Юрій Андрухович: Оновлені форми релігій
Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.
Португальська публіцистка, румунський поет, австрійський прозаїк «антикапіталістичного спрямування». І я, з України. Чому саме ця четвірка? Чому вона саме така, а не інша? Ніби визначена шляхом жеребкування кваліфікаційна група на футбольному чемпіонаті Європи: Португалія, Румунія, Австрія, Україна. Зрозуміло, що з такої групи Португалія вийде першою, боротьба ж за друге місце поточиться між іншими трьома командами.
Але тут не футбольні збірні, а чотири окремі автори. Не футбольний чемпіонат, а міжнародний книжковий ярмарок. І шведські організатори відбирають учасників для кожного з тематичних семінарів не жеребкуванням, а з якихось інших, мені не знаних міркувань та мотивів. Отож саме португальську публіцистку, румунського поета, австрійського лівака і мене, з України, вирішено звести докупи на 45 хвилин у спільному семінарі. Й тема цього семінару – «Нові дефініції свободи».
Внутрішньо опираючись, я протягом тижнів, якщо не місяців, шукаю свій сюжет. Про що він може бути? Щоб говорити про нові дефініції, треба знати, які старі. На думку ж не спадає нічого, крім ветхозавітного «свобода як усвідомлена необхідність», а також «стрибок у царство свободи». Ну й незабутнє «свобода свобідна висвободжуватися». Про всяк випадок згадується власний рядок «Свобода виглядає ілюзорно».
Й тоді підказка знаходить мене в мить, коли до від’їзду на книжковий форум залишається менше тижня. Вона знаходить мене в абсолютно передбачуваному місці – у Києві на Майдані Незалежності. Пізнього вечора ми опиняємось на ньому в пошуках пізньої вечері. Щойно ми показали «Енеїду» в Національному художньому музеї на Грушевського – там, трохи вище за Лобановським і спинами беркутів, куди вже не долітали пляшки з молотовом. Тепер ми на Майдані, я дивлюся на колишні Профспілки, нині запаковані в якусь таку обгортку – чи то тканинну, чи ще якусь, ніби якийсь новітній Крісто всмак попрацював над цим об’єктом. На обгортці я прочитую велетенські прописні літери слоґана: FREEDOM IS OUR RELIGION.
Маю, думається мені. Маю принаймні одну нову дефініцію.
Свобода – наша релігія. З цим уже можна їхати – й до атеїстичної Швеції тим більше. Дякую за таку своєчасну підказку, Києве.
Після цього поступово означується весь той контекст. Будинок профспілок як headquaters of protesters. Як організаційний центр. Як імпровізований польовий шпиталь. Як пункти збору і склади медикаментів, харчів та теплих речей. Як безліч інших функцій, більшість яких залишається під покровом таємниці. З боку влади: постійні спроби його захопити. Зокрема ніч із 10-го на 11-те грудня, коли їх було стримано й зупинено. Або ще одна ніч – із 18-го на 19-те лютого, коли вони, прокравшися дахами, його підпалили. Чорт забирай, там же, здається, загинули люди! Ми потроху вже й забуваємо, що таке справді було, що люди там згоріли. Увесь світ знає про тих, які загинули в інших профспілках – одеських, 2 травня 2014-го. Про тих же, які загинули в Києві, воліють казати «пропали безвісти». Недоз’ясовані жертви боротьби за свободу. Адже свобода – наша релігія. FREEDOM IS OUR RELIGION.
Втім питання ледь не філософське: яка релігія, наскільки і якою мірою зживається зі свободою? До якої межі релігія (кожна, будь-яка) і свобода навзаєм собі не суперечать?
Я вподобав той слоґан, виписаний велетенськими прописними літерами на обгортці меморіальної будівлі, ще й тому, що в нашій доволі релігійній (хоч і поверхово релігійній) країні він якщо й не проти течії, то в кожному разі проти шерсті. Він звучить так сміливо-зухвало – замалим не атеїстично, а щонайменше єретично. Зауважте: не «Релігія – наша свобода». І не, скажімо, «Християнство – наша релігія». А «Свобода – наша релігія». Тобто якщо ця свобода абсолютна (а про яку б іще велася мова аж такими великими літерами?), то вона включає в себе і свободу від релігії. Тобто свобода в нас насправді замість релігії. Якось так.
У цьому зв’язку мені тут-таки подумалося, що релігійна поверховість (як у нас) парадоксально і є найглибшою релігійністю. Там, де людина у своїй релігійності хоче йти вглиб і дошукуватися власних відповідей, починається самостійне мислення. І воно найчастіше здатне підважити основи релігійності, принаймні нашої візантійської. Воно провадить до протестантизму як мінімум. А як максимум – до атеїзму. Наприклад, шведського.
Згадалось, як років тому сім у Львові група шведських журналістів розпитувала мене про нашу релігійно-церковну ситуацію. Я не експерт, тож відбувався найзагальнішими уявленнями. Врешті я вирішив узяти м’який реванш за все те розпитування і самому спитати гостей, що саме вони, шведи, вважали б нині своєю релігією. Щиро кажучи, я очікував почути у відповідь, наприклад, «екологія». Але вони, трохи подумавши і порадившися між собою поглядами, дійшли дещо ширшої спільної відповіді – сучасність. Тобто модерність, бо вони сказали «modernity». Modernity is their religion.
Нині мені здається, що з цього вийшов би непоганий українсько-європейський проект злиття релігій. Тобто схрешення їхньої модерності з нашою свободою. Чи це взагалі можливо? І якщо так, то яким чином вони зі собою зживуться?
