Юрій Андрухович: Приниженим і ображеним, чи то пак Униженным и обиженным

news-image: Юрій Андрухович: Приниженим і ображеним, чи то пак Униженным и обиженным
Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Відповідати на масовий осуд і цькування, навіть якщо вони аж волають своєю несправедливістю, – справа з найдурніших. Гірше за неї хіба що виправдовування. Зрозуміло, що знову все перекрутять і, як то зграбно формулюється в юридичних колах, використають проти тебе. Тому подальший текст виправдовуванням не є. Радше звітом про виконану роботу.

Вчергове дізнавшись, який я жахливий, а до того ж і «реґіональний расист», я вирішую влаштувати собі чергову прискіпливу ревізію. Промоніторити, так би мовити, власну підривну діяльність. От хоча б і тут на Z, де я публікуюся з лютого 2015-го – якраз два з половиною роки виходить. За цей час я опублікував 118 колонок, тож моніторити мені є що. Скільки разів у цих 118-ти колонках я, бодай мимобіжно, звертався до теми територій, реґіонів, їхніх особливостей, зокрема й мовних, полічити важко. Можна, втім, легко зауважити, що це одна з провідних моїх тем. І так само легко знайти цьому підтвердження у формі ну хоча б якихось більш-менш промовистих цитат.

Що я писав, скажімо, 20 лютого 2015-го?

А писав я серед іншого й таке: «Десь між Нікополем та Марганцем кілька разів промайнули, серед безлічі інших синьо-жовтих об’єктів, розмальовані у ті ж національні кольори придорожні зупинки. На незамальованій частині поверхонь красувався один і той самий напис: «ГИТЛЕР вон с Украины». Так, це неправильна російська, подумалося мені. Це українська російська мова. Мова синьо-жовтої країни, індустріального її сходу, мова Дніпропетровщини та Запоріжчини. Мова «прикордонного» реґіону, де в навколишньому ландшафті синього й жовтого кольорів нині, здається, більше, ніж у нашій традиційно синьо-жовтій Галичині. Стільки синьо-жовтих прапорів на фасадах будинків, як подекуди у Дніпропетровську, я ще ніколи не бачив у рідному Франику. Синьо-жовті бордюри, мости, стовпи, дахи, фабричні труби, навіть безлисте гілляччя-крону показного старезного дерева обіч дороги з Дніпра у Кривий Ріг було розфарбовано в синє й жовте».

Непоганий собі галицький сепаратист, який отако «зневажливо і зверхньо» трактує схід України, чи не так?

Але йдемо далі.

1 травня 2015-го: «…для захисників України російська мовою ворога не стала. Ще починаючи з Майдану, який, на моє відчуття, був досконало українсько-російсько-двомовним, утвердилася принципова толерантність “бандерівців” до російської мови. Бо як інакше?».

31 липня 2015-го – мій захоплений опис російськомовного патріота (з тих, які не в лапках, а справжні): «Й він обернувся до неї й заговорив: “Женщина, перестаньте оскорблять мою страну! … Вы напали на мою родину, вы ведете против Украины войну, и у вас хватает наглости еще и летать через Киев? И вы еще требуете, чтобы вас там обхаживали? Вам Украина костью в горле – так обходите ее десятой дорогой, живите себе без нас, а нам без вас будет вообще замечательно!”».

Минає ще місяць.

4 вересня 2015-го: «Ми хвилюємося за Харків, переживаємо за Запоріжжя. І молимося за Маріуполь. Тільки б він вистояв – і до 17 вересня, і потім, і завжди».

2 жовтня 2015-го (після концерту з Karbido в Маріуполі): «Пишіть про нас, обов’язково про нас пишіть, просить вона. Не забувайте, що ми тут, не забувайте про нас. Здається, [вона просить] російською. Втім, я не впевнений – може, й українською. Тепер мене можна впіймати на тому, що іноді я перестаю вмикати свідомість, розрізняючи ці дві мови. Закони воєнного часу. Рефлекс упізнавання своїх працює винятково на рівні кольорів. Синього й жовтого, звичайно. Я відповідаю їй, що в жодному разі, ніколи не забудемо». І на завершення того ж маріупольського тексту: «Уранці лише підтвердилося те, що вгадувалось увечері і вночі. Тобто що місто справді над морем. Тобто справді південне й місцями дуже красиве – по-декадентському й майже колоніальному, з акаціями, платанами й особняками грецьких купців та рибальськими тавернами. А ще ця страшенно дивна суміш індустріального, залізничного і пляжного ландшафтів, якою нас накрило у променях нещадного азовського сонця. Тоді на якусь невимовно коротку мить стало гранично зрозуміло, чому вони [агресори-окупанти] так його й не взяли. Точніше – чому воно так їм і не далося. Дякую Діані, Костеві та Богданові».

Я, до речі, Діано, й досі дякую.

27 травня 2016-го (написано після харківської презентації поетичної антології Малковича): «…як не любити цю публіку? Ту, що виявляла аж стільки любові до українських віршів, аж таке захопленням ними. Виявляється, вже можна говорити про зрілу культурну ситуацію. Ніяких стогонів, жодних нарікань чи плачів – нещасна нація, занапащена культура, знищена мова. На вихідних вони … йдуть слухати поезію, купують на неї квитки, заповнюють зали, віддають решту грошей за видані в Малковича елеґантні томики, а потім ще довго стоять у черзі по автографи. При цьому більшість із них – ну принаймні в Харкові – апріорі російськомовні. Недаремно ж так зворушено і бурхливо реаґують на єдиний за весь вечір вірш російською мовою в Івановому, до речі, виконанні. Звичайно, Леоніда Кисельова. Звичайно, той, з якого випливає, що “все на свете только песня // На украинском языке”.

9 вересня 2016-го (Київ, спілкування з молодим готельним офіціантом – тема дрібна, побутова, але все ж) : «…коли він підійшов поприбирати з мого столу використані тарілки й почув моє “дякую”, то дещо знічено відповів “будь ласка”. Наступного ж ранку він не тільки першим привітався українською, а й побажав мені “приємного смаку”. Гаразд, подумалося мені. Самодіяльна мовна творчість і вільний переклад з “приятного аппетита” – чому б і ні. Хай буде навіть і “приємного смаку”».

Тепер стрибок у поточний рік.

28 квітня 2017-го: «Констатуємо, отже, що Галичина і Західна Україна загалом оазою ніякою не є. Якщо в мовному сенсі цей реґіон означувати зразком чи орієнтиром для всіх інших, то це означає не більше, ніж свідому чи несвідому дезорієнтацію. [Галицький сепаратист, а заодно й «реґіональний расист» не перестає, як бачимо, біснуватися]. Проте цю на перший погляд погану новину перекриває добра: російська мова в сучасній Україні так само розмивається українськими лексемами, як і українська російськими. Й відбувається це у випадку російської дедалі швидшими темпами. Чи розвинеться з цього своєрідний аналог American English (Ukrainian Russian), а чи, скажімо, якийсь аналог африкаанс, побачимо вже невдовзі».

15 червня 2017-го (і знову осанна Харкову): «Наша публічна дискусія відбувалася в одному з найсхідніших міст вільної України – Харкові. Якщо точніше – у найбільшій (вона так і називається – велика хімічна) аудиторії Харківського університету, переповненій того вечора сотнями слухачів. Завдяки випадковому збігу подій саме того дня Європарламент проголосував за безвізовий режим для українських громадян. Ця новина привнесла відчутно більше драйву і навіть ейфорії в і без того бурхливу атмосферу великої хімічної. Так, це була хімія, цілком особлива хімія змішування ідей та емоцій. Центр Європи того вечора однозначно був там. Я хочу заризикувати припущенням, що Центрально-Східна Європа сьогодні – це передусім Харків. Уже не Львів, з яким усе зрозуміло, бо він уже як Брюссель. А, наприклад, Харків. Особливо після того, як мій товариш, харківський поет, організатор тієї зустрічі, заявив, що східна межа Європи сьогодні визначається доволі легко і повністю збігається з лінією східного українського фронту (чи, як її називають офіційно, лінією розмежування)».

Ну й нарешті з найновішого.

11 серпня 2017-го, колонка 117-та (написано з гордістю за сконструйовані у Дніпрі найкращі на світі ракети): «Так, їхні конструктори, швидше за все, ще не спілкуються українською. Зато мы делаем ракеты. І в нас такий «Грім-2», що жодними «искандерами» нас не накрити».

Тепер ви спитаєте: навіщо тут аж стільки цитат? Пояснюю: щоби прокреслити певну лінію, чи то пак тенденцію. Показати процес. Хід. Авторову ходу.  

Автор (це я про себе), як бачимо хоча б із цих майже навгад відібраних фрагментів, доволі послідовно й систематично акцентує на єдності країни, на драматичному пошуку нею своїх ідентичностей (і спільної ідентичності передусім) та виявляє цілком собі толерантний підхід до ситуації з двомовністю. Ба більше – виразно виступає за гармонію у стосунках між носіями обох мов.

Але цього йому не побачено (і не пробачено?). Не підтримано. Промовчано. Не зауважено. Охочим підвищувати самооцінку шляхом розпалювання срачів автор такими своїми писаннями зовсім не цікавий. Тож вони вітають їх переважно вакуумом. Як звіршував би нинішній Шевченко, «ніхто й не like’не, й не лайне, неначе й не було мене».

Зате як же авторові побачено й зауважено його 118-ту! Хоч відповідну статтю до кодексів ший. Ніби якийсь сторожовий загін всеукраїнської ліги політичних коректорів, довгих два з половиною роки пронидівши в засідці («ну коли ж він уже, коли?!»), таки дочекався свого. І тут, як кажуть, понеслася.

Але як можна, будучи при здоровому глузді та добрих намірах, роздивитися в тій 118-й усе, що вони в ній роздивилися? В яких окулярах це читалося? Між яких рядків шукалося ксенофобських смислів? Це справді про мене? Це про мою колонку?

Ну добре. Геть від емоцій. Якщо я своєю 118-ю справді розколов єдину до того моменту країну, то це дуже серйозне звинувачення. І виправдань мені ніяких немає. З іншого боку – що це за країна така, що її так запросто розколоти якоюсь колонкою?

Не знаю, чи є сенс пояснювати, але гаразд: перетворюся вимушено на Капітана Очевидність – раз уже в такий когнітивний морок позаганяли себе й фолловерів своїх деякі мої коментатори. Тобто сенс пояснювати, виявляється, все ж є. Пояснюю.

Наприклад, що фраза «Українські Карпати зазвучали російською», як і кожна подальша фраза 118-ї, не містить у собі ні зневаги, ні приниження згаданої російської мови, ні агресії щодо неї, ні, як полюбляють це проботати на своєму жарґоні мої критикеси та критики, жодного «іншування», –  а лише безоцінкову констатацію реальності. Автор (за всього вашого, друзі, бажання таке в нього прочитати) не каже: «Українські Карпати зазвучали російською – отже, настає кінець світу».

«Русскоязычных патриотов Украины», як і «вату кондовую», тому і взято в лапки, що ці вирази не є моїми, автора, оцінками, а поширеними в масовій суспільній свідомості ярликами, котрі автор пародіює.

Що «спортивно-розважальні стрільби в районі Авдіївки» – вираз і справді на грані фолу, так. На грані, але не за гранню, позаяк мріється ж авторові про те майбутнє (I have a dream), в якому буде мир і звільнений Донбас, і спортивно-розважальні (окей – спортивно-патріотичні) стрільби на його теренах.

Що автор анітрохи не глузує ні з "Дніпрогесу" чи "Держпрому", ані тим більше з "Південмашу" (где делают ракеты), і справді мріє полазити мальовничими хребтами відвалів, котрі так запали в душу під час перших відвідин Кривого Рогу в тому ж лютому 2015-го.

Що навіть вираз «витягнуті обличчя» нічого образливого в собі об’єктивно не несе, бо слово «витягнуті» не означає ні «дебільні», ні «потворні», ані навіть «перекривлені».   

Й нарешті: що не просто складну проблему нашої єдності (як і, звісно, різноманітності) цього разу автор інтерпретує в сатирично-ґротесковий спосіб, який, маю надію, ще не цілком заборонено національною експертною фейсбук-комісією з питань захисту суспільної моралі на чолі з предостойною Катериною Саїдівною.

А тепер, любі мої критикеси і критики, всерйоз і по-чесному. Ви що, справді не зрозуміли, не відчитали, не відчули, не прохавали моїх думок, інтенцій, образів? Такі освічені дами і джентльмени, такі витончені, адекватні й едуковані? Інтелектуально вигодовані та викохані не лишень усіма на світі Саїдами, а й не одним Бартом, Джадтом чи, на худой конец, Бахтіном? 

Не вірю. Я радше ладен повірити, що все ви чудово зрозуміли і прохавали. Але йшлося вам не про розуміння, а про мету значно вищу і шляхетнішу – розпалити в народі істинно епічний срач. (Словосполучення «розпалити срач», погоджуюся, стилістично кострубате, однак нічого кращого про вашу діяльність сказати мені не вдається).

Щодо срачу мушу визнати – ви своєї мети досягли, і срач, вами розведений, ознак епічності набув. Тільки от що далі? Розвивайте успіх, не зупиняйтеся на досягнутому!

На мені тобто. Мене ви досягнули. Достали то есть.

Але розгляньтеся навколо – скільки ще авторів у нас. От, наприклад, каже собі один із них (цього разу не я): «Дивіться в небо – в цій частині країни воно найкрасивіше». Як вам таке? У цій частині країни, чули? Тобто він ділить Україну за ознаками неба. Іншує (Господи прости, от же слівце!) мешканців «не тієї частини» як таких, що справжнього неба й не бачили. Принижує їх і ображає. Не має за людей. А що ж із небом Київщини? Одещини? Волині? Поділля? Не те небо? Не ті люди під ним? І що все-таки має автор на увазі, коли каже «у цій частині країни»? Чи це, бува, не «реґіональний расизм» із найвиразнішими ознаками печерної (хоч напоказ наче й небесної) ксенофобії?!

Чи таке «прочитання» авторового вислову не було б абсурдним і упереджено-злостивим? Звісно – було б. А з моєю 118-ю хіба не так?

Бо щоб маніпулювати, особливо в теперішньому нашому надчутливому й від того дуже нашорошеному соціумі, великого розуму не треба – вистачить лиш великого бажання. І хтось маніпулює свідомо – працюючи на клікабельність свого ФБ, а хтось іще свідоміше. Час покаже, хто, для кого і для чого в усій цій історії нагидив. Завдання маніпулянтам поставлено різні, хоч мета й однакова.

Але бажання гидити у випадку з поетом «найкрасивішого неба» у вас, слава Богу, не з’явилося. Ви хоч і б’єте навідліг, та далеко не всіх, а суто вибірково і дуже прицільно.

Що ж, погоджуюся й на таку обраність.

Збруч


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 03.09.2017 22:30