«З Богом зовсім інший космос» – переконаний Ярема Стецик


Цього тижня вдесяте в Івано-Франківську пройде фестиваль Христового міста «Вгору серця». Усі ці роки до організації дійства активно долучається художник, музикант Ярема Стецик.

 Він розповів «Репортеру» про творчість і Бога, чому фестиваль не виправдав його сподівань і не став польським «Вудстоком», та як за десять років змінилася церква.

– Яремо, загалом «Вгору серця» – ваша ідея?

– Ні, фестиваль придумав не я. Наші друзі зі спільноти «Як Марія» – Христя Підлісецька, Оля Литвин, Оксана Осадчук і ще кілька людей – спершу організовували концерт християнської музики, а потім це переросло у багато напрямковий фестиваль. Я спершу допомагав з оформленням сцени, а потім зрозумів, що потрібно вписуватися більше. Фактично я жодного разу не був організатором офіційно, але завжди був біля цього дійства. Брав на себе певні ділянки роботи. І від того трохи яскравіше виходило. Тому виглядало, наче я організатор.

– Чому саме почали допомагати фестивалю?

– Останні 20 років моє життя складається із чітких стосунків з Богом. І коли фестиваль почав розвиватись, звісно, мені стало цікаво. І все, що знав із різних сфер, я застосовував у допомогу фесту. То скоріш моє особисте, ніж стратегічне. Я знаю, що Бог не просто так ставить мене в цей момент у це місце з цими людьми. І всі ті експерименти, які я робив, – і в малюванні, і в музиці – відповідали завданню фестивалю: робити нове, цікаве, не боятися ставити питання священикам.

– Про експерименти. Усі ці роки ваша співпраця з фестивалем відбувалась у незвичних для церкви форматах. Як реагували священики?

– Тут ситуація двозначна. По-перше, я для себе розумію, що не хочу вилетіти з лона церкви. Мені набагато зрозуміліша присутність Бога в церкві, ніж поза церквою. Звісно, розумію, що він є всюди. Але знаю, що церква є для мене дуже добрим помічником.

А по-друге – я взагалі не вмію діяти в межах канонів. Не розумію традиційних історій. І це трохи мене унезалежнює. За останні роки в мене було багато духовних розмов, я дружу зі священиками, знаю, що церква не ставиться категорично негативно до нових проявів. Більше того, я вважаю, що в межах стосунків з Богом можна мати крутіші творчі результати, ніж в межах світських стосунків. З Богом пісня виходить зовсім іншою…

Наприклад, у межах фестивалю планував, що гратися має не імітація рок-музики, а мають створюватися нові стилі. Йшлося не про те, щоб дивитися на Леді Гагу чи Майк­ла Джексона, а дивитись на Бога і творити своє. Якщо з таким запитом братися до розробки пісні, то виходить фантастика. Це зов­сім інший космос, ніж у шоу-бізнесі.

– Раніше ви казали, що очікували дещо інших результатів від фестивалю. Про що мова?

– Я трохи розкатав губу. З «Перкалабою» часто їздив по різних країнах Європи. В Польщі бачив дуже крутий приклад того, що вся країна скидається грішми, частина з яких іде на благодійність, а частина – на величезний рок-фестиваль «Вудсток». Це дуже крута модель, яку запустили самі люди. На Різдво одні ходять зі скриньками, а інші в ті скриньки щедро сиплять пожертви. То є дуже гарна забава.

Я подумав, що, можливо, наше місто теж є до такого готове, що треба запропонувати такий варіант. Для цього ми запустили «Школу ангелів» – навчальний волонтерський вишкіл. Вчили волонтерів, як спілкуватися з людьми, потім запустили радіомарафон. Було зроблено багато різних таких штук. Але виявилося, що люди не готові. Може, час був невдалий, або не повірили. Одним словом, грушок ми не зібрали. Хоч діяли за принципом, як прийде 100 душ і принесе 100 груш – то буде празник.

– То які результати фестивалю вас надихають?

– Очевидно, що результати від фестивалю є. Зараз це крутий експериментальний майданчик. Тепер, поглядаючи краєм ока на ті графіті, які я з друзями малював, – Ісуса й Шептицького – я розумію, що в Україні таких прикладів немає. Також розумію, що наврядчи зможу побачити Шептицького в Берліні чи Вегасі. «Школа ангелів» також була запальна тема, з Полуботьком (Сергій Полуботько, організатор «Свята ковалів» – Ред.) мали цікавий проект з хрестами. Успіхи є. За ці 10 років було понад 100 подій, за які точно не соромно, які залили добрий фундамент. І якщо зараз з’являться люди, яким буде цікаво, які захочуть газувати в цьому напрямку, то вони матимуть, на що опертись. Пісні нові вже думали, неканонічні картини малювали, театр робили, нові молитви складали… Дуже багато кроків вже зроблено, лабораторія відбулася. Тепер треба ставати на цю сходинку, нам на голову, і робити нове.

– Про нове. Ви також говорили, що бачите потребу в трансформації фестивалю. Як бачите ці зміни?

– Це моє особисте бачення. Останніми роками я менше роблю масових заходів, а роблю там, де більше тямлю. Веду маленькі справи – шопку, образотворчий конкурс. Це ті речі, які без нас ніхто не зробить, які на нас зупинилися. Мені близька форма лабораторії. Але я б хотів, щоб фестиваль ріс, та свою особисту участь бачу в більш якісніших продуктах.

– За ці роки бачите зміни в мешканцях міста? Чи почали вони по-іншому реагувати?

– Коли тільки організовували фестиваль, були різні думки. Був варіант зробити його як розвагу для християн. Одного року говорили про варіант, щоб зробити фестиваль для всіх мешканців, як на День міста наприклад. Чи змінилися люди, чи змінилося ставлення – я сказати не можу. Та можу сказати, що за ці роки змінилася сама церква. На початках, наприк­лад, владики дуже підтримували нас, але були церкви, які відмовлялися вішати афіші фестивалю, сприймали насторожено. Тоді не було розуміння, зараз навпаки – майже від кожної парафії є підтримка.

І я б хотів, щоб дерево росло далі, щоб дало нові, інші плоди. Але для цього, вважаю, треба давати фестивалю нову землю, нове бачення. І не факт, що це має йти з боку церкви. Церква досить прогресивна. За всі роки фестивалю в нас було раз чи два випадки цензури, але суто на технічних моментах. А це означає, що церква чекає від нас, від людей сміливих, класних кроків. Адже Бог живий зараз і точно не лише в книжці. І Бог попереду нас. Ми дотепер користуємося пісенниками, які укладав іще Шептицький. Пора розкачувати своїх. Хто то має розкачувати? Та один одного маємо штурхати.

– Тобто це мала б бути ініціатива парафіян?

– Не обов’язково. Від людей, які позитивно дивляться в бік Бога. Рок-музиканти не мали б цього боятися. В нас на фестивалі грали різні гурти, наприклад, «Пропала грамота». Коли виступали з «Перкалабськими придатками», то не афішували, що ми християнська група, ми – світська група, але в нашій пісні є ось таке наше ставлення до Бога. Грубо кажучи, мають активізуватися всі, хто на своєму цвинтарі матиме хрест.

– Як думаєте, чому зараз цього не відбувається?

– Є багато стереотипів. Зокрема й серед музикантів.

Я свідомо робив образотворчий конкурс «Для Бога я створю найкраще». Там є такі недолугі, негарні з професійної точки зору образи, але вони там усі живі. І церква ні разу не сказала, що то недобре.

У нас була пісня «Молитва про радість», де кожен з учасників співав свою молитву. Чи сходиться вона з думкою церкви, чи з моєю думкою – не мало значення. Людина вкладала своє відчуття. Коли Федот (Андрій Федотов, музикант, радіоведучий – Ред.) говорив, я був зовсім не згоден. Але він звертався до Бога і мав з ним свою розмову. Це був сильний експеримент. У таких молитвах Бог завжди дає дуже круті відповіді. І це мало б транслюватися на всіх людей, незалежно від діяльності: зі сцени, бо ти музикант, чи в класі, бо ти вчитель.