Польщі.

Урядовці ЗУНР перейменували вулицю на Пилипа Орлика. Однак менше ніж за рік поляки повернули їй первісну назву. За німців вулиця носила ім’я іншого генерала – Роммеля. Цей полководець Вермахту був справжнім кошмаром для військ союзників у Північній Африці і навіть отримав почесне прізвище «Лис пустелі». Був причетний до замаху на Гітлера, після провалу якого застрелився.

dombrovskoho-1

Совіти нарекли вулицю на честь батька теорії еволюції Чарльза Дарвіна. Після здобуття незалежності її вчергове перейменували. Тепер вулиця називається Марійки Підгірянки, дитячої письменниці і вчительки. Цікаво, що «Підгірянка» – то її псевдонім, а справжнє прізвище – Ленерт-Домбровська.

Поштівку, що ілюструє статтю, колекціонери відносять до так званої «німецької серії». Ці картки були випущені у різні роки різними видавництвами, але об’єднує їх єдина тема – доброчинні заклади пастора Цьоклера. Більшість із них мала власні імена з біб­лійної історії. Перший називався «Вифлеєм» і на момент відкриття (1896) давав притулок 12 дітям-сиротам. Однак на кінець століття кількість вихованців становила вже 100 осіб, тож назріла потреба у розширенні.

На вулиці Домбровського, зовсім поруч із «Вифлеємом», пастор купив невеличкий будинок із садом. У 1903-му тут почали споруджувати новий корпус сиротинця. Його здали наступного року, нарекли «Назаретом» (Марійки Підгірянки, 56). У двоповерховому будинку з мансардою було хлопчаче відділення інтернату й гуртожиток учнів народної школи. Крім того, тут містились квартири прибраних (названих) батьків і допоміжного персоналу.

У липні 1914 року польська радикальна молодь закидала «Назарет» камінням, побила всі вікна. Подібне сталось і з іншими доб­рочинними закладами німецької громади – потім довелося склити 468 шибок. То була помста за утиски німцями поляків у Сілезії. На щастя, ніхто з вихованців не постраждав, а місцеві батяри жартували, що у швабів (німців) – міцні лоби.

Незабаром почалась Перша світова, сиріт евакуювали углиб Австро-Угорщини, а в «Назареті» розмістили казарми на 500 солдат. Але квартирували вони недовго – Станиславів зайняли росіяни.

Коли через рік москалів прогнали, місто було переповнене новими сиротами, чиї батьки загинули, померли від епідемій чи просто загубились у хуртовині війни. За кілька днів працівники Цьоклера назбирали на вулицях 67 безпритульних дітей, яких поселили у «Назареті».

За ЗУНР і у Другій Речі Посполитій сиротинець продовжував працювати. Крапку в його історії поклали совіти, які, між іншим, мали на озброєнні гасло: «Усе найкраще – дітям!». 24 листопада 1939 року вони конфіскували всі заклади Цьоклера, серед яких був і «Назарет», аби розмістити там… школу міліції.